Степан Гірник – приватний підприємець, займається торгівлею взуттям. Він народився у Стебнику. Останні два роки живе і працює у Дрогобичі. Пропонуємо інтерв’ю з ним з єдиної газети м. Стебника «Воля громади».
– Пане Степане, нещодавно Ви стали членом Асоціації підприємств і підприємців Стебника. Чому зробили такий крок?
– Я знаю всіх хлопців з Асоціації. З Павлом Побережним і Богданом Уневичем ми їздимо по святих місцях. Павло мене запитав, чи не хочу я приєднатись до них? Скажу відверто, що я не політик і взагалі скептично до цього всього ставлюся. Але мене переконали в тому, що Асоціація – це громадська організація, яка не залежить від політичних партій. Я підтримую задекларовані Асоціацією принципи і вважаю, що кожна людина повинна вносити свою лепту в загальну справу, якщо їй не байдуже життя Стебника. Мені життя Стебника не байдуже.
– Чому Ви стали підприємцем?
– Ніколи в житті не думав, що стану підприємцем. В дитинстві добре малював, та й зараз цей дар не зник. Хотів піти вчитися у Львівський деревообробний інститут або в Нижанковицьке училище, приваблювала мене робота з деревом. Але батьки були проти, бо я непогано вчився. Тому закінчив Новороздільський політехнічний технікум. І з’явилася мрія: мати власний автомобіль. Тато постійно працював на Півночі, і я туди поїхав. Занесло мене аж у Якутію, це за 11 тисяч кілометрів звідси. Майже як до Америки. Працював у золотовидобувній промисловості. Заробляв добре, але почались скорочення. Одним словом, купив я ВАЗ-2108, проїздив на ній дев’ять років. Колеги міняли одну машину за іншою, а я виявився консерватором. У Стебнику з другом почали свій бізнес, зайнялись продажем продуктів. Наробили багато помилок, нікому було підказати. Ось я зараз можу щось підказати брату, він зі своєю дружиною займається бізнесом. Потім ми зрозуміли, що на пару бізнес не зовсім виходить, псуються людські відносини. Інший друг запропонував працювати в Дрогобичі на промисловому ринку. В мене гроші, хтось має ідеї, і я ідеї мав. Сестра з швагром теж займалися бізнесом, узяли мене до себе. Працював трохи з ними, потім вирішив відокремитись. Їздив у Білорусію. Знаєте, є гроші, які ти важко заробив, вкладаєш їх у товар, а на ринку не розумієшся. Тобі подобається одна продукція, береш її, а людям вона не подобається. Розпродуєш потім задешево, аби грошей не втратити. Вже були думки залишити той бізнес, бо це не моє, але якось поступово мене це затягнуло, я почав розуміти бізнесову політику. Ті, хто розпочинав зі мною, вже бізнесом не займаються.
– І чим можете похвалитися?
– Займаюсь бізнесом уже 14 років. Маю два власних магазини, три власних контейнери і один магазин у Трускавці в оренді. Я вважаю, що все це завдяки Господові. Мама змалку навчила мене до церкви ходити, молитися, бути християнином. Вважаю, що на свій він багато досягнув.
– А свої художні нахили якось використовуєте у роботі?
– На жаль, ні. Єдине, що можу сказати: я людина творча, мені подобається все гарне, красиве. Хочу, щоб у бізнесі все було гарно. Не можна підходити до бізнесу з такої точки зору: поменше в нього вкласти і побільше взяти. Ні, треба побільше вкласти, і тоді буде віддача, але справа повинна лежати до душі. Можна, скажімо, зробити примітивний магазин, з простенькою побілочкою, зі скляними поличками. Але я вважав, що має бути ззовні гарний фасад, всередині гарний ремонт, меблі дорожчі. Звичайно, це більші матеріальні витрати, але вважаю, що це правильний підхід. Потрібно створювати імідж своєму магазину і тій продукції, якою займаєшся.
– Чим Ви займаєтесь у вільний час?
– Важке запитання. Я і водій, і вантажник, і бухгалтер, і керівник. Звичайно, це хибна думка: якщо я цього не зроблю, ніхто так не зробить. Я навіть телевізор не маю часу дивитись. Коли приходжу додому, нічого вже не хочеться, хочу закритись, побути у спокої. Але, знаєте, все, що я роблю, мені подобається. Я одержую задоволення від цього. Я кажу дівчатам, своїм працівницям, що на роботу треба йти як на свято. Я до них ставлюсь не як керівник до підлеглого, а як до партнерів по бізнесу. Має бути довіра.
– Чи маєте мрію у житті?
– Найбільша мрія з дитинства – мати власний будинок. Я собі казав: я буду не я, якщо не збудую собі будинок. Мої друзі знали про це. Нехай я буду важко працювати, але власний будинок собі збудую. Я не побудував будинок, але купив його собі. Всередині я вже зробив усе в ідеалі так, як хотів. Друзі приходять до мене, кажуть, що немає нічого особливого, але все дуже затишно. Я хочу, щоб надворі все було в зелені, росли туї, декоративні дерева, квіти, була бруківка.
– Чому сусідній Стрий видається європейським містом, а Дрогобич і Стебник – радянським?
– У мене в Стрию живе друг, він займається таким самим бізнесом, що і я. Ось я приїжджаю у Стрий і насолоджуюсь цим містом. Стрий – не в Польщі, не в Угорщині, не в Німеччині, а тут поруч, за якихось тридцять кілометрів, але чому в Стрию дороги повинні бути кращими за наші? Чому в Стрию кожне дерево у центрі міста може бути огорожене кованою огорожею? Чому, коли він відкривав свій магазин, влада поставила перед ним умову: зробити фасад першого поверху, де його магазин, і фасади другого і третього поверхів такого ж кольору. А у нас як? Зробив собі фасад першого поверху, а далі – як Бог дасть. Наступні умови: купити для міста один ліхтар, який освітлює вулицю, великий бак для сміття. Скажу відверто, мені також багато умов поставили, але це все стосувалося конкретних чиновників, грошей у їхню кишеню. Ще одну умову йому поставили: зробити пандус для інвалідів і дзвінок, щоб вони могли під’їхати і їм відчинили двері. Коли він мені це розказував, приємно мене це вразило. Тобто влада Стрия дбає за місто.
– Що би Ви особисто хотіли змінити у Стебнику?
– Нереально все зразу взяти і змінити. Це треба робити поступово. Треба, щоб змінювалась свідомість людей. Вони повинні дбати за свій під’їзд, біля будинку має бути чисто. Це не є щось неймовірне і надзвичайне, не потребує вкладання коштів. Цю людську свідомість слід ро-буджувати. Люди повинні усвідомити, що це ми маємо самі зробити, ніяка влада нам цього не зробить. Якщо буде Божа воля, я би хотів, щоби мій внесок у розвиток міста був ефективним.
Анатолій Власюк, газета «Воля громади»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень