Поетична збірка Лілії Бариляк «Сповідь в кінці світу»

By  | 01.11.2018 | Filed under: Публікації

У своїй дебютній збірці авторка роздумує про долю України і світу, про сенс життя і божественну суть любові. Збірка видана у 2018 році в видавництві «Коло» (м. Дрогобич).

* * *

Заряджає осінь жовті пістолети,

Роздягає вітер душу на розстріл.

Не цвітуть каштани, і мовчать поети.

Попадає доля наша під приціл.

Не тривожте пам’ять спомином солодким,

Не ідіть війною браття на братів.

Нам відміряв Господь вік такий короткий,

А майбутнє наше марне поготів.

Пробачайте зраду і моліться Богу,

Може стрепенеться людство від жахіть,

Віднайде єдину праведну дорогу

Поміж куль і «градів», втрат і лихоліть.

Засипає осінь стиглим листопадом.

Щось в душі відверто плаче і болить.

Попрошу в Покрова мовчазну розраду,

Бо печаль на серці каменем лежить.

* * *

Твоя душа, як немовля,

І кожен раз кричить, як вперше.

І того крику перевершить

Лише знекровлена земля.

Ті чорноземи, та рілля

Холодний розум запліднили.

Голодомори пережили,

Щоб відродитися з нуля.

Не забувайте матерів,

Хай смерть в життя перетікає.

Того, хто землю зневажає,

Спіткає доля злидарів.

* * *

Чому такий червоний обрій,

І дзвони дзвонять, як востаннє?

То час настав на справи добрі,

То молодь вийшла на Майдани.

То вийшли ті, що народились

У центрі нової Європи.

Ті, що на злидні надивились,

Не хочуть жити, як холопи.

Вони відважні і рішучі,

Їх розум виточений змалку.

Виходять на Дніпрові кручі

Нові апостоли й Петрарки.

Хто ви, майбутні президенти,

Митці, герої, просто люди?

Вам не потрібні дивіденди,

Вас Україна не забуде.

Вам вже не стати на коліна,

Вам вже не зрадити свободи.

За вас повстала Україна,

Ви – діти власного народу.

Не побивайтесь, мами кволі,

І не хапайте, батьку, зброю.

Усі ми прагнули до волі.

Ми захищали гідність свою.

Їх навіть смерть не залякала, -

Пішли, як ангели, до неба.

Відкривши серце, як забрало.

І долі кращої не треба.

2014

* * *

Їздять по світу «кобзони»,

Ллють на Вкраїну гидоту,

Наче нові робінзони,

Відстоюють свою квоту.

Беруть до рук кулемети,

Стріляють, як на сафарі.

Де милосердя, де ти?

Де твоя гідність, «парень»?

Брат українець вбитий,

Кров потекла рікою.

Ви – не народ великий,

Ви – жалюгідні «ізгої».

Хочете розтоптати

Нашу прекрасну мрію.

Ви – не справжні солдати,-

Найманці і повії.

Руки стискають зброю,

Краще б тримали рало.

Воюють російські «герої»

За українське сало.

«Спрутіни» і «пореченки»,

Хоч не ганьбіть «державу».

Ваші кволі плечики

Не втримають тую «славу».

“Охломони – хлобистіни”

Прагнуть людської крові.

Банальні російські істини

Звучать у кожному слові.

Великодержавні амбіції

Ми вже колись проходили.

Захід і вся Галіція

Охоплені новою модою.

Мода тепер на свободу,

Гідність і демократію.

Позбавте мого народу

Старої партократії.

Летять зі сходу ворони,

Танцюють кривавий танець,

Каркають, як «кобзони»,

На український глянець.

Не бійтеся нашої гідності,

Не знищуйте нашого люду,

Країно духовної бідності,

Країно брехні і блуду!

Кануть у Лету війни,

Настане нова епоха.

Житимуть люди вільно

В Азії і в Європі.

 * * *

Я не засну, я не засну,

І це вино уже не в жилу.

У сигаретному диму

Біль спочиває, як в могилі.

Переписати хочу світ,

Перевантажень прагне розум.

Минуло вже багато літ,

Але змиритись з тим не можу.

Що наші літа? То печаль,

Гординя, смуток і страждання.

Ніким не знайдений Грааль,

Одвічні пошуки кохання.

На небесах будує храм

Якийсь непізнаний Владика.

Мені вже треба бути там,

А я блукаю тут безлика.

А я вкушаю хліб життя,

Ковтаю страх, як насолоду,

Грішу, заради каяття,

І п’ю вино терпке, як воду.

Мені вже треба бути там,

Але ніхто мене не кличе.

Усім нам буде –“по ділам”,

Творець для цього нас залишив.

Щоб ми любили і росли,

Щоб ріс кристал душі священний.

І не сказав він: не гріши,

Бо гріх спокутуєм ми чемно.

Прости нас, Боже, люди ми,

Всього лиш люди, не титани.

І час змиває всі гріхи,

Та залишає в серці рани.

Колись усе перегорить,

Бо старість – ворог всім бажанням.

Продовжіть, боги, ще на мить,

Оцей солодкий біль кохання…

В кінці світу

Небо чисте, сонце ясне,

В пічці полум’я не гасне, -

То прийшов Апокаліпсис,

Наче приятель найліпший.

Ми його чекали в строки,

Календар перегорнули,

Різні схованки глибокі

Збудувати не забули.

Ще й запаси пристарали

Сірниками і свічками.

І тихенько так чекали,

Що нарешті буде з нами.

Вранці встали, поснідали,

Сигарети запалили,

На роботу поспішали,

Наче ангели на крилах.

Як для щастя треба мало,

Щоби сонце зранку вийшло,

Щоб холодне смерті жало

Над землею не зависло.

Слабкодухі, недалекі,

Перемін не хочуть люди.

І клекочуть, як лелеки,

Б’ються крилами у груди.

Тільки крила не літають,

Слух не чує, зір не бачить,

Як священний дух витає

Понад Всесвітом незрячим.

Може ця планета скине

Все живе із свого лона.

Почекаймо ще хоч днину,

Або років ще мільйони.

Ми такі самі як вчора,

Тільки старші на епоху.

Оглядаємось довкола –

Не змінилися нітрохи.

Світ стоїть, шумлять дерева,

Їздять потяги «хюндаї»,

І англійська королева

Свій народ благословляє.

Йдуть бої в Верховній Раді –

Плебс шматує Україну.

А народ і тому радий,

Що від злиднів ще не згинув.

Україна вже вмирала:

Війни і голодомори,

Апокаліпсис пізнали

І моря, і степ, і гори.

Нашу мову забирали,

Нашим хлібом погордили,

А вугілля і метали

У офшорах загубили.

Боже, дай народу силу,

Бо терпіння – забагато.

Чи колись розправим крила,

Чи збудуєм свою хату?!

Не забракне нам на світі

Ані розуму, ні вроди.

Є і руки працьовиті,

Чорнозем, цілющі води.

Тільки долі нам бракує,

Трохи щастя, трохи фарту.

Може час нас полікує,

Адже більшого ми варті.

Ще не вмерла Україна!

Рік дванадцятий минає.

А на сльозах і руїнах

Знову квіти виростають.

21.12.2012.

* * *

Ще памороззю трави посіріли,

А сонце вже високо піднялось.

Чи то зима весною захворіла

І виглядає теплого когось?

Ще голі віти не ховають небо,

І видно хрест на церкві в далині.

Лиш скороспілі верби без потреби

Надули губи, як господині.

Не дочекались Вербної неділі,

В зелених косах сонце заплелось.

Гуляють соки в молодому тілі,

Передвесняне буйство почалось.

Чого чекати? Вже земля вирує,

Нема весни, а гнізда в’ють птахи.

Вона прийде і людство зачарує,

І позриває пристрастю дахи.

Завмерло все в очікуванні дива,

Лиш бубнявіють верби за вікном.

Весна іде, як непорочна діва,

Уквітчана барвінковим вінком.

* * *

Поговори зі мною трошки,

Бо навіть класик так сказав,

Що спілкування то є розкіш,

Чи ти забув, чи ти не знав?

Моє життя вже по хвилинах

Хтось розписав. А знаєш ти,

Що я б зраділа, як дитина,

Його в розмовах провести?

Ти любиш цифри більш ніж слово,

І ладен втілити весь світ

У математики основи.

Я поважаю цей підхід.

Але спочатку було слово,

Проекти, задуми Творця,

І Всесвіт створений «ab ovo»

І від початку й до кінця.

Але спочатку було світло,

Безмежне світло і добро.

І все, що в темряві розквітло,-

Воно з любові проросло.

Чи це обчислити можливо?

Чи створиш формулу життя?

Лише у слові несміливо

Знаходять волю почуття.

Ти хочеш знати все про мене,

Та чи готовий як слухач

На довгі нудні теревені,

Жіночий невгамовний плач?

Не бійся, друже, не обтяжу

Тебе я досвідом своїм.

Він тягарем на тебе ляже,

Нелегко буде жити з ним.

Мої слова трансцендентальні,

Якщо захочеш, прочитай.

Чи на роботі, чи у спальні.

Не розумієш – запитай.

Я відповім, якщо захочу,

Буде мовчання, замість слів,

А правду скажуть тільки очі…

Та є ще правда наших снів.

У снах душа летить, як пташка,

У темні виміри буття.

Часом і прокидатись важко,

Бо з них немає вороття.

Я вірю в сни, ти не осуджуй.

Коротка ніч, поганий сон…

Але тепер я маю мужність

Сприймати долю як закон.

Законам Всесвіту підвладні

І наші вчинки, і думки,

Шалені, лагідні і ладні

Піти на всі тяжкі гріхи.

Чи ми святі на цьому світі?

Та все життя – суцільний гріх.

В гріху народжуються діти,

Він переслідує усіх.

Колись давно Адам і Єва

Згрішили разом. Відтепер

Дружина стала королева

Усіх земних гріховних сфер.

Ну що ж, розплачуємось разом:

Сумнівна радість і печаль,

Сумнівні біль, любов, образа

І невимовний вічний жаль…

Жаль за минулим, за майбутнім,

За тим, що сталося і ні.

Ще, може, вийде з нас щось путнє.

…Та хтось рахує наші дні.

* * *

Місячна соната

Ой, не світи, місяченьку,

Завзято, завзято.

Кинь із неба світла жменьку,

І вже буде свято.

Не питайся, що ховаю

В серденьку глибоко.

Грішна, грішна, ти все знаєш,

Хоч не бачить око.

Ой, не смійся, місяченьку,

Я вже не цнотлива.

Б’ється втомлене серденько

І бажає дива.

В ніч святу під Миколая

Сповняться бажання.

Тільки ясний місяць знає,

Що воно, кохання.

Не дивуйся, місяченьку,

Що гріха боюся.

Хто забуде свою неньку,

Вже вмирати мусить.

Ой, боюся, ой, страждаю,

Ой, не відрікаюсь.

Місяченько як засяє,

Знову я покаюсь.

* * *

Живе під сонцем “дежавю”.

Минають весни за літами.

І все колись вже було з нами,

Усе: – від пекла до раю.

Уже дерева тут цвіли,

Пишались свічками каштани.

Земля не вперше й не востаннє

Оторопіла від весни.

Вже говорились всі слова,

В них почуття усі зотліли.

І всі бажання перезріли,

Немов нескошена трава.

Усе на світі відбулось:

Любов і зрада, честь й зневага.

Землі потрібна рівновага,

Щоб падати не довелось.

Отак і ловим “дежавю”…

Печаль об спомин розіб’ється.

І все колись нам відгукнеться,

І стрепенеться від жалю.

Собачці Соні

Куди біжиш ти, дівчино собача?

І що тебе штовхає під дощем

Шукати щастя, пристрасне гаряче,

Просити відгук на протяжний щем?!

Є в тебе тепла затишна домівка

І миска, повна їжі і питва.

А ти втекла, як нерозумна дівка,

В незнаний світ, де жалості нема.

Притислі вуха, шерсть дощем намокла,

Обм’якли лапи, скошені страхом.

Яка печаль, який же меч Домокла

Завис над довгим радісним хвостом?

Чи ти забула, як щеням маленьким

Прибігла ти до теплих рук моїх,

Як тріпотіло радісно серденько,

Що буде дах, і їжа, і нічліг.

Тепер тікаєш, Бог тобі у судді…

Хазяйська ласка вже тепер ніщо.

Ховаєш очі зрадливо-облудні,

Хоч не гарчиш на мене покищо.

Який «амок», яка така гарячка

Нас виганяє з дому у світи,

Щоб шаленіти, як ота собачка

За крок до прірви горя і біди.

Інстинкти правлять розумом і честю.

Вони всесильні, Господи прости.

Погладь нас, доле, лагідно, за шерстю,

За гін природи строго не суди.

* * *

Куди ти, весно, так спішиш?

Ти вже надовго запізнилась.

Людей і небо насмішиш,

Бо пролітаєш, як на крилах.

Зриваєш білий цвіт в саду,

Як наречена свою цноту.

І дивну вроду молоду

Ти не цінуєш ні на йоту.

І я спізнилася на мить,

А може, навіть і на вічність.

Весна тривожить і болить,

А в серці ще дрімає ніжність.

А в серці – холод і печаль.

Не поспішай, весна, до літа!

Твої короткі дні, на жаль,

Відходять, наче перші квіти.

Дай насолоду почуттям,

Дай стрепенутися від болю,

Дай вкоротитися ночам

І не жалітися на долю.

Не поспішай, причепурись,

Живи, красуне, всім на радість.

Тебе згадаємо колись,

Як підкрадеться тихо старість.

Тебе покличемо у сни,

В тобі шукатимем розраду.

І кожен раз відхід весни

Переживаємо як зраду.

Та скільки крутиться Земля,

Весна проходитиме справно.

От тільки юності пора

Минає швидко і безславно.

Не нарікаймо на весну,

Вона прийшла, і слава Богу.

І людям стало не до сну,-

Іде Великдень до порогу.

Воскреснуть небо і земля,

І наша молодість воскресне,

І сад, і гори, і поля…

Благословляєм тебе, весно.

* * *

Нерви – на автопілоті,

І життя все – по хвилинах.

З телефонами на дроті

Маршируєм без упину.

Люди, як маріонетки

На дешевім карнавалі.

Переспівують сонетки,

Ставлять образи невдалі.

Люди, наче в цирку коні,

Справно бігають по кругу.

Відкривають очі сонні

І ненавидять попругу.

Скоро кінчиться арена,

І життя нове почнеться:

Світле, радісне, шалене,

Його ім’я – безконечність.

І все піде, як у казці:

Гроші, дім, кар’єра, друзі.

Тільки б раптом не упасти

Від прискорення на крузі.

Тільки б круг цей подолати

У шаленому алюрі.

І не втрапити за грати

Під фінальні звуки сурми.

Краще бігти, ніж стояти,

Краще знати, ніж не знати,

Де в дистанції початок

І кінець її проклятий.

Тільки б вирватись на волю,

Де буяють пишні луки.

Розпрямити плечі кволі,

Простягти до неба руки.

Тільки коло нескінченне,

Без початку і без краю.

Хто придумав цю вселенну,

Хто закони її знає?

Бо душа недосконала,

Розум ясний, та несмілий.

Підростаємо помалу,

Наче діти постарілі.

Копирсаємось потрохи

У всесвітньому хаосі.

Чи помітні перші кроки,

Що страждання нам приносять?

Скоро кінчиться арена,

Але ми іще не жили.

Метушилися даремно,

Не раділи, не любили.

І прощати не навчились,

І свої, й чужі провини.

Тільки старанно молились,

Щоб до раю нас пустили.

Мабуть, коні і не винні,

Що живемо безталанно.

Бенкетуєм на гостині,-

Бідні родичі незванні.

Ми ж бо люди, а не коні,

І дано нам вибирати:

Спочивати на осонні,

Чи у битвах вигравати.

То ж стартуємо високо,

Серце б’ється до знемоги.

Краще гасло – то неспокій,

І вперед, до перемоги.

* * *

Циклон з Балкан приніс привіт від тебе,

Ідуть дощі, як сльози із очей.

Змивають все, чи треба, чи не треба,-

Солодкий спомин вкрадених ночей.

Тече вода і піниться рікою,

Ну, як тоді, в Албанському турне…

І знов душа наповнилась тобою,

І сум у спогад радісний пірне.

* * *

Де ти, життя, що за мить промайнуло,

Кращі роки, як солодкий туман?

Наче на світі мене і не було,

А те, що було, – всього лиш обман.

Де ти, надіє, чи, може, в полоні

Грубих матерій, корисливих фраз?

Не посипай мені попелом скроні,

Дай полетіти у небо ще раз.

Де ти, любов, може просто наснилась,

Може, не було страждань, боротьби?

Може, я впала у Бога в немилість

І відреклась від людей назавжди.

Де ти, прозріння, чому забарилось?

Зустрічі нашій – давно уже час.

В темряві жити я майже навчилась,

Дай просвітліти один тільки раз.

Де ти, свободо, звільни мої пута,

Легкість дай грудям і ясність словам.

Хай полетить моя пісня розкута

В той піднебесний омріяний храм.

Храм, де надія, любов і прозріння

Разом сплелися в прекрасний вінок.

Храм, де не ждуть мене злі потрясіння

Від неспроможності власних думок.

Я полечу, може, навіть безкрила,

Я відживу, як мерзенний хробак.

Я доповзу безнадійна, безсила.

… Може, все станеться зовсім не так.

* * *

Не забувай мене ніколи,

Я ще жива, я ще п’янка.

Я наче присмак кока-коли:

Чи то солодка, чи гірка.

Ще віддзеркалюю бажання,

Не погордуй, не відштовхни.

Короткий подих зневажання –

І я зникаю назавжди.

Я вже піду. Мотор завели

Десь біля Ульцина в авто

Твої приятелі веселі,

Вони чекають вже давно.

Про що питатимуть, не знаю.

Ви посмієтесь, як завжди.

А я залишусь тут на краю

Землі, і неба, і води.

А я залишусь серед моря,

І моя доля непроста.

Зазнати радості чи горя

Я вибиратиму сама.

Я вибиратиму надію,

Я вибиратиму печаль.

Хай у самотності старіє

Солодка пристрасть – вічний жаль.

А я подамся світ за очі,

Попрошу прихистку в небес.

Бо нелегкі бувають ночі

У стариків і поетес.

А я піду за небокраї

І волю дам своїм словам

Там буде краще – я це знаю,

Чомусь на світі тісно нам.

Блукає думка, як сновида.

І відчуття, як не мої.

І навіть сонце своїм видом

Мене відлякує в пітьмі.

Люблю я сонце, з ним воскресну,

Його чекаю кожен день.

Я з ним відроджуюсь тілесно

Серед віршів, серед пісень.

Це так банально – ода сонцю,

Чи ода всім земним богам…

Світанок стукає в віконце:

І сонце там, і сонце там!

І ти не спи, мій принц маленький,

Тебе чекають вже діла.

До мого серця так близенько,

Стежина долі нелегка.

Хай не торкається зневіра

Твоїх очей, твого тепла.

Хай безнадії чорні діри

Не перевершують добра.

У тебе світ, як на долоні,

У ньому – радість і печаль.

Не скоро ляже сніг на скроні,

Тисни сильніше на педаль.

Тобі пора: мотор завели

Десь біля Ульцина, в авто,

Твої приятелі веселі.

Вони чекають вже давно.

На стадіоні

Золотом розсипала чесноти

Осінь на теренах дорогих.

І звучать прощальні літні ноти,

І стоять дерева, як триптих.

Ще дрімає в травах насолода,

І лунає музика з небес:

Дзвони до недільної господи

Кличуть лікарів і поетес.

Де, в якого майстра взяти фарби,

Хто позичить пензлі і колаж?

І чи стане мужності і фарту,

Щоб намалювати цей пейзаж?!

Осінь безсоромна, розпашіла,

Нині ти – в рубінах золотих.

Ну, а завтра, гола й зубожіла,

На вітрах залишишся одних.

Ти сьогодні – справжня королева,

Причесала коси золоті.

Завтра ляже іній на дерева,

І прийдуть тумани і дощі.

Пломеніє жовта завірюха.

Я біжу в шаленім листопаді.

За отця, за сина і за духа

Згадую для щастя і розради.

Може, я тих барв не помічала,

Може, ангел світла не приходив.

Є на світі шана і опала,

Є цілюща сила у природи.

Як нема провидця у вітчизні,

Ваблять нас заморські краєвиди,

Так і від народження до тризни

Ми блукаєм світом, як сновиди.

Ми не помічаємо, як осінь

Осипає золоті покрови,

Щоби навесні, як повелося,

Для любові відродитись знову.

Вже красуня осінь постаріла,

Це чекає кожного на світі.

І стоять дерева почорнілі,

Залишивши радості у літі.

Не летять м’ячі по стадіону,

Гайвороння розправляє крила, -

Де немає світла і закону,

Темні духи набирають силу.

Ой, не кличте дзвони в храм Господній!

Збудувати храм в собі я мушу.

Не росте зерно в землі холодній,

Тільки віра зігріває душу.

Пожовтіли трави на газоні,

Стадіон притих і опустів.

Тільки храм стоїть, як на долоні,

Наче символ праведних часів.

11.2012.

Про нас

Глухий і німий про життя говорили.

Глухий і німий сперечались так палко.

У них бідолашних не було вже сили

Достойно завершити цю перепалку.

Німий переконаний – справа в мовчанні,

Глухий все хотів, щоб нічого не чути.

І були вони, як злочинці в вигнанні,

Що їм заважають обтяжливі пута.

В таких суперечках одно треба знати,

Маленьку дрібницю лише зрозуміти:

Глухий має чути, німий – розмовляти.

От тільки чудес не буває на світі.

С. Єсеніну

Твої вірші звучать в мені,

Їх неможливо заглушити.

Вони – як істина в вині,

Хвилюють кров несамовито.

Твої вірші, як німота,

Коли не вимовити фразу.

Коли безсилі всі слова,

Ті, що не сказані відразу.

Слова пусті, в твоїх віршах

Лунає музика із неба.

І ця гармонія в рядках

Мовчить і каже все за тебе…

Кеша

Ти спиш у мене на плечі,

А я боюсь поворухнутись.

Так романтично уночі,

Що можна навіть і забутись.

Забути весь тягар доріг,

Що з кожним днем стає сильнішим,

Забути свій пекельний гріх,

Що по ночах стає гіркішим.

Хто ти, невиннеє дитя

Своєї гордої країни,

Що увійшов в моє життя

На мить коротку, на години?

Серед земель течуть моря,

Серед земель солодкі ночі.

Назад немає вороття,

Та повернутись я не хочу.

Твій молодий вогонь горить

Тепер в мені, прости, маленький.

Його я вкрала на два дні.

Нам прокидатися раненько…

На морі, що серед земель,

Тебе чекають вже подруги,

Твоя рідня і корабель,

Що відвезе на звичні круги.

Мій корабель стоїть, як тінь,

У тихій гавані без моря.

Плисти йому попросту лінь,

А тут штормить іще на горе.

На ранок сталася гроза,

По-сербськи – «кеша», шторм, негода.

По серцю дало відкоша,

По тілу йдуть холодні води.

Ти весь промокнеш, мій малий,

Від моїх сліз промокла совість.

П’янкого трунку ще налий

Любов’ю зветься наша повість.

Бабине літо

Мені так добре в цій порі,

Бо літо бабине настало.

Останні теплі літні дні,

Ще старість не встромила жало.

Ще кров змішалася з вином

І грає в грудях, як раніше.

Втішаюсь сотовим дзвінком

І не приймаю смілих рішень.

Веду себе як молода,

Як наречена на розпутті.

Втікають роки, як вода,

А я беззахисна, безпутня…

Ще на чолі не залягли

В глибоких зморшках сум, тривоги.

Іще мене не підвели

Завзяті руки, бистрі ноги.

Я йду туди, не знаю де,

І рух прискорює бажання.

І кожен крок земний веде

Нас до небесного вигнання.

Душа давно вже прагне в рай,

Та в раю місця вже немає.

Бо людські душі через край

Всі переповнені відчảєм.

Нам вищих знань не досягти:

На цій планеті – ми лиш діти.

Ми – немовлята, не боги,

Завзято рвем бажання квіти.

І тільки голос у ночі,

Такий далекий і забутий,

Дає розраду для душі

І розриває грішні пута.

Хто ти, і як твоє ім’я?

Прости мене за слабкість духу.

На небі ми – одна сім’я,

А тут живем, як сонні мухи.

Блукаєм в темряві примар,

Не бачим світла, лиш помітки.

Їмо божественний нектар,

Неначе це – прості наїдки.

Це – не депресія, не сон

Поклич мене, о голос ночі.

Я відзовуся в унісон,

Я жити більше так не хочу.

Я вже нова, я прагну змін,

Я вже зібралася в дорогу.

Я чую той небесний дзвін,

Що нас приближує до Бога.

Не відштовхни мене, не зрадь,

Дай порятунок від зневіри.

Як далі жити нам, порадь,

Бо людські пристрасті – без міри.

Вони ведуть у небуття,

А я не бути вже не хочу.

Я ще жива, і я – твоя…

Поклич мене, о голос ночі!

Мені так добре восени,

Бо літо бабине настало.

Чи, може, сонце жартувало,

Щоб дочекатися весни…

* * *

Господи! Прости нас розімлілих

У своїх бажаннях і турботах.

Не питай людей, для чого жили

Сто віків на теренах скорботи.

Вже приїхав потяг до перону,

Де кінцева станція – свобода.

Весь багаж залишиться в вагонах,

Пасажири підуть своїм ходом.

Їх чекають нові краєвиди

І життя у Всесвітах небесних:

Там богиня радості – Ізіда

Для спасіння нашого воскресне.

Не плекайте в душах безнадії,

Заховайте розпачі нещирі,-

Наступають величні події,

Ми на цій Землі – лиш пасажири.

Не заслуга наша, не провина,

Що живемо ми в кінці епохи.

Жадібно проковтуємо вина

Нового врожаю від Мазохи.

Знаємо – розплата неминуча,

Плід зірвали з дерева пізнання.

Шлях у вічність болісний, тягучий,

Ми його проходим без вагання.

Ми живемо так, немов востаннє.

Пристрасть не лишає нам спокою.

Ми вже – і не пізні, і не ранні, –

Діти Сонця в темряві застою.

Ми не бачим світла і надії,

Тих, хто проживає поряд з нами,

Хто за нас поплаче, порадіє,

Перейметься нашими ділами.

Вже з чужих галактик світлі люди

Прибули на Землю кораблями,

Вже давно з небесної споруди

Пильні очі дивляться за нами.

Не чекайте втіхи чи спасіння

В тих очах прискіпливо-моторних,

Нас чекають нові потрясіння,

П’ятий ангел склав свої валторни.

Потисніть же руку допомоги.

Може світ далекої Плеяди

Подолає всі перестороги,

Людству дасть надію і розраду.

Ми не одинокі на стежині,

Що посипав Бог космічним пилом.

Ми в цілому Всесвіті – єдині.

Чи забракне розуму і сили,

Щоб в кінці епохи зрозуміти,

Страх катастрофічний подолати.

Ми на цій планеті – тільки діти,

А всесвітній розум – наша мати.

Господи, прости нас незбагненних,

Не питай людей: «камо грядеши»?

Ми і плоть, і кров твоя священні,

Будем жити ми в віках прийдешніх.

* * *

У Греції – циклон, і небо почорніло.

Безлюдні пляжі, мокрі лежаки.

Старі німкені, ще не загорілі,

Незадоволено пакують рюкзаки.

Я сподівалась в Греції – ще літо,

Я так хотіла сонця і тепла.

Тепер не знаю, де себе подіти,

У серце підкрадається зима.

Вже прочитала Пауло Коельйо,

І «Монте-Крісто» навіть захопив.

Втішаюсь телефонною дуеллю,

А ще – Кличко суперника побив.

На Санторіні я вже не поїду,

Лиш до Салонік хочу дорости.

Не переймаюсь зниженим лібідо –

Зробили справу болі і роки.

А загалом, я хочу в Україну,

Там кращі гори, люди і ліси.

В Егейськім морі розім’яла спину

І надивилась грецької краси.

Сріблястий лайнер, вже пора летіти

На ясні зорі, води і пісні.

Мені тут сумно, правди ніде діти,

Я повернусь сюди лише у сні.

Буря в Чорногорії

А море, а море, а море,

А море, як дикий звір,

Чолом покосилось на гори,

Та не досягнути гір.

А гори, як преісподня,

Та вже і не видно гір:

Неначе небесну безодню

Протерли до чорних дір.

А море реве і плаче,

Немов би жива душа.

І людські зусилля наші

Не варті ні гроша.

Піди, заспокій стихію,

Піди, зупини грозу!

Нікого не пожаліє,

Змітає вас на шляху.

Коли-небудь за хвилину

Не стане ні гір, ні дерев.

Усе стихія поглине…

Коли-небудь, не тепер.

А поки що люди-небоги,

Живуть, як останній раз.

Відклали свої тривоги

На невідомий час.

Це все на землі вже було

І знову буде колись.

Та палку вже перегнули…

О людство, тепер молись!

Хоча ти молилось завжди,

Та, видно, слова не ті,

Та, видно, діла не важать,

Потонули у брехні.

Стихія очистить розум,

Вода забере гріхи.

І людям не допоможуть

Їх різноликі боги.

А Бог – він один, як правда,

А правда завжди одна,

Вчора, сьогодні, завтра,

Солодка вона чи гірка.

Бог захистить стражденних,

Бог усіх захистить,-

Не тіло, прах, і не землю,

Вогонь душі не згасить.

* * *

Ще тепле море, як дитя,

Мене ласкає на світанку.

Шукаю в ньому забуття,

Щоразу мовлю обіцянку.

Що я сюди вже не приїду,

Подамся в Грецію, Туніс,

Я знаю тут всі краєвиди,

Ці гори, море, темний ліс.

Та повертаюсь кожен раз,

І теплим променям радію.

Шукаю чартер на заказ,

І знову серцем молодію…

* * *

Мамо, чи ти спокійна?

Як тобі там живеться?

По нашім дворі осіннім

Тобі уже тут не йдеться.

Вже тобі тут не мила

Наша старенька хата.

Як би я хотіла

Все про тебе знати.

Як би я хотіла,

Щоб ти була щаслива.

Щоб знову тебе обмила

Тепла весняна злива.

А ти блукаєш світами,

Весела і безтурботна.

Не хочеш бути з нами,-

У нас тут так скорботно.

До мене у сни приходиш

І молодо так смієшся.

Очі до неба зводиш,

Мов кажеш: усе минеться.

Минуться земні турботи,

Спокуси і хліб насущний.

На небі, там є робота –

Молитись за наші душі.

Щоб їх не занапастили

Ненаїсні чорні духи.

Щоб тіло у розквіт сили

Не в’януло від розпуки.

Як можеш, прости нас, мамо,

Як завжди усіх прощала.

Відчиню віконну раму,

Щоб совість твоя витала…

* * *

Не клич мене, я не приїду:

У мене втомлена душа.

Ти молодий і гарний з виду,

А я не варта ні гроша.

Я дуже легко віддавала

Те, що давати і не слід.

Я у безмовності пропала,

І на душі – суцільний лід.

Не можу разом позбирати

Слова, і вірші, і думки.

Чи ми зустрінемось, як знати…

Земні бажання нетривкі.

Не перетнути паралелі,

Не повернутися назад.

У мене думки невеселі,

Ти ж – молодий квітучий сад.

Я полетіти вже не зможу.

Нема надії, сил нема.

Лише в поезії знаходжу

Відлуння юності й тепла.

Перед тобою на долоні -

Вся навігація життя.

На ній – шляхи, моря, безодні,

Лиш тонка лінія – моя.

Ця тонка лінія несміло

Пройшла по тілу і душі.

Амур у серце не поцілив,

Лиш легку рану залишив.

Вона загоїться, я знаю,

Печаль в байдужість перейде.

Але у відчаї, на краю,

Я споминатиму тебе…

* * *

Мені залишилось молитись

І старітись на самоті,

У виборі не помилитись

І забуватися у сні.

Мені залишились тривоги

І пошук щастя навмання,

І бездоріжжя без дороги,

І шлях – без права вороття.

Шалений світ, куди ідеш ти?

Куди іде країна ця?

А вік минулий і прийдешній

Скорбить за сина і отця.

Чи пересилимо спокусу

Прожити ще короткий день?

Чи крок у вічність нас примусить

Співати праведних пісень.

Не закликайте безнадію

В свої порадниці страшні.

Хай віра радісна жевріє

В німій безвиході на дні….

* * *

І знову осінь ллє дощем,

А в Монтенегро – справжнє літо.

А на душі – солодкий щем.

І пахнуть сонце, море, квіти.

Ще дозріває помаранч,

Дрімають в зелені гранати.

Відпочивальники свій ланч

Їдять ліниво біля хати.

І знову осінь – вирок всім,

Хто хоче літо не забути.

І в Монтенегро грянув грім,

Та це була коротка смута.

Наранок – наче не було

Цієї грізної стихії.

І знову – сонце і тепло,

І море, сповнене надії…

На ранок – море, як завжди,

Ласкаве, ніжне і далеке.

А в нас – дощі, туман і жди,

Коли повернуться лелеки.

А тут дощить, і вітер знов

Зриває листя і горіхи.

О, Монтенегро, – ти любов,

І ти моя остання втіха.

І знову осінь, як фінал

Усім надіям, сподіванням.

А в Монтенегро правлять бал

Шалені мрії і бажання.

Тут дні минають без турбот,

І повні розквіту надії.

Перетікає мед із сот

В приємні пристрасні події.

І знову осінь, як печаль,

Як ностальгія за минулим.

А в Монтенегро ще, на жаль,

Про відпочинок не забули.

Коли проходять холоди,

І ллється дощ на Україні,

Хай в Монтенегро дні осінні

Теж позмивають всі сліди.

Сліди від літньої розваги,

Сліди від сонця і тепла.

Хай постирає всю засмагу

Їдка і жадібна вода.

За ці фантазії, пробачте,

Хай буде вічне літо там.

Я це сказала необачно,

О, Монтенегро, – сонця храм!

* * *

Грудень розсипався зорями,

Небом і днями прозорими,

Ночами довгими, довгими,

Тугами невимовними.

Грудень чекає зиму,

Кригу неопалиму.

Сніг причаївся за горами,

Час розпрощатись з горем.

Грудень блукає напомацки

У Рождестві католицькім.

Трави іще зелені

Горнуться біля кленів.

Буде всім непереливки,

Як полетять метелики.

В лютому чи у березні

Запорошить метелиця.

Грудень тримає марку:

Вставив свою ремарку

В сонну зимову казку,

Просить в людей підказку.

Як про тепло забути,

Зимоньку перебути?

Сиплеться в рукавиці

Вічнозелена глиця.

Дайте йому спокою,

Хай забере з собою

Спомин про літо красне,

В пічці вогонь не гасне.

Хай заіскриться січень

В святості непересічній.

І Рождество Христове

Приймемо за основу.

* * *

Ця тишина буває тільки взимку,

Коли завмерли пили й молотки,

Забулися будови і обжинки,

Заповнив спокій мерзлі закутки.

Осіннє листя вперемішку з снігом

Лежить, як теплий килим, у саду.

Спішить зима і падає з розбігу

На тонкому непевному льоду.

Вже завтра сонце вийде на терени,

Залишиться від снігу лиш сльота.

Навіщо цей демарш зими шалений,-

Всього лиш жарт чи просто суєта?

Що буде завтра, не дано нам знати.

Живем сьогодні, ніби на віки.

Настрополили сосни автомати –

Обтяжені під кригою гілки…

* * *

Христос родився! Христос родився!

За грішні душі нам помолився,

Щоб стало світло понад землею,

На зло тиранам і фарисеям.

Прийшов Месія, щоб рятувати,

Не осудити, а нагадати:

Земні стежини такі короткі,

Душа безсмертна, а гріх солодкий.

Христос родився! Христос родився!

В ріці Йордані нам охрестився,

Очистив духом хрещенські води,

І прославляють його народи.

Не забуваймо про хліб насушний,

Лише молитва очистить душу.

Прийшов Спаситель, щоб стало ясно,

Вогонь любові повік не згасне.

Христос родився! Поставте свічі,

Скликайте душі свої на віче.

Хай голосують за право жити,

В ділах небесних не платять мита.

Прийшов Спаситель, щоб ми раділи,

Вкусили крові його й тіла.

Забули смуток, земні тривоги,

І в кожній миті любили Бога.

Христос родився! Христос родився!

В земній подобі нам воплотився.

За Сина дбати ми не зуміли,

Плекаймо Духа – це в наших силах.

Не для друку

Ми не йдем в Європу

За жалюгідні гроші.

Ми ідемо в …опу,

Бо ми туди завжди йшли.

Нас не чекають Канни,

Рим, Брюссель і Париж.

Ми – як тупі барани,

Покірно ідемо під ніж.

В братніх обіймах спрута

Нам обіцяють прорив,

Та від московського “пута”

Не сподівайтесь див.

Змій нас улесливо кличе

Вже сотню років підряд.

Та Україні не личить

Цей зажерливий брат.

Як подолати прокляття,

Що над всіма висить?

Тож обнімімось, браття,

Може нам пощастить…

* * *

Чого ти дзвониш? Я вже не твоя,

Я нічия. Живу, як заманеться.

Мене турбує біль і печія,

Моя країна плаче і сміється.

А ти собі – у Бога на краях,

В полоні сонця, пристрасних ілюзій.

А я стара принцеса на бобах,

Що здитиніла в замкнутому крузі.

Не скажу ні – звучатиме як фальш.

Не скажу так – то буде як блюзнірство.

Мандрує доля наша у віках,

Долає час і немічне презирство.

Я загубилась раптом у світах,

Я розчинилась в марних сподіваннях.

Моя душа, окрилена, як птах,

Шукає спокій в муках і чеканнях.

Я вже не ніжне мамине дитя,

Я вже забула радості і втіхи,

Мене несе нестримна течія

І роздає монети на горіхи.

Я незалежна, вільна, я свята,

Як Україна, празную свободу.

Лише кайдани грішного буття

Скували дух, і тіло, і природу.

Лежить Донбас, розп’ятий у вогні,

Від болю втрати стогне Україна.

А я кричу, як підліток, у сні:

Не треба воєн, доля в нас єдина!

Єдиний світ і правда в нас одна,

Як мати, як ідилія свободи.

Тому скажіть, якого ми рожна

Воюєм проти власного народу?

Розсудить час вселенський цей обман

Живий твій батько, свідок того страху,

Як розпинав боснійських мусульман

Лише за те, що славили Аллаха.

Я вірю в Україну незалежну.

Поможе Бог, і біс не наврочить.

А щастя – це від кожного залежить,

Історія нічого не навчить.

* * *

Не кличу зиму, бо нічого

Мені не світить у зимі.

Не кличу старість – там знемога,

Печаль і клопоти земні.

Вона навшпиньки підкрадеться,

Підстелить теплий килимок.

Мерщій до тіла пригорнеться,

До мого серця і думок.

Уже нашіптує на вухо:

Солодких снів тобі, стара.

Що там на світі, ти не слухай,

Тобі на спокій вже пора.

Від нині ти – одна одненька.

Забудь про юності літа,

Як веселилася гарненько,-

Минула воля золота.

Для тебе вже готова клітка

Із спогадів і самоти,

Ти, наче нерозцвіла квітка,

Отут зів’янеш назавжди.

Я відповім: все – воля Божа,

А що цвісти я не могла,

Була я недостатньо гожа,

Щоб світ збагнути до кінця.

* * *

Вірші не йдуть. Та, може, й добре…

І голова якась пуста.

То повний місяць, наче кобра,

Скував отрутою слова.

Слова не йдуть. Нема порядку

В душі, в роботі, у житті.

А розум прагне підзарядки,

І почуття уже не ті…

Минають дні в калейдоскопі

Скупих бажань, пустих образ.

Подорожую автостопом

У світі звироднілих фраз.

Поневіряюсь, як повія.

Минають станцій маяки.

І кожен день – вже не подія,

А тільки гра в перегонки.

І не радію, і не плачу,

Не зневажаю, не люблю.

Та ще надіюсь на удачу,

Що свою долю не просплю.

Що наша доля? Дух смирення,

Чи каяття, чи, може, крах?

Чи запізніле одкровення,

Що переслідує невдах?

Гонитва в темряві примарній,

За мертвим ящірки хвостом.

Красиві вчинки й незугарні,

Чуттів спустошених фантом.

Думки попахують ганьбою,

Неначе дух покинув їх.

Не прагну вічного спокою:

То для людей – великий гріх.

Прошу смирення і надії,

І подолати хочу страх.

Одвічний страх, що в серці мліє:

А що нас жде на небесах?

Той страх спотворює обличчя,

І душу крає, наче ніж.

Нас викидає на узбіччя,

На той непізнаний рубіж

Життя, і смерті, і страждання,

Тілесних мук і небуття,

Не пережитого кохання,

І забуття, і забуття…

Так що залишим за порогом?

Минулих років пустоту,

Сумнівні радощі й тривоги,

І задоволень марноту?

Чи, може, спалахи таланту

І вдохновення ясну мить?

Любові чисті діаманти,

І неба сонячну блакить?

Залишим світ, що став прекрасним

Від наших вчинків і думок.

Не варто плакати завчасно:

Нам ще рости, нас любить Бог!

* * *

Прости образу, прости образу,

І біль ущухне, хоч не відразу.

Прости провини, як Бог прощає,

Хоч наболіла душа до краю.

Не трать надії, хай в серці тліє,

Іскра священна нехай жевріє.

Хай гнів і заздрість пройдуть навіки,

І не лягає сум на повіки.

Нехай любові вогонь займеться,

Сліпа ненависть в нім захлинеться.

І жалюгідна потворна пиха

Не накликає на долю лиха.

Поклич свободу усім на згоду,

Очисти душу свою від смроду,

Гіркої люті і каламуті.

Не залишайте серця у смуті.

Не зупиняйтесь, ідіть до скону,

Хай почуття не знають схрону.

Нав’ючте спини добром всесвітнім,

Зробіть безсмертним нове століття.

* * *

Знов п’ятниця, знов п’ятниця,

А я грішу без краю,

Грішу, як та пропасниця,-

Згорю у пеклі, знаю.

А лиця перекошені

Від страху і блаженства.

Бажання переношені

Вітають многоженство.

Ще мить, і світ розіб’ється

На друзки, як прикраса.

Тіла палкі розійдуться,

Залишиться образа.

Ображені, спаплюжені,

Блукають пілігрими,

Їх душі закіптюжені

Змивають маски гриму.

Відводять очі знічено,

Що в темноті горіли.

Ще мить … і все закінчено,

Усе, що ми хотіли.

* * *

Якась ілюзія любові

У моїм серці завелась.

І світять зорі вечорові,

І прагну в нову іпостась.

Якась ілюзія надії,

Що я на світі не одна,

Що хтось сміється і радіє,

Коли від щастя плачу я.

Якась ілюзія свободи,

Що ради неї мій народ

Переживе усі незгоди

І цей війни коловорот.

Отак в ілюзіях минають

За днями дні, за роком рік.

Лиш хтось на небі точно знає,

Що закороткий людський вік.

* * *

Трава посипалась мукою,

А ранок в холоді притих.

Природа марить теплотою,

Як нареченою жених.

Душа в безвиході принишкла,

Бо сатана вже править бал:

Від Криму і до Перемишля

Лунає смерті мадригал.

Земля вагітніє війною,

Народить міни восени.

А їй так хочеться спокою,

І щоб не гинули сини…

* * *

Дай мені краплю свободи,

Дай мені краплю обману.

Якого племені-роду

Прийшов ти сюди напівп’яний?

Чаша життя переповнена,

Налита по самі вінця,

Файли всі оновлені,

Торують шлях в провінціях.

Громами серця уражені,

І б’ються, немов востаннє.

Уста занімілі прокажені

Говорять святе писання,

Говорять банальні істини,

Що жити треба праведно,

І музикою троїстою

Заповнити світ гамірний.

Замовкніть на мить оркестри,

Я хочу іти далі,

Я хочу свій хрест нести,

Як молода – коралі,

Я хочу усе пізнати,

Хай ляже цей гріх на душу,

Безсоннями розтерзати

Зневіру і відчай мушу.

Колись ми зазнали щастя,

Тепер прославляєм зраду.

За мить до святого причастя

Люби мене, чорте, згадуй!

* * *

А буде вẻсна, земля воскресне,

Омиють зливи донецьку кров,

Буде Вкраїна нова і чесна,

Як птиця Фенікс постане знов.

А буде небо, життя як треба,

І світ народить нових дітей,

А будуть люди. Бальзам на груди

Проллє Всевишній серед смертей.

А будуть зорі, ясні прозорі,

І мир наступить на хвіст війні,

Душа відродить себе у горі

І стрепенеться в жахливім сні.

* * *

Накликав серпень півстоліття,

І спекота стоїть не літня,

А молода якась, шалена.

Побудь ще, літо, біля мене,

І не питай, як я прожила

Ці півстоліття. Вже несила

Тягнути роки, як підводу

І йти вперед, незнавши броду.

Ці півстоліття, як піщинка,

Розтануть в часі, як хмаринка,

Та не зникають наші душі,

Живуть у броунівськім русі,

Летять у небі, як комети,

І неоспівані поетом,

Самотньо плачуть наодинці,

Як неопізнані чужинці.

Серпнева спека відступає.

А я не знала і не знаю,

Як подолати літню змову

І йти до Бога на розмову.

* * *

То вже осінь, мамо, то вже осінь,

Вже душа розваг не переносить,

Обплітає роси павутинням,

Жовтим смутком бродить по підтинню.

То вже осінь, мамо, хочу знати,

До якого берега пристати,

Де течуть ті ріки супокою,

Ті, що заберуть мене з собою.

То вже осінь, мамо, не барися,

Хоч у сни до мене повернися,

Підкажи, як горе пережити

І саму себе перехитрити,

Як відкрити серце для любові?

Я прийти до тебе вже готова,

Та земні турботи не пускають.

Я ще трохи світом поблукаю …

* * *

Вкуси мого тіла, давно відлетіли

У вирій дівочі сполохані сни.

Над згарищем долі кружляють поволі

Воронячі зграї, голоднії пси.

І прагнуть поживи, і трощать наживо

Останні надії, скелети казок.

А кров, що лишилася в серці, грайливо

Стікає в холодної плоті пісок.

У вир революцій сміливо ввіллються

Слова, що вражали бездарністю фраз,

І натиском кволим зруйнують довкола

Усе, що не встигли зламати до нас.

І зникнуть бажання і пізні, і ранні,

Потонуть в болоті безкарних образ.

Вкуси мого тіла: душа вже посміла

Відкрити лаштунки свої напоказ.

Нестерпно сміятись, від себе ховатись

І слухати голос чужої біди.

Негоже прощатись і знов залишатись,

Коли треба встати і просто піти.

Вкуси мого тіла, душа вже зотліла,

Приречено стогне на острові мрій,

І прагне свободи, і жде насолоди

В тілесному прихистку пізніх надій.

* * *

Колись ми будемо там, де збуваються сни,

Колись ми будемо разом за крок до весни,

Колись забудуться давні смішні заморочки,

Колись народяться наші сини і дочки.

Колись, не тепер. Іще ніхто не помер,

І осінь буяє золотом, як ніколи.

Візьмемо зимою лижі, поїдем на Сколе,

Побачимо гори з обличчями дивних химер.

Колись віднайдеться, нарешті, давня любов,

І серце заб’ється шалено знову і знов.

Дозріє душа ота, що сьогодні – дитина,

І буде у нас нова щаслива родина …

* * *

Медітеррана … А в серці рана.

Тепло осіннє, як омана.

Були надії, що обігріє,

Що політаю на крилах мрії.

Дурні цикади чогось скрегочуть,

Не помічають холодні ночі.

Одне лиш море вночі бунтує:

Зима вже близько, воно це чує.

А літа довго тепер чекати.

Поїдуть люди у теплі хати,

Вони вже хочуть там обігрітись.

Пора туристам кудись подітись.

Людей чекають діла щоденні,

Сприймають холод, як одкровення.

Бо відпочинок – всього лиш миті,

А є ще справи на цьому світі …

* * *

Так близько істина, так близько.

Я не впаду вже надто низько.

Я тільки хочу політати,

І написати, написати …

Те, що ніколи не писала,

Не пережила, не зазнала,

Не зрозуміла, не відчула,

І бути там, де я не була,-

На тому світі, де натхнення

Само приходило в смиренні,

Як немовля, таке безгрішне,

Само народжувалось в віршах …

* * *

Мені в чоло поцілив лист,-

Вбиває осінь остаточно.

Ще та дівиця непорочна,

Що проявляє вовчий хист.

Побігли хмари за ліси,

Їх вітер рвав вночі на шмаття,

Стоять дерева, як розп’яття,

Як порух вічної краси.

Чесний Хрест

Ще колись Свята Єлена

Розшукала Хрест Господній,

Роздала його по світу,

Врятувала з преісподні.

І шукають його люди,

І вклоняються донині,

І чіпляють хрест на груди

В будні і святкові днини.

І несе той хрест людина,

Хоч не відає, для чого,

Тільки знає, що повинна,

Що призначений він Богом.

Дні ідуть, летять століття …

Вже людина в космос вийшла,

Тільки тягне хрест новітній

Все старанніше і вище.

Може б хрест той залишити,

Може легше йти без нього?

Тільки, як надалі жити

Без надії і без Бога?

Хтось уже позбувся ноші

І літає одержимий.

Тільки, що у тім хороше,

Звати біса на хрестини?

Хтось уже досяг нірвани

І витає над землею,

Лиш не було в його планах

Розпрощатися з душею.

А душа в безодні плаче

І хреста свого шукає,

Світом нудиться, одначе

Порятунку не чекає.

Не кидай напризволяще!

Хрест важкий підхоплять люди,

Понесуть його до неба.

І так було, і так буде …

* * *

Так легко загубитись в часі.

Ще вчора була у екстазі,

Ну, а тепер не позбираю

Те, що залишилось від раю.

Час все розставить по полицях:

Події, образи і лиця.

Лиш те, що робимо ми вчасно,

Буде по-справжньому прекрасно.

Життя народжується в часі.

Обличчя скорчилось в гримасі.

Батьки чекають немовляти

У своїх помислах крилатих.

І вже розписані години,

Як підростатиме дитина,

Як полетить у світ широкий

Під всеосяжним Божим оком.

А час нас буде підганяти

Щось не забути, щось сказати,

Сказати ті слова єдині,

Що заслуговує людина,

Бо всі вмирають поодинці: –

І математики, і принци.

А від батьківського порога

Земні шляхи ведуть до Бога.

А я боюся лиш одного –

Цей світ покинути убого,

Не залишити після себе

Скарбів, дарованих із неба …

Стрітення Господнє

Вони зустрілись: старець і Марія.

Він стільки років по землі ходив.

Господь сказав, коли прийде Месія,

Ти подолаєш смерті негатив.

Господь сказав: ти не спочинеш в Бозі,

Ти не помреш, як весь звичайний люд.

І Симеон в надії і тривозі

Шукав до Бога правильний маршрут.

Він знав, що поки Бога не побачить,

Душа його спокою не знайде,

І що людське життя ніщо не значить,

Як страх і відчай вмерти не дає.

Ну, а вона? Вона хотіла жити,

В її руках дрімало немовля,

Любов’ю Бога трепетно сповите,

Йому раділи небо і земля.

Вже сорок днів минуло немовляті,

І тисяча недоспаних ночей,

Коли у непорочному зачатті

Вона носила сина для людей.

Марія йшла у храм Єрусалима

І несла сина свого до Отця.

В її очах – тривога нестерпима,

Передчуття трагічного кінця.

Зустрілись душі, сумнівом роздерті,

На тім шляху без права вороття,

Щоб запізнати Бога ради смерті,

І смерть як символ вічного життя …

* * *

Як легко жити і не тужити,

Що хтось забуде твоє ім’я,

Як легко знати, що в цьому світі

Тебе насправді чомусь нема.

Слова образи не б’ють одразу,

Холодне серце не йме образ.

Стихають кроки поодинокі

Глухим відлунням порожніх фраз.

Вогонь жевріє, та він не гріє.

Кого зігріти – мене нема,

Я розчинилась у безнадії,

Забула дати та імена.

Чому забула? Мене не було.

Хтось замість мене на світі жив.

Не пам’ятаю своє минуле

І не чекаю ніяких див.

Де я? Де правда, що буде завтра?

Шквал риторичних смішних питань.

Я так втомилась, лежу горілиць

І відрікаюсь від зайвих знань.

Бо хтось позаздрив, а хтось наврочив.

Та йдіть ви разом під три чорти!

Я відпочину, закрию очі,

І хай насняться солодкі сни …

* * *

Не питайте мене, де правда,

Хто признається, де вона?

Але може, прокинусь завтра

І нап’юся її сповна.

Не питайте мене, де спокій,

Він не там, де шукають всі,

Він блукає в степу широкім,

Він купається у росі.

Не питайте, що завтра буде,

Цього навіть не знає Бог,

Бо від правди і до облуди –

Може, вічність, а може крок.

Не питайте, для чого жити,

Я живу, як живуть усі.

Тільки правдою можна змити,

Що народжене у грісі.

Запитайте мене, що знаю,

І я з легкістю відповім:

Ще шукаю ключі від раю,

Ще запрошую щастя в дім.

* * *

Вмирають люди і машини,

Стираються зимові шини,

Стають маршрутки і трамваї,

І замовкають самураї.

Не звонять більше телефони,

Спадають мантії, корони,

І королі, самотні голі

Ніяковіють на престолі.

А королі, від крові п’яні,

Кричать в шаленому дурмані.

Нахабно брязкають монети,

І ллється кров на еполети.

Народ і плаче, і радіє,

Плекає вперто безнадію,

Що ця країна, може, скоро

Така розкрадена і хвора,

Забувши сором і арешти,

З колін підніметься нарешті …

* * *

Я є така, яка я є.

Не буду завтра і ніколи,

Не піду в перший клас до школи

І не народжуся ніде …

* * *

Украсти день, украсти ніч,

Зірвати маски із обличь …

Іще один ковток свободи,

Короткий спалах насолоди,

І знову кинутись навтіч.

Забрати сумнів із життя

І знову йти до вороття,

Забути, хто ти і для чого,

І працювати до знемоги,

До сліз, до крику каяття.

Зліпити образ із осколків

І не шукати більше толку

В похмурих днях і сірих снах.

І не останній раз грішити,

І знову вірити, і жити,

І мандрувати в небесах …

Зелені свята

Я знаю, буде свято

І радості – багато.

Густі зелені віти

Розкинулись над світом.

То Дух Святий із неба

На всі людські потреби,

На землю опустився

І в душах оселився.

Прозріли діти Божі

І праведні, й негожі.

Печать Святого Духа

Для цього запорука.

Дістали душі крила

І в небо полетіли,

Забули всі турботи

І взялись за роботу.

Робота ця довколи

Не скінчиться ніколи.

То Божий Дух безсмертний

Не гасне і не меркне.

Розчиниться зневіра,

Як простір в чорних дірах,

І пропаде в двобої

З небесною снагою.

Не зневажайте, діти,

Душі своєї квіти –

Горить вогонь незримий

В купині невпалимій.

* * *

Щось написано на лицях.

Ми їх носим, як годиться.

Але що на тих обличчях?

Може, пристрасті одвічні.

Хтось горить вогнем наснаги,

На обличчі в нього – спрага

Все пізнати, все здобути,

Вічне – бути чи не бути.

Хтось рахує до знемоги

Гроші, славу, перемоги,

І горять у нього очі

До наживи так охочі.

Хтось кепкує над тобою,

Губи кривляться дугою.

Він тебе не розуміє,

Лиш невдачам порадіє.

В когось щоки розпирають,

Він гординю прославляє

І у битві сам з собою

Переможе у двобої.

Хтось у ревнощах згорає,

Він уста свої стискає.

Від кохання чи від муки

Затерпають в нього руки.

Хтось від люті зеленіє,

На обличчі в нього – мрія:

Всіх навколо повбивати.

Може, вдасться це, як знати.

Не осуджую нікого,

Ані доброго, ні злого.

Віддзеркалюють обличчя

Наші власні протиріччя …

* * *

Не забирай мого натхнення,

Я вимагаю всепрощення:

Мій дар від Бога, його не смію

Я поховати у безнадії.

Під церкву стану, простягну руку,

Прошу натхнення собі на муку.

Свічки палають, а в моїх віршах

Згорає разом печаль торішня.

Згорають разом гріхи зневіри,

Роки без сонця, як чорні діри.

Зійдуть на попіл дні без любові,

Щоб відродитись у кожнім слові.

Бо теє слово не я писала,

Не мої руки перо тримали,

Не мої губи щось бормотіли

У виправдання за грішне тіло.

Не моя сила і не заслуга,

І не свята я, а недолуга,

Тримаю кволо кулькову ручку,

Не поетеса, а недоучка.

Хтось мене зверху благословляє,

Для чого справді, сама не знаю.

А може, людям це не потрібно?

А я щаслива, мені все рівно …

М. М.

Ті самі сходи ведуть до храму.

Переживаю ту саму драму.

Невже на небі душа простила?

Терпіти осуд уже несила.

Простити можна і навіть треба:

Великодушні живуть на небі.

Їх прах розвіє священний вітер

І не залишить ні слів, ні літер.

Залишить тільки дух всепрощення,

Душі – надію, рукам – натхнення.

Що натворили на цьому світі,

Напишем скоро в останнім звіті.

Чому так сталось, ніхто не знає.

Ми заблукали на небокраї.

Брехня солодка сумління тішить,-

Тобі на небі усе видніше.

Лиш Бог суддя нам, ти добре знаєш,

Все розумієш і все прощаєш.

Тече у жилах кров – не водиця.

Згасає тіло, старіють лиця.

Душа в стражданні помолодіє,

Простить образу і порадіє,

Що є у Бога велика сила

Давати людям небесні крила.

Ті самі сходи ведуть із храму,

А серце легше на четверть граму.

І я вже інша, я вже сильніша,

Я знаю – мертві нас не залишать …

* * *

Вечірнє сонце розсипає

По узбережжю ліхтарі.

Втомилось море,засинає

І не хитає кораблі.

Втомились люди від розваги,

Їх заколисує вода.

Короткий сон додасть наснаги,

Хоча для чого їм вона?

Щоб завтра встати, помолитись,

Водиці прісної напитись.

Хоч відпочинок ефемерний

Давно вже діє всім на нерви …

* * *

От воно вийде і дасть прочухану,

Вітру напише сувору догану,

Що не зумів розігнати завчасно

Хмари потворні над морем прекрасним.

От воно вийде і всіх полікує:

Небо – від смутку, а серце – від суєт.

Поглядом чистим засвітить обличчя,

Викине чорні думки на узбіччя.

От воно вийде, і люди побачать

Те, що без сонця нічого не значать,

Те, що лишилося стільки їм жити,

Скільки ще сонце виходить над світом …

* * *

Якісь навколо люди випадкові:

Безкомпромісні і на все готові,

Жують салати, споживають зупу

І мають світ глибоко десь у дупі.

Якісь навколо люди недолугі,

Бо мають навіть Бога за прислугу,

Що прибіжить і вирішить проблеми,

І налаштує в наших мізках клеми.

І запанує рай на всій планеті:

Буде дитині кожній – по конфеті,

Екологічно чисту атмосферу

Прошиють кольорові стратосфери.

На них – плакати, лозунги і гасла

Про те, що це життя таке прекрасне,

Що ми живем лиш раз на цьому світі,

І треба кайф весь встигнути зловити.

Лиш насолода, скажуть гедоністи,

Вона одна під сонцем має місце,

За неї ми живот свій покладемо

І помандруєм прямо до Едему,

Полетимо у вирій за птахами.

Своє сумління лишимо у храмі,

Хай спочиває в мощах і розп’яттях,

Його загорнем у криваве шмаття,

Що плащаницею назвали люди,

Накинули Ісусові на груди,

Коли він людство в муках це прославив.

Заради насолоди чи забави?

Заради світла, що на світ проллється,

Бо хтось згадає, може, схаменеться,

І закричить, і гірко пожалкує,

Що споминає ім’я Бога в сує …

* * *

От вони йдуть на милицях:

Заточені душі і вилиці.

Де, на яких теренах

Понесуть вони знамена?

Хто їм ламав кінцівки?

Кров витікала цівкою,

А медсестра у розпачі

Не відходила ночами.

Чом проходила молодість

Не у солодкій молості,

А – у жорстокій битві

З ворогом у гонитві.

Хто їм заплатить разом

За до життя відразу,

За у країні спокій,

За необачні кроки.

По вибухівках ходять –

Діти город городять.

Що в головах тих світлих,

Може, палкі молитви?

До України й Бога

Зникли перестороги.

Вже не бояться смерті

Душі навщерть роздерті,

Бо відшукали спокій

У висоті високій,

Не опуститись нижче –

Вітер в окопах свище.

Їх поманять досхочу

Довгі воєнні ночі,

Щоб ще хоч раз прокинутись

Не на соснових милицях.

* * *

Застигла душа у польоті до раю,

Застигла на мить, що життям називаю.

Короткий політ і коротке життя.

Польоту не буде – такі відчуття …

Політ десь на старті безславно притих,

Залишились сльози і страху триптих,

Залишився спомин про дивний вояж

І всякого мотлоху повний багаж.

Пілот перетримав штурвал і згорів,

Не міг розглядіти наземних вогнів,

А мапа від рейсу лежала у кейсі,

Її розгорнути ніхто не посмів.

Усі пасажири померли на взльоті:

Гонитва за Богом позбавила плоті

Старечих, і юних, і з неба сошедших,

Простих і розумних, і всіх сумашедших.

У битві з собою розставлені пастки.

Танцюють споквола небесні гімнастки,

І нас зазивають на танець потворний.

Встановлені небом безжалісні жорна,

В них все перемелеться, будьте спокійні,

І приязнь, і злоба, і спокій, і війни.

Дорога до Бога проста і убога –

Гляди, на шляху не зламай собі ногу …

* * *

Я не свята. Хай кинуть камінь

Всі, хто хотіли це зробити,

Хотіли в осені і в літі,-

Я не монахиня – і амінь.

Бо я не вміла розпізнати,

Де ворогів жорстокі грати

Полонять серце, як скотину

І тягнуть дух на гільйотину.

Бо я не знала чи забула,

Як „друзі” над гарячим дулом

Перераховують монети,

Стирають кров із пістолета,

І кажуть: решти нам не треба,

І закликають в свідки небо,

Що їм борги не доплатили,

Такі турботливі і милі.

Переживають, як то буде,

І що про мене скажуть люди.

Бо вік прожила безталанно,

Чекала тільки з неба манни.

Та тільки духа не відняти,

І так нелегко приховати

Те, що дароване від Бога.

До пекла – не тісна дорога.

І то найменше, що я хочу:

Відвести ніяково очі,

Себе побачивши, незриму,

В товпі із Криму і до Риму.

У тій процесії, де губи

Співали гімн під мідні труби,

Що їх начистив сам диявол

Без сентиментів і без правил.

Не підпускаю в свою душу

Холодну ненависть ядучу,

Слова, образливі до болю, -

Я ще з надією у долі …

* * *

Трошки сміху, трошки танцю,

Зорі згаснуть всі у ранці,

Повнім радісних пісень,

І наступить новий день.

Ну, а може не наступить:

Зорі згаснуть всі укупі.

Тільки сонця все нема,

Значить буде німота.

Перестануть говорити

І на ідіші, й івриті.

Вогнедишащий дракон

Поїдатиме хамон.

Вже Корея запустила

Термоядернеє диво,

І побачив увесь світ

Новий атомний політ.

Куди котиться планета,

І чому немає вета

На цей ядерний демарш?!

Поїдають люди фарш

Із ненависті і злоби,

Із гарячки і ознобу.

Забиває в гробі цвях

Цивілізація невдах.

Бо лукаве і всесильне

Над планетою насилля

Нашу долю продає,

Навіть Бога прокляне,

Щоб в історію вписатись,

І з людським життям погратись,

І отримати оргазм

Від прокльонів і образ.

Заволають немовлята,

І буде у чорта свято:

Занепащена душа

Вже не варта ні гроша

І не знайде порятунку,

Не попросить підрахунку

За жорстокий цей банкет

На розвалинах планет …

* * *

Що було не так? Засвітив неборак –

Круглий місяць, наповнений злобою.

Я досвідчена вже, та не можу іще

Поклонятися мовчки гробові.

Я ще хочу боротись за світ і життя,

І вдавитись шматком солодким.

Знаю, легко дається лише небуття,

Заміноване щастям коротким.

Спить розхристана солодом сміла душа,

Щоб прокинутись десь, на планетах.

Ну, невже для вірша вже не варте й гроша

Несподіване слово поета.

За жорстокість простіть, то не пафос чи хіть,

Не кивайте у відповідь скрушно.

Ще освячує сонце небесну блакить,

Проганяючи місяць бездушний …

* * *

Звучав саксофон, мирно спали сусіди.

Мовчав телефон, не накликував біди.

Гарчала собака в солодкому сні.

Лунали на плейєрі звиклі пісні.

Що то був за демарш, не розкаже ніхто.

А комп’ютер крутив застаріле кіно.

Стукав дощ молотком по обірваних трубах.

Хтось розкаже потомкам, що ми були грубі

І що мали потворні тілесні бажання.

Може ніч ця насправді і перша, й остання,

Коли грав під дощем в темноті саксофон

Між похмурих будинків і мокрих вікон.

То щасливий юнак розчехлив інструмент.

Ну, а дощ йому справив акомпонемент,

І в короткій мелодії все розказав,

Навіть те, що ніколи він сам не зазнав,

Про життя, про кохання, про вільних людей,

Що не знали образ і не знали смертей,

Про небачений світ і коротке кіно,

І що пили досхочу солодке вино.

Де ти, хлопче, стривай, подивися у вись,

Не блукай під дощем, в темноті крадучись.

Нехай мокре повітря заповнює груди,

Може, виглянуть з вікон окрилені люди,

І озвуться на голос твоєї душі

Можновладці, поети, прості торгаші.

Заплатити за музику – є етикет.

Будеш мати в футлярі ще кілька монет,

Будеш мати натхнення для нових пісень,

Будуть гроші в запасі і ще один день,

Що прожитий яскраво, а може, – намарно.

А ти грай, не гальмуй, та мелодія гарна …

* * *

Я часто подумки вертаюсь на Синай,

На той рожево-ніжний небокрай,

Де сонце так вигулькує невпинно,

Немов із лона матері дитина,

Обманюючись, що попало в рай.

Скелясті гори розтерзали світ,

Тут Моісей ходив багато літ,

Водив народ свій мужньо по пустелі,

Були у нього думи невеселі,

Бо підписав він з Богом заповіт.

Він добре знав, що вибраний народ

Не стерпить потрясіння і незгод

І прокляне і Бога, і пророка

У тій пустелі, що сягає око,

Утомлений від злиднів і пригод.

Втомилось сонце сходити щораз,

Давати людям свій дороговказ:

Вони лиш хочуть хліба і видовищ,

І для душі оскверненої сховищ,

І йдуть, осатанілі від образ.

Що їм скрижалі, заповідь, слова?

Їм дайте їжі, злота, серебра.

І одинока постать Аарона

В ненависнім єгипетськім полоні

Здається їм потворна і слаба.

Стояв і думав старець слововтратний,

Чи його плем’я слави тої варте.

Для свого промислу його обрав Творець,

Гнів фараона звівши нанівець,

Щоб відслужив він чесно свою варту.

І я стояла на світанку дива,

І знала, що та віра незрадлива,

І ще здобуде обраний народ

Після років страждань і перешкод

Всю владу, до сих пір неоспориму.

* * *

Весь Борислав – як на долоні.

Вже засвітилися вогні,

А я залишилась в полоні

Несамовитої лижні.

Я тут від холоду загину.

Зрадливий бугель поскакав.

Мене залишить, сиротину,

І не повернеться, сказав.

Я тут від страху онімію.

Дорога вниз – на ешафот.

Я навіть рухатись не смію, –

Не самовбивця, не пілот.

Стою у відчаї щаслива:

Дороги вверх уже нема,

Дорога вниз, крута, примхлива,

Немов наосліп, без керма.

Тут, на вершині, все так просто.

Страх замітає всі сліди.

Твоє життя, неначе постріл

За крок до здійснення мети.

Слухняні лижі вниз спустились

Так обережно, без прикрас.

І обійшлось без травм і милиць,

Щоб не страждати напоказ …

* * *

Зірвалось слово неуспішне,

Думки заплутались в клубок.

І кожен день, прожитий спішно,

Мотає ненависний строк.

І скільки їх ще залишилось,

Таких бездарних і пустих,

Безпечно відданих на милість

Цивілізації сліпих.

Цивілізації безмовних

Богопомазаних невдах,

Нездатних оцінити вповні

Свій неминучий скорий крах.

Тих, що вели планету Сонця

Невідворотно до кінця,

Тих, що брехали сину й донці

Про світлий образ праотця.

Цивілізації минають,

Вмирають люди і слова.

І тільки руки добре знають,

Що їхня праця не марна …

* * *

Прийшло таксі із шашечкою,

А я сиділа з чашечкою.

Спитав шофер: де треба?

А я сказала – в небо.

А я ішла до Бога,

Нелегка ця дорога.

Мене порозуміє

Бокал з зеленим змієм.

Ми вдвох такі охочі,

Засиділись до ночі.

А дощ усе періщить,

Як бал на кладовищі.

Б’ють крапель карнавали

Душевної навали,

А їх стирають сльози,

Тремтливі, як мімози.

Так хочеться руками

Змахнути полігами.

В розчуленому серці

Не відшукати жерсті.

Навідаюсь до Бога

Крізь всі перестороги.

Я там кредити маю,-

Не відштовхне, я знаю.

Кредити під проценти,

Наміряні абсентом,

Розбавлені війною,

Роками неспокою.

Моя країна зможе,

І Бог їй допоможе

Піднятися з коліна.

То не її провина

Що бачить недалеко,

І хоче, щоб лелеки

Звивали свої гнізда

В любові, а не в тризні …

* * *

Так дзвінко падали горіхи,

Старі дахи, іржаві стріхи

Аж розімліли від пісень,

І тільки чулося: дзень-дзень.

І цей горіховий екстаз

Звучав як легкий літній джаз.

Душа вже змерзла – скоро осінь,

І перша паморозь в волоссі

Сама промовить свій розказ.

І будуть підсумки життя,

Бажання змін і вороття.

Але нічого не змінити,

Не розпочати, не створити

Наново світ без Праотця.

Падуть горіхи, бо дозріли,

Пливуть думки, бо відпочили

Від суїцидної дурні.

Ще, може, будуть нові дні,

Творцем даровані бажання,

І несподівані зізнання,

І почуття, що назагал

Ніхто завбачливо не зносив.

І свого прихистку попросить

Душа, що фальшу не виносить,

І вже шукає свій астрал …

* * *

Так тихо капала свіча,

Немов печаль скороминуща.

Ти відійшов малоімущий:

Мав лиш життя і вічний жаль

Своїх несповнених талантів,

Що не здобули слави й грантів,

А я позбулася плеча.

І тихо капала свіча.

А я лишилась сиротою,

Твоєю дочкою малою,

Що вже заглядує туди,

Де спочивають всі труди,

І де нема ні сліз, ні правил,

Де сатана свій бал відправив,

Там ми зустрінемось колись,

А ти за мене помолись …

І відпусти гріхи відразу,

Зніми полуду, як проказу,

З моїх очей, з мого життя …

Твого не прагну вороття

На ті терени, де блукають

Серця, об’єднані у зграї,

Щоб раптом тихо відійти

У нерозвідані світи …

Новий рік

Зима надовго десь забарилась:

Мороз не тисне, і не дзвенить,

І не посріблив ні скронь, ні вилиць,

А сніг не тане і не летить.

Не прагне січень увіковічень,

М’якенький клімат зробив аншлаг,

Ніч новорічна триває вічно

У хлібосольних п’янких столах.

Проснуться вранці палкі коханці:

Нудота, нежить і біль душі.

Прожену разом отих засранців,

Що напросились в товариші.

Знайду водиці я у криниці,-

Ще не засохло те джерело,

Ще не застигли страхи на лицях,

І не скінчилось терпке мерло.

Нап’юсь повітря як лихоліття,

Освіжить вітер – то вірний брат.

Чекаю снігу через століття

І помандрую на Драгобрат.

* * *

В Європу хочу, ну, аж муркочу,

У Відень, Прагу і Будапешт.

Автобус ночі вже не зурочить,

Хай тисне в ногу радянський мешт.

Шофер педалі прогне у далі.

Ці автобани – без мінусів.

Стирають „мерси” свої деталі,-

Благополуччя від “бундесів”.

Зайдем в Європу під ритм галопу

І опануєм англійський сленг.

Озвуться мрії, аж серце мліє,

Під зарубіжний ангажемент.

А ми – вкраїнці по самі вінця,

Раби-слов’яни, а чи пани?

Поглянем гордо під ті акорди

На безконечні хлібні лани.

Хай сплять у мирі чужі кумири,

Майбутнє наше – своя земля.

Зерно радіє, коли дозріє,

І дбає матір про немовля.

Віднайде серце своє озерце,

Нап’ється спрагло ковтком води,

І не запише себе у мерці,

Бо треба жити, як не крути.

* * *

Небо – в клітку, доля – в клітку.

Вже поставлені розмітки

І запалені вогні

На розкресленій землі.

Зліт – посадка, де розгадка

Розпорядку літаків.

Ще один виток по небу

Зробить чартер на потребу

Нерозвіданих світів.

Ще один політ фантазій

У рифмованім екстазі.

Тільки б сісти на літак.

Мабуть щось у нім не так,

Бо посадочні вогні

Опинилися на дні

Океану безнадії, безголосся і безмрії,

Відчайдушної брехні.

А що було і що буде,-

Лиш політ усе розсудить.

Може, – майстер цей пілот.

Він без всяких перешкод

Борт посадить на узбіччі

Неспростованою ніччю,

Не шукаючи пригод …

* * *

Сідали бджоли на мід споквола,

Несли нектар свій останній раз,

Бо скільки можна іти по колу

І танцювати, як на показ.

Я свою душу сховати мушу,

Не виставляти ж її щораз.

Я свої болі в собі придушу,

Бо моє серце – як дикобраз.

Навістрив голки як кривотолки,

Стоїть готовий до боротьби

З вітряним млином на уродинах

І споглядає нові віки.

Статист колючий, комп’ютер глючить,

Щоб уколоти себе щораз.

Як садо-мазо, у дикобраза

Стирчить волосся лиш від образ.

Погладьте голки у дикобраза,

Буде щасливий той дикобраз.

Прийде визнання, хоч не відразу,

І розуміння без зайвих фраз …

* * *

Шекспір читає п’єсу.

Сучасні поетеси

Відпочивають разом

В забутому екстазі.

Шекспір насупив брови,

І ми усі готові

Відмовитись від віршів,

Бо ми за нього гірші.

Ромео до Джульєти

Приходить з пістолетом,

Щоб злочини сховати,

Не втрапивши за грати.

Готовий покохати,

Взамін ніщо не дати.

А казка про принцесу –

Завада для процесу.

В сучасному Вероні

Чекають на пероні

Осквернені Джульєти

Без драм і пієтету.

І плачуть немовлята

Як жертви целібату,

Не можуть розказати,

Де сховище розбрату.

Вже виносили вірші

Джульєти непогрішні,

А пам’ять про Ромео

Знайде свого стратега,

Що в небесах витає,

Що все на світі знає:

Для чого була повість

Сумнішою, ніж совість.

* * *

Налий ще трохи, моя доле,-

Я вип’ю тихо так, поволе.

І поки дна я не побачу,

Не відійду і не заплачу.

Душа розтерзана наживо

І прагне світла на поживу.

Та звідки сонця в грудні взяти,

Тому страждає так завзято.

Болять кінцівки, нерви, груди,

Находить розпач, як полуда.

А що там далі, Бог лиш знає,

Не відповість і не спитає.

Для чого цей демарш природи,

Короткий спалах насолоди

І муки вічні, як гієнна,

Життя просте і незбагненне,

І суєта безмежна, вічна,

І ангел добрий мій поплічник,

Що вів крізь терни до свободи,

І не забув про поклик роду,

І захистив, і захищає,

Передоплат не вимагає,

Летить метеликом на світло:

Неначе в юності розквітло

Шалене дерево бажання

Під поминальний дзвін кохання.

Я ще нап’юся безнадії;

Хай тільки трохи ще помрію

Про кольорове конфеті -

Дитячі радощі оті …

* * *

Замовкли пси, голодні і шалені,

Ідилія дрімає під вікном.

Дерева, ще не жовті й не зелені,

Забулися осіннім тихим сном.

Спочинуть люди, ніч вже не коротка,-

В останнім серпні літо відійшло,

Пропало, як ілюзія солодка,

Як краплі поту, спалі на чоло.

Стискають руки зброю і монети,

А плуг лежить, закинутий в межі:

Давно керують на усій планеті

Розбещені всевладністю мужі.

Забули Бога, Біблію спалили

У вогнищі всесвітньої війни.

Черпảють в безнаказанності сили,

А гинуть люди, дочки і сини.

Маніпулятори, доволі, схаменіться!

Бо проростає кров’ю ваш обман,

Брудний потік брехні і нісенітниць

Вже заливає пресу і екран.

Жорсткі актори, витримайте паузу!

Усім давно обридла ваша гра.

Хай скандаліст допише свою кляузу,

Гурман насолодиться фуа-гра.

Хай прилетять із вирію лелеки,

І світ народить праведних дітей.

До ідеалу нам усім далеко,

Та недаремно мріяв Прометей

Про той вогонь любові і надії,

Що принесе безсмертя для людей.

Невже моя країна не зуміє

Порятувати Всесвіт від ідей,

Які несуть насилля, не свободу,

Серед погарищ і страшних смертей

Лиш вурдалак шукає насолоду

В загибелі незайманих дітей.

Країно Сонця! Так ми називаєм

Свою Вкраїну, чесну і святу,

Там дозрівають пишні караваї

Арійської закваски на меду,

Що зібраний з усіх цивілізацій,

Усіх народів, і племен, і націй.

Підкаже Бог, як шлях важкий пройти

І не зректися власної мети.

* * *

Розправлю крила, як для польоту,

Забуду осінь, забуду сльоту,

Згадаю юність як шанс літати.

Так хоче батько, так вчила мати.

Розбіг короткий проскочить зиму,

Ми в цьому світі – лиш пілігрими.

Спитаєм в себе, для чого жили,

Стечуть у безвість набухлі жили.

Розмаже вічність картини сірі,

Ще мить коротка, і ти – в ефірі

Транслюєш кадри кіна німого,-

Картина справжня, але убога.

Там грають фарби, і все прекрасно.

Щасливий автор, та безучасний,

Малює долю, пейзаж без болю

І віддається на божу волю.

Не ставить підпис на тій картині,

Не признається своїй дитині,

Що автор вищий живе на небі,

А ти малюєш лиш на потребу

Таланти Богу у дар принести,

Потомки скажуть – лиш палімсеста,

Все досконале вже не нове є,

Від Ботічеллі до Хемінгвея.

Не знає геній, де взяти слово,

Щоб осягнути буття основи,

Чи зможе думка, свята і грішна,

Знайти оселю у власних віршах,

Прийти на поміч всім безталанним,

І вшанувати гостей незванних,

І вдарувати шмат благодаті

Простому люду і гордій знаті.

Любов, прихильність і знак прощення,-

Усі таланти, як одкровення.

В людині кожній живе надія:

На цій планеті вона – месія.

І неповторна, і незабутня,

І геніальна, і з Богом сутня.

Не ставте крапку на своїй долі,

Ідіть до неба, але поволі …

* * *

Давно не бувало такої краси:

Стоять заворожені снігом ліси,

Гілки опустили, неначе несила

Підняти до неба тягар білизни.

Очистились душі і зняли онучі,

Просякнуті потом і тліном століть.

А сніг опівночі нам щастя пророчить,

Спасе від безчестя і від лихоліть.

А сніг засипає, і світ засипає,

Щоб знову побачити сни про любов,

А біль докучає, а тіло прощає,

І хоче на ранок прокинутись знов.

Прийде одкровення як Хресне знамення,

Закидає снігом зневіру і блуд.

В брудному болоті тендітний достоту

Розквітне підсніжник, немов страхолюд.

Візьму у долоні, пригорну до скроні,

А там – уже літо і вже – не зима.

І вабить засніжений ліс, як біткоїн,

Де повно багатства, а грошей нема.

І пройде той сніг як ілюзія чиста,

Розтане, спаде і повернеться знов.

Є в світі дорожче, цінніше намисто:

Свобода, і правда, і вічна любов …

* * *

Кружляють трави у сльозах,

Немов всесильний падишах

Всіх об’єднав в один танок

І танцівниць в один станок

Так на розглядини поставив,

Зачарував і обезглавив,

Повиставляв усіх нараз,

Як дивовижу напоказ.

Теплом війнуло в передлітті,

Передбачають лихоліття

Спокійні ночі нетривкі,

Як гомін чорної ріки,

Що все міняє своє русло,

Не розрізняє, де розпуста,

А де печаль, і де гріхи,

І занепащені віки …

Поставить Всесвіту очільник

Людські істоти на лічильник,

Життя відніме і помножить,

І заплатити борг поможе,

Завадить людству лиш, напевно,

Кредитна лінія непевна …

Вознесіння

Ти був людиною, вознісся,

Своєю смертію спромігся

Простити всі земні провини

І стати Богу добрим сином.

Не погордив людською плоттю

І став безсмертним у скорботі

По наших душах безталанних.

І зажили смертельні рани,

На вістрі гострім привнесенні.

Ті слабодухі і блаженні -

Давно у пеклі так безславно.

Ти нам гріхи прощаєш справно,

Не проклинаєш, не урочиш

І смерті нашої не хочеш,

Лиш вознесенія душі.

Тобі присвячені вірші,

Тобі присвячені бажання,

В черговий раз з життям прощання,

І кожна мить, і кожен день

Звучать акордами пісень.

* * *

Кусочок неба – на потребу

Душі блаженства; кожна мить,

Прожита чесно, як для себе,-

Не поневолена на хіть,

І не помножена на зраду,

І не поділена на час.

Умиротворена розрада

Нас окриляє кожен раз.

Дарує спокій, як основу,

І закликає жити знову.

Бо ми – лиш тут, і тільки раз,

І не збираємо образ

У своїм серці одинокім

Під всеосяжним Божим оком,

Як Доріановий портрет,

Що сам – художник і поет,-

Створив душі поневіряння,

І несвободу, і чекання

Пекельних мук, і їх спокут,

І серце, хворе від отрут,

І вічний гріх, і вічний жаль,

І непорочності скрижаль …

* * *

Вже люк задраїли на лодці,

На ній пливуть лиш переможці,

Що досягають до мети,

Назад вже спалені мости.

Та може зібрання завчасні,

Вже спакували вогнегасник,

І рятувальний круг висить,

Та ще затримались на мить.

Так довго тягнеться прощання

З людьми, землею і коханням:

Одна лиш хвиля до кінця –

І світла постать праотця.

Застигло море у надії,

Що мить остання заніміє

І ще триватиме роки,

І доторкнеться до руки

Життям бажаним і примхливим,

Що проминуло так красиво.

Його, напевно, неспроста

Благословили небеса.

* * *

Простіть мене, я більш не потривожу

Своїм нерозумінням, нетеплом,

Відкрию серце і печаль стриножу,

Не згадую Гомору і Содом.

Всього лиш дочка, це не оправдання,

А тільки крик і повінь каяття,

Тремтіння слів, дорога у вигнання

За межі непорочного життя.

Сплету клубок із снів і передбачень,

Зав’яжу вузол міцно, як завжди.

І набувають вірші нових значень.

Не спи, душа, і смерть моя зажди.

Купатись в славі – солодко для смертних,

Забути часу лік для насолод,

Перебувати в почестях інертних,-

Дарує масу вражень і пригод,

Нівечить тіло, зраджує сумління,

І кров батьків стікає в небуття.

О тату, мамо, ваше воскресіння

Прийшло у світ як синове дитя.

Собачці Соні-2

Чи була зрада? Та не було.

Всього лиш – ігри Вельзевула,

Він всюдисущий, як Творець.

Любов скінчилась, хай їй грець.

Страшніші люди, а не звірі,

І зло в відкритому ефірі,

Коли розчавлена душа

Не просить навіть відкоша.

А ще – коли мовчить сумління,

Завуальоване під лінню.

Чуття лиш тліють, не горять,

І в грудях – меч по рукоять.

І біль, у помсті одержимий,

Як кров у першому віджимі,

Що тихо капає з руки,

З якої їла залюбки.

Шалена подруга кусача,

В ній лють начхала на удачу.

Собача вірність – тільки міф,

Як кістка кинута до ніг.

Зрадливі ікла я простила,

Та бути разом нам несила.

Іди покірно в свій полон,

Де без дверей і без вікон

Свобода манить як примара.

Там ми з тобою – дві нездари,

Що відшукали лиш в поемах

Благословенний сад Едему …

* * *

Не муч мене і не питай,

Чи ми пройдемо через край

Свою дорогу, вже забуту,

В сумнівних пристрастях здобуту,

І не карай, і не чекай,

Що скажуть люди: ну, нехай

Буде щасливою дорога,

І зникнуть всі перестороги,

Бо далі буде тільки рай,

Ти цього, друже, не чекай …

* * *

Судити Богу, не мені,

Які прожиті були дні,

Які були діла і вірші,

Чи були кращі, чи найгірші…

Лілія Бариляк, м. Трускавець

Також читайте

Tags:

Газ на авто. Трускавець

Новини Трускавця та регіону

Оголошення ТВ

  • №89756 Алюминиевый пруток цена
    13.12.2018 | 22:02

    Алюминиевый пруток цена Компания ООО «Стройоптторг» продает прокат из алюминия по низким ценам. Предлагаем всевозможные алюминиевые изделия – лист, пруток, чушка, уголок, шина, проволока и другие. Алюминиевый прокат широко востребован в промышленности. Это прочный и легкий металл имеет удивительные свойства: · хорошо проводит тепло и электрический ток; · не подвергается коррозии; · имеет малый вес [...]

  • №89282 Офіційна робота в Німеччині.
    27.11.2018 | 11:10

    Офіційна робота в Німеччині, з оплатою від 8 євро/год і більше. Офіційне оформлення відбувається, по відрядженню форма А1 (від польської фірми на практику). Для оформлення на роботу потрібна польська робоча віза (з терміном не менше трьох місяців, або біометричний паспорт ( не менше 90 днів). Працевлаштування тільки офіційне, з віковим обмеженням до 50 років. Знання [...]

  • Archive for Оголошення ТВ »

Архіви