(Ліна Костенко, “Річка Геракліта”. К. : Либідь. 2011)
Якби Ліна Костенко не була поетесою, вона, мабуть, стала би філософом. Втім, чому стала би? Вона є ним, і не обов’язково мати базову філософську освіту. Філософський погляд на життя – ось основа поетичного кредо Ліни Костенко. І саме в такій площині й з такої точки зору слід розглядати її творчість.
Від постатей типу Ліни Костенко ми завжди очікуємо Дива. І коли воно не настає, слід говорити не про падіння, “низини” (з “Вершин і низин” Івана Франка) в творчості поетеси, а радше про наше нерозуміння, неможливість дотягнутися до високого ідеалу, оспіваного філософом, нашим сучасником. Звичайно, про свої “низини” й падіння Ліна Костенко, потенційна лауреатка Нобелівської премії, знає набагато краще, ніж ми всі, разом узяті. Але слід затямити одну просту істину. Інженер не живе двадцять чотири години на добу формулами, технічними характеристиками. Вчитель двадцять чотири години на добу не марить учнями, перевіркою зошитів. Тому ми й не знаємо цього інженера і вчителя. Ліна Костенко двадцять чотири години на добу живе Поезією, цією філософією буття, тому й стала Інженером наших людських душ, Вчителькою нашого життя.
Не слід кожну її поезію розглядати в контексті геніальності. Та й сама Ліна Василівна набагато скромніша в своїх претензіях на Вічність, ніж ми про це можемо здогадуватись. Її вірші – це щоденний поетичний зріз буденного життя, філософське осмислення часу й простору в їхній єдності. Навіть якби Ліна Костенко цього не хотіла, а ми, ставши в позу войовничих критиків, уперто цього не добачали, все одно в колообігу життя з філософським присмаком (не відчували цього присмаку?) народжуються крихти справжньої Поезії.
Поет – а тим паче поет-філософ – зовсім по-іншому усвідомлює життя, ніж простий смертний. Ніби маємо однакові очі, ніби так само дивимося на одні й ті ж речі, але бачимо зовсім інше й навіть не розуміємо, що все наше життя – це суцільна Філософія, філософське осмислення його буття.
Біжить лошатко по асфальту.
Цок-цок копитцями, цок-цок.
Смагляве літо смалить смальту.
Булана гривка навскосок.
На возі сіно, сіно, сіно!
Повз нього траса поспіша.
А дядько цвьохкає сумлінно.
За ним вибрикує лоша.
Скажи, навіщо людству розум,
щоб так цей світ занапастить?
Біжить лошаточко за возом,
не просить віжки попустить.
Вокзали, темпи, термінали,
В прогрес запряжена душа.
Самі себе вже перегнали.
А озирнулись на лоша.
Так буденна подія в очах Поета і Філософа стає космічною, всеосяжною, вселюдською.
Червоною ниткою крізь поетичну збірку “Річка Геракліта” проходить тема Чорнобиля. На відміну від багатьох, для кого Чорнобиль хоч і став трагедією, але лише епізодом в історії, Ліна Костенко пережила його серцем, по-філософськи осмисливши грань між Життям і Смертю. В житті не буває нічого випадкового, і, мабуть, тому день народження поетеси – 19 березня співпадає з прильотом лелек, цих одвічних символів життя. Так, напевно, було дано Природою і Богом, аби саме Ліна Костенко по-філософськи осмислила Чорнобиль не як чергову трагедію в історії людства, а як, власне символ, попередження нам, ще живим, до чого може призвести необдумане керівництво природою.
ЧОРНОБИЛЬ-2
Ліси хриплять застуджено, як бронхи.
У Зоні тиша. Тиша гробова.
Лиш мілітарним привидом епохи
“Чорнобиль-2” над лісом проплива.
Фантом, кістяк, антена дальніх стежень, –
він прихопив ті сосни під пахви.
Там спить їжак. Їжак узимку лежень.
І ніч іде з ліхтариком сови.
Там мох скубе косулька ще не вбита.
У пнях живуть древлянські ще боги.
Там все друкує ратички й копита
і вишиває хрестиком сніги.
Але, ліси розсунувши плечима,
Фантом іде, куди його не ждуть.
І тільки села мертвими очима
його у далеч тоскно проведуть.
Йому не треба кленів і акацій,
ні голосів, ні мальви на тину.
Вже навіть ржавим залишком локацій
він може думать тільки про війну.
Не ясні зорі і не тихі води.
І ліс рудий. І стежки аніде.
А він стоїть. Він цар Антиприроди.
І на вітрах антенами гуде.
Від цього царя Антиприроди нас не можуть врятувати ні минуле (“древлянські ще боги”), ні тим паче сучасне.
На думку Оксани Пахльовської, доньки Ліни Костенко, поетична збірка “Річка Геракліта” синтезує “Естетику і Свободу як два виміри Поета”. На презентації книги поетеса сказала: “Вірші обирали за принципом естетичним, бо часом хочеться чогось красивого, хіба ні?”. “І цей мистецький вимір синтезу естетики та свободи, – каже Оксана Пахльовська, – це і є форма протистояння митця, форма його опозиції, форма його буття в часі, в цій Річці Геракліта. Це річка, якої немає, але в яку ми завжди входимо. Всі знають, що не можна двічі увійти в одну й ту саму річку, але в Річку Геракліта ми весь час входимо і щоразу є дедалі більше синтезу наших почуттів, нашої пам’яті, наших утрат, наших надій, нашого минулого та нашого майбутнього. Тому причали Річки Геракліта – це місця і міста нашої пам’яті, все, що нам дороге. І велике, і мале”.
Як завжди, в центрі уваги поетеси – Кохання. Це той життєдайний маяк, на який ідеш, аби не загубитися в цьому житті.
Отримала я ненаписаний лист.
Торкнула той лист, як струну гітарист.
Я чую слова, де ні слова нема.
Я теж, як і ти, від любові німа.
Кохання – це мука. Кохання – це хист.
Кохання – це твій ненаписаний лист.
І вже минуло життя й прийшло усвідомлення, що від твого Слова мало що змінилося в Україні. Та все-таки чекаєш Дива…
Хочеться чуда і трішки вина.
Дні пролітають, як сірі перони.
Чорний букет надвечір’я – ворони –
місту підносить струнка далина.
Що ж, я свій вік одробила сповна.
Що ж, я свій вік одробила по-людськи.
Дні облітають, як чорні пелюстки.
Хочеться чуда і трішки вина.
Доки ж ці пута, пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина.
Цінуймо те, що маємо. Цінуймо поезію Ліни Костенко, хоча, за її ж словами,
Поезія потрібна дивакам.
Поети не потрібні вже нікому.
Коли в Україні розпочнеться процес висунення Ліни Костенко на Нобелівську премію з літератури?..
Анатолій Власюк, часопис «Тустань»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень