Дивна річ людське життя. Людська пам’ять здатна відкидати непотрібне, натомість – зберігати важливіше. Одні події відходять у забуття разом із їхніми учасниками, другі – залишаються навічно у людській пам’яті.
Про одну із тих хотілося б розповісти. Іще на зорі ХХ віку, коли наш земляк Іван Франко «лупав оту скалу» статтями «Що таке поступ?», «Ukraina irredenta», «Поза межами можливого», у Стебнику відбулася ось яка подія.
У 1908 році на стебницькій Саліні проводилося розвантаження й завантаження вагонів каїнітом, який транспортували вузькоколійкою до села Болехівці. Робота була важка і тому дрогобицький магістрат, який відав усіма справами Саліни, знав про побут і працю робітників. Багато стебничан працювало тоді на солеварні. Серед відомих стебницьких родин це були родини Івасівок, Куртяків, Козарів, Вариводів, Хоминів та ін.
Двома підприємцями, які безпосередньо були зацікавлені у вивозі каїніту були: Марцін Амбрустер, що жив на «скренті», – зараз це магазин «5 авеню», а також збудував хату, де зараз аптека «Алтея», а також Ісраель Коппель – хата якого була там, де зараз бібліотека для дорослих коло мосту через ріку Солоницю. Вони не забезпечили належної організації праці, поставки сировини були зірвані й оплата робітникам виплачувалась нерегулярно, а отже праця була малоефективною. Дійшло до того, що кожен з них був вимушений писати пояснення-вибачення(!) перед дирекцією Саліни, якою тоді керував Штольфа.
Справа закінчилася судовою тяганиною у дрогобицькім магістраті, який очолював відомий свого часу підприємець й філантроп, бургомістр Раймонд Ярош (1875 – 1937). Було прийнято ухвалу, що обидва «[…] зрікаються винагороди за поставки сировини і доручають справу третій стороні», себто п. Ярошу.
Як не прагнули вони виправдатися, а головно Коппель, який до того держав іще корчму, де зараз магазин і кафе «Надія» по вул. Петра Мекелити (яка до речі стояла довго від «останніх десятиліть ХІХ віку і аж до 1914 року, коли почалася І Світова війна), та їм це не вдалося.
Навіть поради друга Коппеля – Лазара Фрелехмана, який жив коло Саліни у будинку, де зараз є церква віри Євангельської, не допомогли. Вони змушені були відмовитися від участі у спілці, говорячи по-сучасному – тендері, – і усе.
Суд виніс рішення: «В разі несплати заборгованості по зарплаті, їхнє майно буде конфісковано на користь Саліни», що якраз прокладала дорогу до Трускавця, де у 1912 р. був збудований двірець Колійовий, себто вокзал.
Читаєм рядки архівних документів і дивуємся, яка відповідальність перед людьми, а головне – перед власною совістю панувала тоді, як казали, за бабці Австрії. Тепер би нашим «власть імущим» та навчитися у далеких уже попередників.
На тому закінчу цю коротку історичну довідку, що про неї багато колись оповідали автору оцих рядків – Івасівка Петро, син Пилипа (1905 – 1987), а також залишилось у спогадах окремих стебничан: Хомина Василя, сина Михайла (1922 – 2015), Лабовки Володимира, сина Пилипа (1923 – 2009), й у документах історичного архіву у Львові.
Отож, учімося в історії!
Михайло Зубрицький, Дрогобицький педуніверситет ім. І.Франка, газета «Воля громади»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень