Поговорити про мовну ситуацію в Україні з професором Фрайбурзького університету пані Юліане Бестерс-Дільгер, яка багато років керувала кафедрою славістики Віденського державного університету, я мав змогу ще торік. Пані професор — авторка праці «Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз та рекомендації».
Поштовхом до цього інтерв’ю стали роздуми про українську мову нашого міністра освіти і науки, молоді та спорту Дмитра Табачника, який, виступаючи якось на конференції Молодіжного собору громадянської згоди «Молодь та влада: перспективи взаємодії», одразу попередив: «Я прийшов до вас не як міністр, а просто як людина, яка так само, як і ви, хоче бачити цю країну успішною… Важко було б собі уявити — але давайте все ж таки пофантазуємо, займемося футурологією, — що було б з існуючою успішною державою Австрія, якби її політична та культурна еліта не побачила б для себе завдання важливіші, стратегічніші, ніж створення окремої австрійської мови та витіснення з буденного життя німецької? Навряд чи це можна уявити, однак напрошується аналогія. Адже, за словами наших націоналістів, без мови немає нації, а без нації — немає держави. Це вони твердять на кожному розі. Вибачте, а Австрія — не держава? Австрія — не нація? Австрія — не демократія? Мені здається, що можна доводити аксіоми, але тільки вправляючись у софістиці. При цьому наші доморослі націоналісти не помічають, що на їхній політичній карті, в їхньому спотвореному світогляді, крім кількох європейських держав, геть відсутні Австралія, Нова Зеландія і весь Новий Світ. Там розмовляють не по-американськи, не по-канадськи, не по-бразильськи, не по-мексиканськи, не по-новозеландськи, а розмовляють і творять нації по-англійськи, по-німецьки, по-португальськи, по-іспанськи. Отже, цих десятків націй не існує? Чи ми зараз вдаватимемося до аналізу європейських держав, у гіпотетичне врегулювання там мовної політики? Ми не аналізуватимемо досвіду Індії, яка пройшла тяжке колоніальне минуле, однак зуміла зберегти базу економіки й культури. Ви можете собі уявити, як конструктивно — у великих лапках — могли боротися ті ж австрійці з крадіжкою німцями в них самої назви «Дойчланд»? А в нас в історичних підручниках, у наукових дослідженнях обговорюється, хто в кого вкрав слова «Русь» та «руський». І займаються цим не пацієнти відповідних медичних установ, а особи, увінчані депутатськими мандатами, вищими академічними званнями, які, анітрохи не вагаючись, намагаються проголосити себе совістю нації…».
– Пані професор, хочеться запитати, наскільки правомірні проведені міністром паралелі між мовною ситуацією в Австрії та Німеччині й тим, що відбувається з українською та російською мовами?
– Щоб уточнити, зауважу: у виступі міністра поняття «російська мова» прямо не згадується, але, виходячи з контексту, можна дійти висновку, що в нього йдеться саме про російську мову. А паралелі між українською і російською та австрійським варіантом німецької в Австрії й німецьким варіантом німецької в Німеччині, під науковим кутом зору, некоректні. Міністр освіти і науки плутає, як у нас кажуть, «яблука» з «грушами» і таким чином вводить людей в оману.
– Отже, займається демагогією…
– Я проти навішування ярликів. Особисто мені ніколи не доводилося з ним зіштовхуватися, я не читала і, тим більше, не чула виступів цього діяча. Однак цитати, на які я натрапляла в пресі або в Інтернеті, підводять до думки, що пан Табачник — важливий ідеолог Партії регіонів. Пригадується, президент Янукович планував об’єднувати країну. Якщо його наміри були чесними, він міг би запропонувати панові Табачнику інший портфель.
– Повернімося до теми окремої австрійської мови, якої торкнувся міністр.
– Німецькою, крім Австрії, розмовляють у Німеччині та Швейцарії. Якщо не вникати в деталі диглосичної ситуації, то можна сказати, що у Швейцарії співіснують швейцарський різновид літературної німецької мови й діалекти, які для німецькомовних швейцарців є важливими чинниками їхньої самоідентифікації.
– Що не завадило Швейцарії стати не менш успішною країною, ніж Австрія…
– Саме так.
– А як же з «яблуками» та «грушами»?
– Спочатку треба сказати кілька нудних, але важливих речей. На відміну від України, де люди розмовляють рідною українською мовою, в Німеччині, Австрії та інших згаданих паном Табачником державах не розмовляють мовою, яка належить лише жителям цих країн. Австрійці розмовляють німецькою, але німецька є не лише їхньою «власністю», а належить і тим-таки швейцарцям, і німцям… Новозеландці розмовляють англійською, але англійська теж не лише їхня «власність». Як відомо, між англійською в Сполучених Штатах і англійською в Британії та Новій Зеландії є відмінності у вимові та словниковому складі. Але для лінгвістів це не окремі мови, а різновиди однієї мови. А українська, з лінгвістичного погляду, самостійна мова, і тому ми можемо, образно кажучи, назвати її «яблуком», тоді як німецька в Австрії чи, скажімо, німецька в Німеччині — це різновиди однієї й тієї ж мови, і тому це — «груші». Плутати «грушу» з «яблуком» не можна.
– А «груші» на смак однакові, тобто рівноцінні між собою?
– У германістиці існує поняття «плюрицентрична мова». Це означає, що німецька мова має кілька рівноправних, або, як ви кажете, рівноцінних центрів свого існування: це Австрія, Німеччина та Швейцарія. Кожна з цих країн має свій стандартний варіант, тобто свій стандартний різновид німецької мови. І жоден із цих трьох різновидів, під науковим кутом зору, не має жодних переваг перед іншими.
– Але якщо жителі тієї або іншої країни шляхом референдуму захочуть називати мову, якою вони розмовляють, іменем своєї країни… Наприклад, якщо Ангола захоче назвати свою мову не португальською, а ангольською?
– До таких побажань слід ставитися з повагою. Не виключено, що саме таку ситуацію ми можемо спостерігати через певний час у Бразилії. Так народжуються нові мови.
– Отже, міністр Табачник помилився щодо Бразилії, і можливо з’явиться бразильська мова?
– Така тенденція справді існує. На мою думку, міністр освіти внутрішньо не може прийняти того факту, що українська мова – самостійна мова, а не різновид або варіант якоїсь іншої мови. Тому, проводячи аналогії з Україною, він запитує, «що було б з існуючою успішною державою Австрія, якби її політична та культурна еліта не побачила б для себе завдання важливіші, стратегічніші, ніж створення окремої австрійської мови і витіснення з буденного життя німецької?» Міністр забув, що українцям не потрібно боротися за створення окремої української мови. Йому, можливо, не відомо й про те, що ще в 1904—1905 роках, відповідаючи на запит російського уряду, Російська академія наук, як і Харківський та Київський університети, зробила науковий висновок, що українська і російська є різними мовами і тому потрібно скасувати заборону друкувати книжки українською мовою. Втім, що це дві різні мови, філологи, у тому числі такий корифей світової славістики XIX століття, як професор Міклошич із Відня, знали вже давно.
– А як ви ставитеся до всіх цих суперечок, які дедалі ширше розгортаються останніми роками, про те, чия ж усе-таки була держава Київська Русь?
– Пан Табачник має рацію. Я вважаю, що сперечатися тут не варто. Центр східнослов’янської держави Русь містився в Києві, тобто, за сьогоднішніми політико-географічними поняттями, — на українських теренах. Але, виходячи з цього, говорити про якусь «давньоукраїнську Русь» було б хибно, бо в ті часи східні слов’яни ще не розділилися на три мовні групи. А це означає, що Русь була просто східнослов’янською. В Русі тих стародавніх часів говорили лише діалектами.
– Проте, навіть коли в якихось питаннях міністр Табачник і має рацію, чому його діяльність загалом у багатьох українців викликає роздратування?
– Я вже казала, що оцінювати міністра Табачника як фахівця не готова. Гадаю, добираючи недоречні приклади, він прагне подати бажання багатьох українців бачити українську єдиною державною мовою абсолютно зайвим чи й взагалі абсурдним. Я згодна з ним, що сьогодні, крім мовного питання, в України є й інші, не менш актуальні проблеми суспільно-політичного, соціально-економічного та інших сфер життя, однак не згодна, що для становлення української нації українська мова абсолютно не важлива.
– Але чому вона є такою важливою? Чому в прагненні побудувати свою незалежну державу «українські націоналісти» тримаються за мову навіть більше, ніж за територію? Ось письменник Андрухович готовий віддати Росії Крим і Донецьк, а російська мова як друга державна — це для нього немислимо…
– Прагнення, як ви їх називаєте, «націоналістів» до єдності мови, нації та держави нічим не відрізняються від бажань інших європейських народів ще з часів Французької буржуазної революції 1789 року. Правда, ці бажання в багатьох із них уже давно стали реальністю. Як відомо, більшість національних революцій відбулася у ХІХ столітті. А українці почали пізніше за інших творити свою державність. Але в наш час створювати націю лише на мовному підґрунті, на базі етнічності — важко. Цьому, наприклад, часто суперечать міжнародні зобов’язання України.
– Згоден, але чому все-таки доля рідної мови завжди хвилювала українців більше, ніж австрійців?
– Мабуть, одна з причин — відсутність власної державності. Австрійці, наприклад, мали різні можливості історичної самоідентифікації. У них були багатонаціональна імперія, назву якої знали в усьому світі, престиж, корона, армія та, що дуже істотно, кордони. А в українців усього цього дуже довго не було. Головне, що в них залишалося і що важко було забрати, — це українська мова. Звідси й акцент на мову та страх втратити її як засіб самоідентифікації. Німецькомовному швейцарцеві нічого перейматися за долю німецької мови, бо у світі є інші німецькомовні країни. Франкомовному швейцарцеві також нема чого боятися за французьку, за нею — Франція. Та й статус російської мови у світі такий потужний, що всі страхи російськомовних в Україні за долю російської —невиправдані. Вона не пропаде. У російськомовного українця або етнічного росіянина в Україні за плечима — величезна Росія з її літературою, культурою, економікою та ЗМІ. Це україномовним українцям розраховувати на допомогу нізвідки.
– У литовців, латишів та естонців у чомусь схожа ситуація…
– Згодна, і вважаю, тому їхні уряди, дарма що ввійшли до Євросоюзу, не підписали й не ратифікували Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. До речі, попри всі труднощі, молоде покоління російськомовного населення там успішно опановує державну мову. Україна у мовних питаннях теж повинна виходити із власної ситуації.
– Виходить, українцям у певному сенсі треба захищатися від цієї Хартії?
– Річ у тому, що мовне рівноправ’я не приводить до мовної рівності. Таким чином, політика «позитивної дискримінації» російської мови могла б стати знаряддям, яке компенсує багатовікове фактичне нерівноправ’я української мови. Простіше кажучи, аби хоч якось вирівняти своє нерівноправне становище відносно російської, українській мові життєво важливо й надалі зберігати привілейований статус єдиної державної мови.
– Отже, українська як єдина державна мова для України дуже важлива!
– Безперечно. У міністра Табачника та його прибічників можна знайти некоректні паралелі з австрійськими умовами, але паралелей із ситуацією в Білорусі я не бачила. Таке порівняння було б для нього фатальним, бо ситуація з білоруською мовою саме й може допомогти прояснити проблему з українською. За часів перебудови білоруси надали білоруській статус єдиної державної мови. Згодом, 1995 року, «білорусизацію» було зупинено референдумом, який провели з ініціативи президента Лукашенка. Через неправильне розуміння ситуації з рівноправ’ям мов і «щоб не утискати права російської мови» білоруси вирішили надати їй, нарівні з білоруською, статус державної. Це й стало цвяхом у труну білоруської мови. Гіркий досвід білорусів має передусім цікавити українських політиків, а особливо президента Януковича. Звісно, якщо до своїх обіцянок дбати про українську мову він ставиться серйозно…
Володимир Бродзінський, Австрія
Довідка «Трускавецького вісника». Володимир Бродзінський народився в Трускавці. Закінчив Київський педінститут іноземних мов. Протягом останніх 15 років живе в Австрії, де працює консультантом в одній із недержавних організацій, яка займається проблемами міграції. Основне хобі — парапланеризм. Іноді пише. Друкувався в австрійських газетах Der Standard, Die Bunte, а також в українських виданнях: «Киевские ведомости», «Експрес», мав кілька виступів на Радіо «Свобода».
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень