Словацький україніст Юрій Бача відзначає 80-річний ювілей

By  | 15.05.2012 | Filed under: Публікації

Перед тим, ніж сказати пару слів до ювілею відомого та визначного представника українців Словаччини Юрія Бачі, варто звернути увагу на надзвичайно складні умови нашої української національної меншини в Словацькій Республіці на сучасному етапі розвитку. Як не раз доводив і висловлювався наш ювіляр: ″Історія свідчить, що жоден режим, в якому аж дотепер довелося жити русинам-українцям за Карпатами, не прагнув їхнього розвитку, а лише різними способами, темпами та методами працював на їхню асиміляцію та остаточну ліквідацію″. Загально відомо, що ″легко українській людині та розвиткові українського народу майже ніколи не було, нехай вони жили в Україні чи поза її межами. Проте сучасний стан української справи як у себе вдома, так і всюди у світі – надзвичайно складний. Спричиняється до того як характер та діяльність сучасної переважно антиукраїнської влади в Україні, становище країн проживання до українського населення в їхніх країнах так і особливості сучасного стану, потенціалу чи можливостей самих українських громад в різних частинах та державах світу.″

Юрій Бача – відомий публіцист, словацький україніст, професор літературознавства, письменник, лауреат Міжнародної літературної премії імені Богдана Лепкого, який за свою творчість і активну політичну діяльність, зокрема за перевезення до Чехословаччини в 1966 р. і поширення в цій країні праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та за відправлення її на Захід, був засуджений на чотири роки арешту та на повних двадцять років вилучений із суспільного життя, – 13 травня ц. р. Юрієві Бачі виповнюється 80 років життя та понад 60 років громадсько-політичної діяльності (перші гостро критичні його публікації з’явилися у пресі, коли йому було 17 років).

Слід сказати, що ювіляр Юрій Бача – автор понад десятка книжкових та до тисячі поза книжкових публікацій – наукових, науково-популярних, художніх та зокрема публіцистичних, ″найстрашніші″ з яких у свій час обговорювалися в найвищих партійних органах Праги, Братислави, Кошиць, Києва і Москви та навіть на історичному засіданні московського Політбюро ЦК КПРС та празької Президії ЦК КПЧ в Чіерній на Тисі, саме репортажем ювіляра Ю. Бачі «Здрастуй, Україно!» перший секретар ЦК КП України Петро Шелест вимахував на цій «історичній нараді» як зразком ″антисоветской писанины″!

Зокрема відомі книжкові публікації ювіляра: «Літературний рух на Закарпатті середини 19 ст.» (Пряшів, 1961), «З історії української літератури Закарпаття та Чехо-Словаччини» (Пряшів-1998), збірка оповідань «А матері твоїй завиджу» (Пряшів-1991), роман «Олекса» (Київ-1993), «Листи самому собі» (Пряшів-1997), книга статей про Україну «Добрий день, Україно!» (Пряшів-2002). З публікацій останніх років не можна не згадати великих два томи його ″Вибраних творів″ прози та поезії (Ужгород, Видавництво «Мистецька лінія» – 2006 р., 555 стор.) і наукових та публіцистичних творів (Ужгород, Видавництво «Мистецька лінія» – 2008р., 595 стор.). Прикро, що третій том найважливіших підсумкових матеріалів із цієї серії, зокрема біографічно-мемуарних робіт (548 стор.), майже два роки лежить у видавництві того ж Ужгорода, бо ″немає коштів″ на його видання!

Ю. Бача – людина приблизно того ж покоління, що і його колеги у закордонні: проф. Євген Федоренко, проф. Тарас Гунчак (США), проф. Стефан Козак (Польща), українські співвітчизники Іван Дзюба, Михайло Горинь, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Іван Гущак, Іван Білик, Іван Ющук та низка інших близьких ровесників, хто мав певне відношення до шестидесятників, хто зазнавав переслідувань ще до смерті жорстокого Торквемади та, зокрема, згодом, – коли настали часи ″злиття всіх радянських людей в одну-єдину біомасу″, тобто в часи, коли ті складні процеси, що відбувалися в СРСР, червоною мітлою захопили і наших національних побратимів в Польщі, Чехо-Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії та інших країнах так званого «соціалістичного табору».

Однак до нині в нашій Україні мало хто знає чи пам’ятає про такі події та таку діяльність наших побратимів, зокрема в Словаччині, зокрема про згадуваний вражаючий факт обговорення болючого викрику – репортажу ″Здрастуй, Україно!″ – волання до світової громадськості, скажімо, Європи простого селянського хлопця ″з нікому невідомих Кечковець″ на найвищій нараді найвищих представників та керівників усього соціалістичного табору, що зібрались під керівництвом багато зіркового Героя Радянського Союзу Леоніда Брежнєва.

Тому, друкуючи свої «Вибрані твори» у «Мистецькій Лінії» (Ужгород – 2008), Ю. Бача повним правом включив у ці справді ″вибрані твори″ згадане «Здрастуй, Україно!», своєрідну рекомендацію до якого подав член-кореспондент НАН України проф. Микола Ільницький, захоплений у тих далеких роках нелегальний читач заборонених чи самвидавним способом переписаних творів автора і написав: «Рекомендувати ім’я автора Юрія Бачі українському читачеві… немає потреби. Юрій Бача знаний в Україні з середини 60-х років від часу такої короткої і такої пам’ятної «празької весни»… До Львова (як і до інших міст України)… доходили… «Дукля», «Дружно вперед», «Нове життя», у яких друкувалися… гострі й пристрасні критичні та публіцистичні статті про долю українського населення в Чехословаччині, відповідальність за його майбутнє… Ці газети й журнали переходили з рук у руки насамперед завдяки статтям Бачі, які … перегукувалися з тодішніми виступами… Івана Дзюби».

Наведемо лише натяк на характер ″антисоветской писанины″ нашого ювіляра. ″Коли я повертався з України і мене питали, як там живуть люди, я не для жарту запитував: а про кого вам розповісти? Про тьотю Катю, яка за 250 старих карбованців прибирає кімнати нашого гуртожитку і, щоб якось вижити в своїй підвальній кімнатці, ще й пере білизну іноземним студентам, чи про тих, які отримують у сто (а то й у двісті!) разів більше від тьоті Каті і мають квартири з восьми-десяти кімнат, прислугу, автомашини, дачі, що за матеріальним достатком вже давно живуть в комунізмі, розкривати радянську дійсність?

Просто в Радянському Союзі через цілий ряд причин виникла значна різниця між життєвим рівним мільйонів колгоспників, різних допоміжних низькооплачуваних робітників і між рівнем, може, десятків тисяч працівників інших галузей життя, внаслідок чого не було єдиного уявлення про радянське життя та його рівень (підполковник П., який працював в Київському університеті, наприклад, за два відірвані пальці руки діставав куди більше пенсії, ніж студент за втрачені очі і за одірвані руки).».

Пройшли нелегкі дні та й довгі роки, коли Юрію Андрійовичу довелося відсидіти в’язничний термін, а потім працювати водієм, комірником, працювати на різних допоміжних тимчасових роботах, маючи у кишені декрет про звільнення навіть з таких ″професій″.., аж поки – після двадцяти років – не надійшла оксамитова революція. Частковим документом про ті нелегкі роки є хоча б його ″Листи самому собі″, писані від 1973 року до 1994 року та видані окремою книгою у 1997 році та, зокрема, його надміру критичний аналіз (78 сторінок машинопису) політики комуністичної партії Чехословаччини від 1971 року, який він, як його особисте ″Моє розуміння справи″ надіслав прямо ЦК КПЧ у Прагу на шість років раніше за чеську колективну ″Харту 1997 року″.

На жаль, досі, здається, ніхто з українських літературознавців, ні з словацьких фахівців не вдався до аналізу цих цікавих роздумів, коли ти, спеціаліст гуманітарної сфери, змушений у країні розвиненого соціалізму упродовж п’яти-десяти, а то й 20 років зі званням доцента чи професора, як це було з Юрієм Бачею, забезпечувати для заводу тонни вугілля, центнери паперу, але й десятки різних інших товарів.., або як було з Миколою Мушинкою, Михайлом Шмайдою, які довгі літа випасали громадське стадо худоби. Щоправда, нині через літа можна пожартувати, що у п. Юрія Бачі у порівнянні з М. Мушинкою та М. Шмайдою була трохи інтелектуальніша справа, бо була зв’язана з промисловістю, а у двох наступних лише з традиційним для українців сільським чи тваринним господарством.

Або будемо надалі мовчати, закусивши губу, бо навіть в країнах ″постсоціалістичного періоду″ панують порядки, які не дозволяють прокричати, що ″й сьогоднішні королі не менш голі, ніж були оті Дураковські, Надутовські, Праздноглавські чи й прямо Ословичі, про яких ″навіть такий поміркований та невлічимо заплутаний у політичні та язикові доктрини, яким був наш найбільший будитель Олександр Духнович″ (Іван Франко) насмілився прокричати правду на весь голос″?

Якщо ми вже звернулися до такої старовини, як понад двохсотрічний Олександр Духнович, то тут не можу не повернутись до знаної конференції, у якій взяв участь Ю. Бача, де питання долі і подальших шляхів розвитку української меншини у Словаччині вже давно змусили п. Юрія задуматися над цією проблемою. Нещодавно я проглядав Збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня смерті Олександра Духновича (1865-1965), де від України брали участь акад. Євген Кирилюк, проф. Олександр Мазуркевич та ін. Матеріли конференції вийшли окремим Збірником у Пряшеві 1965 р. Уже тоді у своєму виступі на конференції «Олександр Духнович і наша сучасність» Ю. Бача заявив: «Доля українського населення Чехословаччини склалася так, що ще й сто років після смерті видатного діяча періоду національного відродження процес національного відродження цього населення не завершено. Українці Чехословаччини свідомі свого слов’янського походження, в основному свідомі своєї «руської» належності, проте не всі ще й сьогодні свідомі своєї приналежності до українського народу, його мови, культури, історії тощо». Далі оратор перелічує чотири позиції причин такого становища, називаючи передусім майже тисячорічну відірваність українського населення Чехословаччини, до 1945 р. і українського населення Закарпаття від свого українського народу, і перебування цього населення в інших державних зв’язках, як правило, ворожих до «руських» племен. Акцентує автор увагу і на прямій забороні прав українського народу на самостійний вільний всебічний розвиток свого національного культурного і державного життя. Борються з тим явищем на Пряшівщині уже століттями освітяни, працівники культури, науковці, україністи, політики, але подолати цей процес, зрозуміло, дуже важко, бо ж прагматизм простого селянина чи робітника бере верх і спростовує всіляку логіку: дитина закінчує 12 клас чи середній технічний заклад, отримує словацький або український атестат зрілості – куди ж їй краще податися або кому приділятиметься більша увага адміністрацією ВНЗ. Зрозуміло, що з тими, хто навчався державною словацькою мовою. Ось з такими проблемами мають справу україністи цього регіону, і українці та і русини того найзахіднішого регіону проживання українців…

На завершення про цю одіссею професійної заборони у, здавалось, демократичній Чехо-Словаччині, які довелось пережити майже упродовж 20-річчя колись шанованому професорові україністики, активному громадському діячеві КСУТ-івського товариства, знаному письменникові Юрієві Бачі. Цей фахівець щонайвищої категорії, бо коли він брався за викладання історії української літератури у Пряшівському університеті, за викладання університетського курсу історії словацької літератури, практичного курсу словацької мови, історичної граматики тієї ж словацької, свідком чого був безліч разів автор цих рядків у Київському славістичному університеті, то методика викладу кожного із цих курсів завжди була не лише дохідливою, але й привабливою. Студенти не лише сприймали до глибини манеру викладу окремих дисциплін, цього професора, але в них на підставі багатої інформації народжувалась низка питань, вони прагнули якнайкраще опанувати матеріал, а згодом на практичних заняттях та семінарах демонстрували таке розуміння практики застосування лексем, побудови складних синтаксичних конструкцій, розуміння складних процесів з історії мови, особливо коли порівнювати ці процеси з іншими слов’янськими мовами, у таких випадках логіка їхньої відповіді, активні дискусії, їхня доказова база, аргументація свідчили про те – це не було автоматичне заучування чи зазубрювання, а глибоке розуміння вивченого, глибинне опанування досі зовсім незнаного. Тож така обдарована людина, практик і теоретик після свого звільнення з роботи на філософському факультеті Пряшівського університету ім. П. Й. Шафарика у квітні 1971 р. змушена була довгі літа тинятися зі своїм безробіттям. Нині можна хіба дивуватись чи обурюватись, з якими застереженнями діяла тоді КПЧС-Комуністична партія Чехо-Словаччини. Розумію, можливо, на посаду якогось ідеолога, чи літератора не можна було давати згоди, а як не прийняти на посаду нічного сторожа, де на будівельному майданчику необхідно було наглядати за піском, гравієм або цеглою. І досі не відаю, чи такі ж проблеми були у Миколи Мушинки та Михайла Шмайди під час влаштування на пост пастуха громадської худоби, але таке ж переслідування у минулому звільнених ідеологічних працівників в СРСР та в ЧССР свідчить про те, що комуністична ідеологія як не трималась, як не відстоювала свої постулати, все – таки змушена була згодом визнати свою поразку, хоча, на жаль, ми ще й нині є свідками таких же сумнівних дій колишніх комуністичних ідеологів, які й досі сповідують ті ж прогнилі догми, без застосування яких інші домоглися значніших успіх у побудові досконалішого та раціональнішого суспільства…

Про те, як поставились до долі Ю. Бачі не лише в українському зарубіжжі, але взагалі у неслов’янських країнах, у цьому випадку скористаюся свідченнями колишнього студента Юрія Бачі, тобто свідченнями магістра Людвіка Шолтеса, котрий 2005 року створив широко аспектний і змістовний життєписний нарис «Феномен Юрія Бачі». «Зате по-іншому поставилося до Юрія Бачі українське закордоння, – пише мр. Людвік Шолтес. – Як він сам пізніше написав, «літо 1990 р. нагородило його за попередні два десятиріччя, під час котрих він не мав змоги сказати слово». Протягом 1990 року він брав участь у Міжнародній науковій конференції про ситуацію в Україні в штаті Іллінойс у США, в Києві на Першому всесвітньому конгресі українців та ще в тому ж році також на Міжнародній конференції «Україна і Росія», яку організував саме Іван Дзюба як голова Української асоціації україністів.

Від 1990 року Юрій Бача дедалі активніше залучався до українського життя за кордоном, більше в Україні, ніж удома, у Словаччині. Влітку 1990 року та в кількох наступних роках він викладає в Українському Вільному Університеті у Мюнхені, у 1991 бере участь у Міжнародній конференції в Ужгороді, у 1993 році виступає на міжнародних наукових конференціях у Львові та Ужгороді – і так щороку, аж дотепер.

У лютому 2003 року їде в Київ, викладає у Славістичному університеті та одночасно веде переговори стосовно 200-ї річниці від дня народження Олександра Духновича. У серпні цього ж року бере участь у Світовому Конгресі Українців у Києві і виступає з доповіддю у Комісії з людських прав та на пленарному засіданні з проблематикою становища українців Словаччини. У вересні 2003-го року виступає у Дрогобичі на Міжнародній науковій конференції про бойків, звідти їде на фестиваль «Бойківська ватра» у містах Долина та Черняхів та виступає з доповідями у Дрогобицькому педінституті. Ще наприкінці 2003-го року в Національному університеті імені Івана Франка у Львові виступає з лекціями перед студентами-журналістами та філологами та проводить літературний вечір у Спілці письменників.

Життєві ювілеї – це перш за все великі нагоди, якими слід скористатися″ – це теж думка чи спостереження нашого ювіляра Юрія Бачі. То що, коли б ми, врешті-решт, скористалися з таких нагод і бодай при визначних життєвих ювілеях ″простих селянських хлопців″, які вийшли у світ ″з нікому невідомих Кечковець і видряпалися на гору, з якої видно як немалі проблеми широкого світу, так і бодай окремі способи боротьби за право людини на вільне й самостійне життя″ сказали незле, тихе слово про таких наших попередників та сучасників?!

Іван Пасемко, м. Київ, науковець відділу міжнародного менеджменту українознавства ННДІУВІ, лауреат премії Фундації УВУ в Нью-Йорку

Також читайте

Tags:

Газ на авто. Трускавець

Новини Трускавця та регіону

ТОП коментованих за тиждень

Оголошення ТВ

  • * ВАКАНСІЯ + ДОРОГА – 50 $ – ( Везем до місця праці ) *
    14.04.2019 | 12:05

    • БезВіз — по БІОМЕТРИЧНИХ ПАСПОРТАХ • Оплата 11 – 20 зл/год. ДЛЯ • ЧОЛОВІКІВ,• ЖІНОК,• СІМЕЙНИХ ПАР. • ФАБРИКИ • ЗАВОДИ • ЗАКЛАДИ ГРОМАДСЬКОГО ХАРЧУВАННЯ • ГОТЕЛІ • КЛІНІНГОВІ КОМПАНІЇ • МИЙКИ ПРОД. ЗАКЛАДІВ • БУДОВА • та інші вакансії • Ми гарантуємо якість, надійність, порядність та підтримку • • Офіційне працевлаштування • ••• [...]

  • №92670 Офіційна робота в Німеччині та інших країнах ЄС.
    03.04.2019 | 13:29

    Офіційна робота в Німеччині та інших країнах Євросоюзу. Офіційне оформлення відбувається по паспортах Європейського Союзу та європейських ID картках, а також по польських робочих візах (відрядження А1). За консультаціє та реєстрацією звертайтесь за тел:+380679678612. На сьогоднішній день актуальні вакансії: 1) Склади REWE. м. Гамбург (Німеччина). Обовязки: Збирання та пакування замовлень. Зарплата 1400-1800 євро/місяць (нетто), від [...]

  • Archive for Оголошення ТВ »

Архіви