Сніги по пояс, а ми бредемо по ялинку. Я і тато. З верхів`я зробиться колотівка, щоби було чим мнути заминку для свині (на Орові ту заминку називали «кирині», в нас просто «пацяче»). Низ підріжеться вдома і ялинка поставиться в коновцю (відро) з глиною чи соломою. На верху буде трираменна верхівка. Може бути й звізда, але восьмираменна, ніколи не совєцька. «Вбирали» ми ялинку завше на Святий Вечір, ніколи не скорше. Бо Новий Рік 1 січня теж був не наш, український наставав з 13 на 14 січня.
Зимові канікули були тоді такі, що на Йорданські свята треба було йти до школи, а от Різдвяні свята ми пробували вдома. Друлити сіна з оборога, нарізати січки, наносити води і дров, напоїти і нагодувати худобу, вивезти гній із стайні – роботи взимку було недоста. Зате купа часу – на сани і лижі. Щоби потому – на велику гарячу піч, котра займала (і займає) четвертину хати. Там троє можуть спати запросто.
Святий Вечір – то був особливий день і особливий вечір. Курям їсти дається в колі зі шнурка, щоби яйця свої несли вдома, а не по сусідах. Не вільно в той день казати слово «мак», лише треба говорити «зернята», бо інакше пташки весь мак повидзьобують влітку. Ті «зернята» треба було терти дерев`яним макогоном у великій червоній глиняній макітрі – заправка до куті. А ще на оливі в банячку смажилися пухкі пампушки. А ще від полудня діти бігали надвір зазирати, чи не вийшла вже перша зірниця. Бо тоді треба йти в потік вмиватися, примовляючи «Водичко-Різдвяничко, омиваєш береги-луги, омий моє грішне тіло».
«Христос ся рождає!» – так чекалося, коли вже то можна буде промовити на повен голос. А колядки співалися ще десь з середини грудня, довгими зимовими вечорами, переважно потемки, бо світло треба було економити. Баба зі мною лежить на печі, всі решта на ліжках нанизу. І «Бог Предвічний» співалося не лише три звротки, як зараз, а десь півгодини – і про «возвістив се Ангел Божий», і «Йосифови Ангел мовит», і про «з Дитятком, і з Матков», і ще інші, котрі вже й позабувалися зараз. Причому на особливу мелодію, яку більше ніде ніколи не чув, хіба в нас. Як і деякі виключно «наші» колядки.
На столі – білесенький обрус, під ним отава. Колодка, щоби ворогам писки позамикало, часник, яким треба робити хрестики на чолі, руках, шиї, а під столом сокира, на яку треба ставити босі ноги, щоби були моцні, як то желізо.
Кутя мала прилипнути до повали (стелі) або драґара (сволока), щоби бджоли роїлися (хоч пасіки я вже не застав, бо дідо помер до часу мого народження). І щоби корови й вівці брикалися. Від сліпаків та оводів вони брикалися так, що не раз згадував ту кутю.
Мед, щоби було життя солодке «як мід». «Лиха капуста – гусеницям лиха». Пироги з копійками. Хто знайде – матиме щастя (а щастя хотіли всі, і підозрюю, що тоді й мали його всі). Риба, горох, фасоля, бульба, гриби. О, гриби! Треба було брати гачок або просто якийсь прут чи палицю і йти «шукати» гриби попід стіл, попід ліжко, попри піч, щоби влітку легко шукалися ті гриби. Але як вони могли не шукатися влітку, коли ти виріс у грибному царстві?
Тиха спокійна спільна молитва до і після вечері. Свічка, котру задували після трапези і дивилися, куди йде дим. На піч – народиться дитина. У двері – хтось помре. На хату – буде добро, прийде багатство. Але багатство не спішило йти в сільські хати, приречені совітами на виживання і майбутній занепад.
Про коляди і віншівки можна говорити довго, як і про гурти колядників. Дошкільнята і школярі по троє-четверо, які ходили попід хати за пару копійок чи пампушки з цукерками, боячись йти хіба що лише під хати вчителів (але і туди йшли все одно, попри заборони). Велика Коляда з гармошкою – в кожному кінці своя – котра зупинялася в кожній хаті, частувалася («гостилася»), бавилася, переколядовувала всі колядки, які лиш були. Не заходили хіба в ті хати, де була жалоба, тобто де минулого року хтось помер. А пустих хат тоді не було взагалі. Ніби так недавно то було, а насправді так давно, так давно.
Всі три ночі – зі Святого Вечора на Різдво, від Різдва на Марії, і від Марії на Стефана – ходила Велика Коляда. А вдень ходили «перебранці», вертеп.
Сніги по коліна, а ми брели по ялинку. На свята ялинка світила гірляндами і здалека було видно, що люди святкують. То виділи вовки, лисиці, зайці, медведі. То видів цілий світ, що прийшли найліпші, найвеселіші Різдвяні Свята. І видів світ, і чув – вухами, носом, серцем.
Дідух – вівсяний сніп (не «околіт», а обов’язково необмолочений сніп). Після вечері в нього запихалися ложки та виделки. Вони всі мали там бути вкупі, щоби худоба трималася купи і влітку не губилася. Та худоба, яка в Святу Ніч говорила людськими голосами про своїх господарів. То можна було підслухати, якби так дуже хотів.
Рано на Різдво вмивалися в копійках, щоби бути багатими. На Різдво їлося м`ясне, були шинка, ковбаса домашня і купована, сало, сильцесон (зельц), кишка (кров`янка), паштет з печінки, і просто м`ясо, багато м`яса. Так багато було хіба ще на Великдень і на весілля, більше ніґди. А на кухні топилося сало на смалець – але на Різдво ні, бо в той день казали в кухні не палити. Тепер палять і варять.
Вар (узвар) зі своїх сушених слив, лісниць (яблук), черешень та груш – то було щось з чимось. Ліпшого напою не доводилося пити ніколи. Навіть ті відварені сухофрукти не викидалися худобі чи свині, їх на друшляку проминалося, додавалося цукру і то було файно таке намастити на хліб. Бо в інший час хліб мастилося хіба цукром, попередньо намочивши.
Повна церква народу, а не два-три десятки стареньких згорблених жіночок. Навіть без ксьондза (бо церква легально не діяла), але було урочисто. Хор колядував на повен голос, люди внизу не відставали. Дзвони звіщали радість Різдва. Бо Дитя народилося нам, Спаситель світу…
Обмілів потік. Вимирають села. Рідше звучать колядки – ті справжні, а не з телефонів чи телевізора. Забуваються віншівки і давні традиції. Деколи нема й снопа, бо не сіється овес, не кажучи вже про пшеницю, жито, ячмінь. На стіл ставлять алкоголь, чого не було. Вовки та лиси осміліли і вже майже живуть в селі, дивуючись, де ж та радість, яка колись була повсюдною. І де то чуття єдиної громади як єдиної родини?
Силкуючись зберегти в пам`яті і передати комусь традиції Різдва, бачу, як щось невидиме прослизає поміж пальцями і втікає навіки, втікає в небуття. Світ змінюється, стає зовсім-зовсім іншим. Але Різдво як було, так і буде. Бо недаремно Спаситель світу народжувався в Вифлеємі. Недаремно несли йому «Лазар курку, Матій яйце, Штефан барана, а Василько ковбасу». Так собі уявляли Різдво мої предки.
Нема снігів по пояс. Є плюс вісім, плюс десять. Є болото, а не сніг. Є штучна ялинка і не-своя пшениця на кутю. Не-свій горох і деколи навіть не-своя капуста. Нема вечірніх та нічних колядок потемки на печі, як нема і багатьох-багатьох з тих, хто тоді на тих печах лежав. Але не має бути нам сумно, бо ж Різдво наближається! Дитя народилося нам, Спаситель світу!
Христос ся рождає! Славімо Єго!
З Різдвом Христовим, всі добрі і чесні люди!
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень