«Не потоком шумних, галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну!». Ці слова митрополита Андрея Шептицького мали б стати лакмусовим папірцем для визначення суті людей – політиків, бізнесменів, урядників, опозиціонерів, кожного, хто хоче відігравати певну роль в суспільному житті. Вони перегукуються зі словами Спасителя «По ділах (плодах) їхніх пізнаєте їх!» з Нагірної проповіді (Мт, 7:20). Дійсно, по плодах та ділах можна пізнати хто є хто…
Іван Франко, уродини якого щорічно наприкінці серпня так урочисто відзначає Дрогобиччина, на жаль, ще досі не став загальноулюбленим українським провідником, поетом, публіцистом, провидцем. З виданих 50 томів його творчості знаємо заледве дещицю, та й то переважно в уривках, цитатах з найпопулярніших творів. Але якщо про літературну спадщину Франка ще можна хоча б щось говорити, то його етнографічна, наукова, політологічна, публіцистична спадщина для абсолютної більшості наших земляків – terra incognita, біла пляма, щось далеке, незрозуміле, фантомне. Франко й досі для нас, українців, залишився невідомим, невідкритим, незбагнутим, а може й деколи непотрібним. Бо нема пророків у своїй Вітчизні. І за життя, а часто і по смерті. Свідченням цьому є хоча б факт кількаразового необрання видатного поета, мислителя, громадського та політичного діяча до австрійського парламенту та польського сейму – своїми ж, українцями.
І все ж попри незнання та нерозуміння Франка він поступово утверджує свою присутність. В різний спосіб – де пам’ятниками, де літературно-мистецькими акціями, де стимулюванням генерування нових ідей, дискусій, досліджень.
Звісно ж, що найдужче «просякнуте» Франком його рідне село Нагуєвичі, де існує Державний історико-культурний заповідник його імені. З приходом на посаду директора цього заповідника молодого та енергійного науковця Богдана Лазорака земля Франка стала ще відкритішою для світу, привабливішою, атракційнішою, стала своєрідним магнітом, який ще сильніше почав притягувати всіх, кому Франко та його творчість явно небайдужі.
Іван Франко є присутній у Львові, де жив та творив, у Дрогобичі, де навчався, у Івано-Франківську, який носить ім`я Великого Каменяра. Зрештою, про певну присутність Франка можемо говорити і у випадку багатьох інших населених пунктів від окремих сіл починаючи і столицею закінчуючи. Навіть 20-гривнева купюра нагадує українцям, що Франко все-таки з когорти найвідоміших та найзаслуженіших українців, а його роль не може бути применшена чи замовчувана.
Але в «попрезент», як в Галичині називають наступний після святкування день, хочеться сказати про іншу присутність Франка. Про присутність Франка не як політика, не як громадського діяча і не як мислителя чи просвітителя. А про присутність його як людини, звичайно-незвичайної людини. Франко був людиною з крові і кості, кохав і переживав трагедії, впадав у депресію чи гнів, а свої емоції часто викладав на письмі. Причому так влучно, що однією фразою зумів передавати всю гаму почуттів, міг лаконічно висловити те, що інколи взагалі майже неможливо висловити словами.
В курортному Трускавці Франко теж є присутній. І не тільки в затишному скверику на розі вулиць Івана Франка, Уляни Кравченко та Степана Бандери, який кілька років тому був у центрі баталій та перепалок.
Франко присутній не тільки в пам’ятнику та своїх творах в бібліотеках міста. Бо є місцина, де його присутність відчувається особливо разюче. Мова про стежку Франка «Зів`яле листя».
Стежка «Зів`яле листя» біля готельно-курортного комплексу «Карпати» (раніше – санаторій «Карпати») отримала свою назву від однойменного збірника інтимної лірики Франка. Її відкрито значно пізніше, ніж сам санаторій «Карпати», бо аж в 2006 році (а історія санаторію веде свій відлік від 1993 р.). На стежині розташовані сім паркових скульптурних композицій, виконаних в дереві (автори Володимир Кушнір, Дарій Грабар), а також уривки з текстів Франкової лірики.
На відміну від основної частини ландшафтного парку «Підгір`я» (між «Карпатами» та етно-кафе «Гражда»), цю частину парку відвідує менше гостей, а дехто, можливо, про неї й не здогадується. Але зайшовши сюди, на «територію Франка», відчуваєш, що потрапив в інший вимір, бо знаходиш спокій, зустрічаєшся з вічною поезією та сам з собою.
Практично кожен напис на камені – це як заклик і як епітафія, як слова Франка і як їхнє відлуння у серці того, хто їх читає.
«Тричі мені являлася любов»… І кожен мимоволі згадує свою Любов – першу і наступні, скільки б їх не було. Згадує образи коханих людей, які могли стати вірною супутницею життя, а могли й отруїти життя та поламати все майбутнє людини. Для Франка цими любовами були Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська та Целіна Журовська, а для кожного з нас – зовсім інші прізвища, але так само дуже різні натури, неподібні одна на другу.
«Як почуєш вночі край свойого вікна, що щось плаче і хлипає важко»… Тепер це пісня, народна пісня, слова котрої також змушують задуматися над темою нерозділеного кохання чи злої долі, котра не дала серцям «поєднатись навік».
«За що, красавице, я так тебе люблю?». Любов сліпа, і закохана людина не в силі проаналізувати за що ж полюбив/-ла – чи за карі очі, чи за спорідненість душі, чи в пориві тілесного бажання. Тільки згодом, після «любовної гарячки» можна пробувати розмислити – а чому ж я покохав/-ла саме ту людину? І робити це на лавочці в тіні дерев, біля калини та барвінку, поруч з Франком, який пережив те, що пережила кожна молода людина, значно легше, ніж в суєтному просторі.
І в цю тишу, яку лиш десь-колись порушує шум проїжджаючої машини на окружній дорозі Трускавця, немов проникає невідомо звідкіля тиха мелодія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня».
Франко. Такий, як ми, а водночас такий, що зумів винестися над нами своїм інтелектом, своїм пророчим баченням майбутнього, своїм благородством. Він бавився зі словом і ліпив з нього несмертельні вірші та яскраві образки життя. Він будив сплячий народ, палав праведним гнівом, а водночас вмів бути таким лагідним, тихим, а інколи таким таємничим. Вже більше сотні років, як він залишив цей земний світ, а його твори продовжують нас інтригувати, зачаровувати, змушують мислити.
Стежка Франка «Зів`яле листя» – це не єдине місце присутності Каменяра в «Карпатах». Бо тут, всередині в оздоровниці, на почесному місці в холі адмінкорпусу є і його гіпсовий пам`ятник на фоні ряду сюжетних ліній. Зрештою, тут великого поета-земляка можна часто зустріти і в інших місцях, для прикладу, на вишитому рушникові.
Про Івана Яковича Франка на Дрогобиччині вже традиційно багато згадують і говорять саме в другій половині серпня. Його цитують, його шанують, його люблять, ним часто прикриваються, щоб щось виправдати чи поставити під сумнів. Але приходить вересень – і про Франка забувають на довгі місяці, щоб тільки вряди-годи знову «козирнути» «знанням» його творчості, щоб ним щось виправдати чи покритикувати. Але це псевдо-присутність Франка, в якій немає самого Франка. Бо він є там, де є його дух, де є його безкорислива любов до рідної землі і рідного народу.
Добре, що є такі місця в Україні, як заповідник «Нагуєвичі», як Дім Франка у Львові, як стежка Франка «Зів`яле листя» біля трускавецьких «Карпат». Бо саме в таких місцях можна зустрітися з Франком віч-на-віч та поспілкуватися з ним. А це направду потрібно Україні, котра досі не знає куди йти і котра досі шукає свого Мойсея.
«Народе мій, замучений, розбитий … твоїм будущим душу я тривожу…»
Володимир Ключак
До теми. Пролог до поеми «Мойсей»
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому яких нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїздних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задармо стільки серць горіло
До тебе иайсвятішою любов’ю,
Тобі офіругочи душу й тіло?
Задармо край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?
Задармо в слові твойому іскряться.
І сила, й м’якість, дотеп, і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?
Задармо в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І вдень воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхнекну,
Що міліони порива з собою.
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий.
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний;
Твоїй будущині задаток слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
Іван Франко, 20 липня 1905
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень