/Про інформацію, маніпуляцію та неінституціоналізовану журналістику/
Мох Перкалаба, Татуся Бо, Горький Лук, Зоя Казанжи, Сашко Лірник, Андрій Полтава, Богдан Процишин, Роман Скрипін, Андрій Єрмоленко, Марина Данилюк-Ярмолаєва, Тетяна Попова, Павло Казарін, Олена Добровольська, о. Олександр Дедюхін… Навряд чи в Україні є люди, котрі не чули бодай одного з цих прізвищ чи псевдонімів. Названі вище особистості – найвідоміші блогери, тобто люди, котрі не «гнуться» і не заробляють на інформації, слові, правді. Вони живуть інформацією, словом, правдою, зробивши колись свій вибір. Вони формують громадську думку, протидіють агітації та пропаганді країни-агресора, роблять для України більше, ніж купа чиновників і армія так званих «спілчанських» журналістів, котрі найчастіше блогерів обпльовують, потаємно заздрячи їхній свободі та популярності.
На три дні, 5-7 жовтня, столицею блогерів України стала курортна столиця держави, тобто Трускавець. Тут проходив БлогерФест «TRUTHкавець» – дійство камерне, а водночас видовищне, дійство дискусій та презентацій, а водночас важливий промоційний захід для нашого курорту.
Концентрованість подій всіх трьох днів вражає, тож зупинимось виключно на дні першому – одній зустрічі, церемонії відкриття Фестивалю блогерів та двох дискусійних панелях.
Слова та війни
Перед церемонією відкриття фестивалю пройшла цікава камерна зустріч з колишньою заступницею міністра інформаційної політики України (т.зв. Мінстець), а тепер керівником ГО «Інформаційна безпека» Тетяною Поповою. В зустрічі взяли участь представники ЗМІ Трускавця, а також гості з-поза меж міста-курорту. Гостя подарувала всім присутнім по примірнику книги «Слова та війни: Україна в боротьбі з кремлівською пропагандою».
Тема виступу Тетяни Попової «Маніпуляції інформацією» надзвичайно актуальна, адже війна за Україну зараз точиться не тільки на фронті, на Сході, але і в інформаційному полі. Дуже важко протидіяти неправді та напівправді, боротися з маніпуляціями та інформаційними вкидами, котрі на руку ворогові.
«Цілі демократії можуть бути досягнуті лише за допомогою методів, сумісних з демократією», – каже Тетяна Попова, і стає зрозумілим, наскільки важкою є ця війна. Адже ворог використовує всі методи, найчастіше нечесні, підступні, агітаційно-пропагандистські та брехливі. Ми протиставляємо йому правду, а правда найчастіше простенька, неприваблива, сіра, інколи малозрозуміла. На фоні крикливих яскравих «сенсацій», «смажених фактів», «розслідувань» правда про те, якою є дійсність, часто є незатребуваною. Навіть спростування фейку (неправдивої інформації) автоматично служить саме неправді, бо озвучуючи фейк, ми тим самим сприяємо поширенню брехні.
Якісної журналістики в нас стає щораз менше, адже фахівців, які б нею займалися, так само меншає, як і хороших спеціалістів в інших галузях. Триває відтік мізків та кваліфікованих кадрів за кордон, а ті, що залишаються, найчастіше змушені працювати на олігархів, котрі є власниками абсолютної більшості телеканалів та газет.
Тема маніпуляцій інформацією знайшла своє логічне продовження і на першій дискусійній панелі БлогерФесту «TRUTHкавець», одразу ж після церемонії відкриття фестивалю, котра полягала у представленні учасників та вітальному слові міського голови Трускавця.
Чи ти за Україну?
Радикальні проти поміркованих, Данилюк-Ярмолаєва проти Попової, правда проти брехні. Перша дискусійна панель БлогерФесту на тему «Інформаційна війна і мир» стала гарячою дискусією не тільки на тему інформаційних воєн, а й відносно долі України та ролі кожного з пером в руці у збереженні держави.
Під час обговорення теми висловлювалися не лише п’ятеро спікерів (Горький Лук, Тетяна Попова, Марина Данилюк-Ярмолаєва, Андрій Єрмоленко і Андрій Полтава), а й інші блогери, а також прості гості фестивалю. Дісталося багато кому – Міністерству інформаційної політики, котре обізвали абвером-невидимкою, Нацраді, котра давно в законний спосіб могла б позбавити ліцензії одіозні прокремлівські телеканали в Україні, окремим політикам (для прикладу, Таруті з його гаслом «Запорука миру – компроміс!») та партіям, ситій і «стурбованій» Європі.
– Я не ставлю за мету висвітлювати події, чи просто подавати новини, адже йде війна. Цю війну ми ведемо партизанськими методами, – каже Горький Лук (Святослав Носов).
– Це війна за мізки українців, – доповнює Андрій Полтава.
– Ми маємо стати зрозумілими Заходу. Вони дивляться на кириличний шрифт і не розуміють чого ми хочемо. Це так само, як ми дивимося на написи ієрогліфами, – пояснює художник Андрій Єрмоленко.
– Росія хоче зруйнувати Україну руками українців, – доповнює Тетяна Попова.
Під час дискусії говорили і про Тараса Григоровича Піночета, якого потребує Україна, і про метод брехунців-шкідників «чік-чірік, я в домику», і про «ванільні бесіди», котрі нікому не потрібні.
– Чи Україна буде? Ти за кого: за цю країну чи ні? – саме так ставити питання пропонує Андрій Єрмоленко. Але в умовах гібридної війни стає зрозуміло, наскільки неефективний такий метод, адже найбільші вороги України кажуть, що вони патріоти, що вони за Україну. І тут пригадалося біблійне «По ділах їхніх судіть їх». Адже Медведчук, Табачник, Азаров, Янукович, Шуфрич, а зрештою й Хуйло ніколи не казали, що вони вороги України…
Дещо остудив гарячі голови і повернув розмову у правильне русло священик – отець Олександр Дедюхін. Він нагадав, що розмова мала б бути не про зраду, а про щось інше, і навів приклад простої старенької бабусі, котра керується виключно здоровим глуздом, і молиться не за мир, а за перемогу!!!
Що вмерло, те реанімувати не треба
Друга дискусійна панель фестивалю стала логічним продовженням першої. Над темою «Українська журналістика сьогодні» розмірковували Олена Добровольська, Марина Данилюк-Ярмолаєва, Павло Казарін, Роман Скрипін та Тетяна Попова.
«Не пішла» тема місцевої журналістики, котру спробувала подати для обговорення начальниця відділу культури ТМР, колишня редакторка газети «Джерела Трускавця» Тетяна Татомир. «Коли журналіст пішов у владу, а після того стає опозиційним, то хіба це журналістика?» – риторично запитувала пані Тетяна. Але не всі з цим погодилися, перейшовши, зрештою, до глобальніших загальноукраїнських проблем журналістики.
Чи не найбільше під час дискусії дісталося друкованим ЗМІ. Майже одностайно газети були визнані такими, що розчаровують читачів (Татуся Бо), не виховують молоде покоління (Сашко Лірник), підконтрольними олігархам (Олена Добровольська), перенасиченими «джинсою» (за словами когось з учасників, «тупою маніпуляцією під плашкою «Аналітика»).
– Що вмерло, те реанімувати не треба, – підвела жирну риску під дискусією про друковані ЗМІ Тетяна Попова. Хоча блогери і не заперечили того факту, що в селах та малих містечках друковані газети та телебачення зберігають свій вплив. Проте Інтернет невпинно веде свій наступ…
Чітко структурував медіа за джерелами фінансування Павло Казарін (ведучий на ICTV): 1) фінансуються з державного бюджету, 2) існують за рахунок західних грантів, 3) пробують бути бізнесом чи існують за рахунок пожертв аудиторії, 4) фінансуються українськими олігархами, 5) фінансуються Московією, тобто ворогом.
– А хіба може бути інакше? – риторично запитував Павло Казарін. – Скільки Ви особисто тратите грошей на медіа? Хто медіа годує, той його й танцює…
Блогери стали альтернативою журналістиці – замовній, проплаченій, котра втратила довіру людей. Втім, засобам масової інформації люди довіряють в значно більшій мірі, ніж владі, судам чи правоохоронним органам. Але зараз ЗМІ втратили своє привілейоване становище, бо кожен, хто має доступ до Інтернету, стає сам собі ЗМІ. І приклад «Вати шоу» Андрія Полтави, skrypin.ua Романа Скрипіна чи багатьох інших блогів показує, що їхній аудиторії позаздрила б не одна обласна чи загальноукраїнська газета. Саме криза журналістики призвела до того, що люди почали шукати альтернативу в блогерах. Але це відбувається не тільки в Україні, це світова тенденція.
Для дітей, дорослих та розуміючих
Поспілкуватися з відомими блогерами можна було не тільки на панельних дискусіях, котрі проходили в готелі «Міротель», а й на ток-шоу у ресторації «Клюберг» та презентаціях книг в УРБАН-бібліотеці. Найнасиченішою на події виявилася субота – практично весь день був заповнений подіями БлогерФесту, причому деякі з них проходили одночасно в двох різних локаціях. Окрім офіційних заходів можна було порозмовляти з цими відомими людьми під час кави-брейку або ж просто в одному з затишних куточків курорту Трускавець у вільних для них час.
Хто медіа годує, той його й танцює – ці слова Павла Казаріна навряд чи можна припасувати до Фестивалю блогерів, на проведення котрого міська рада виділила 120 тисяч гривень. Адже жодного «замовлення» блогерам дати неможливо в принципі, а просте побажання згадувати Трускавець у своїх дописах щодо фестивалю не мало примусово-зобов`язуючого характеру. Втім, жодного голосу проти БлогерФесту у Трускавці не пролунало – навіть зі сторони вічних критиканів влади. Адже це невеличке капіталовкладення обернеться сторицею. Бо блогери – це не лише лідери думки, аналітики, жартівники та впізнавані люди. Кожен з них має свою читацько-глядацько-слухацьку аудиторію, і рекомендація від цих людей, що «Трускавець реально крутий курорт» може виявитися значно ефективнішою від тонн поліграфії чи реклами на обласних сайтах.
Гадаємо, кожен, хто взяв участь хоча б в одному з чисельних заходів БлогерФесту, отримав свої власні, незабутні та неповторні суб’єктивні враження. Звичайно, БлогерФест – це не для всіх, і 90-95% трускавчан, не кажучи вже про бориславців, дрогобичан чи стебничан, явно не цікавилися подією. Але історію творять все-таки 5-10% найактивніших – як зі знаком «мінус», так і зі знаком «плюс». А стверджувати, що блогери не причетні до написання новітньої історії України, навряд чи хтось посміє…
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень