Проблема між можновладцями – так би мовити, владою першою – і засобами масової інформації – четвертою владою – існувала завжди. Суть цієї проблеми зводилася до того, що перша влада давала дозовану інформацію владі четвертій й не сприймала усього, що виходило за межі цього.
За великим рахунком, так залишилось і нині. Щоправда, за радянських часів попри дозованість інформації журналіст міг написати не просто критичну статтю, покритикувати начальника і навіть прокурора, але, найголовніше, сподівався на реакцію після своєї публікації. Нехай вона була показною, але була. Начальнику могли вліпити догану, прокурора зняти з посади, а звичайній людині хоч чимось допомогти. Це все було в рамках дозованої інформації, але будь-хто міг сподіватися на те, що після публікації в газеті його справа нарешті зрушить з мертвої точки, а кривдники будуть покарані.
Ця наївна віра в справедливість у багатьох людей живе й досі. Хоча відійшов у Вічність Радянський Союз, але й нині до мене, як і чверть століття тому, звертається зі скаргами на можновладців чимало людей. Десь у душі вони усвідомлюють, що нічого з цього не вийде, що їхня проблема розв’язана не буде, а винуватця не покарають, але як потопельник хапається за соломинку, так і вони хочуть бачити бодай моральну віддушину в цьому жесті відчаю.
Я, як і вони, знаю, що нині добитися справедливості, а тим паче після газетної публікації, практично неможливо. Можна нажити собі лише ще одного ворога з когорти можновладців, який або не відреагує взагалі на твою писанину, або затягає по судах, кажучи на біле чорне чи навпаки. Знаючи нашу судову систему, можете не сумніватися, на чиєму вона боці – простого смертного чи грошовитого можновладця. В ситуацію могла би втрутитись прокуратура, для якої газетна публікація має стати сигналом до дії. У дев’яти випадках із десяти поважні прокурори вдають, що статей, в яких є натяк на злочин, вони не читали. А нема статті – нема криміналу.
З великою долею іронії я сприйняв рішення Верховної Ради України про доступ до інформації. Тепер, з’ясовується, кожний може достукатися до можновладця за потрібною йому інформацією, а відповідь отримати упродовж п’яти днів. Все це було би смішно, якби не було так сумно…
І зараз існує чудова 34 стаття Конституції України, за якою кожен має право на інформацію, її отримання і розповсюдження. Так само ми маємо право на життя, безкоштовну освіту і медицину. Взагалі українська конституція, як і сталінська свого часу, є однією з найкращих на планеті Земля. Але це утопічна конституція, бо законодавець свідомо не визначив механізмів, як втілювати в життя те чи інше наше, таки конституційне, право.
Але повернемося до останнього закону, вже підписаного президентом (з маленької літери, бо вважаю Януковича антиукраїнським, а не державним діячем) України. Не поділяю захвату своїх колег-журналістів з приводу того, що це крок уперед у поступі свободи слова. Почнемо з того, що слова Віктора Ющенка, буцімто після Помаранчевої революції в Україні запанувала свобода слова, є байкою, як і саму Помаранчеву революцію за всіма класичними ознаками не назвеш власне революцією. Газети залишилися в руках або олігархів, або не вийшли з-під контролю влади. Саме олігархи й влада їх фінансують. Хто платить гроші, той і замовляє музику. Про яку свободу слова ви говорите? А ще на тлі самоцензури журналістів, які бояться власної тіні, аби навіть ненароком не сказати кривого слова про власть імущих.
Але й до цього закону про доступ до інформації, який вступив у дію, існувало й існує чимало гарних законів про інформацію, пресу й засоби масової інформації. Якщо вірити цим законодавчим актам, в Україні інформація просто валяється під ногами, але людям ліньки нагнутись, аби її підняти. Насправді все з точністю до навпаки, і витягнути будь-яку інформацію з можновладця дуже складно. Хіба би був уже останнім дурнем. Таких теж багато трапляється при владі, але й у них спрацьовує інстинкт самозбереження, а тому на заборонені теми вони не теревенять.
Я би повірив, що у нас дійсно є свобода слова, якби будь-яке рішення влади було опубліковане, розміщене на інтернет-сайтах. Повторюю, будь-яке, тобто всі без винятку. Навіщо тоді всі ці закони, якщо можна просто прочитати? Та ще якби була кримінальна відповідальність за приховування інформації, – взагалі супер. Не чиновнику визначати, яка інформація є важливою, а про що можна змовчати. Нехай люди визначають, що їм потрібно. Виклади всю інформацію. Не зробив цього – до в’язниці! Проте народжені в радянському інформаційному просторі навіть не можуть допустити, як це вся інформація може стати доступною всім без винятку людям! А навіщо ви тоді, нешановні можновладці, говорили про доступність і прозорість влади? Хіба би наївний повірив, що таке може трапитись в авторитарному суспільстві.
Мені можуть заперечити, що є таємна і службова інформація. Щодо службової, не повинно бути жодних перепон, бо часто-густо з цієї службової інформації народжуються антинародні рішення. Якби ми знали, що нам готують можновладці, як вони мислять, то багатьох небажаних для громадянського суспільства речей можна було би уникнути вже на цій стадії. Та й таємна інформація не завжди виявляється такою насправді, як і конфіденційна чи особиста стосовно тієї чи іншої особи. Якщо в місті є небезпечне виробництво або міський голова псих чи хворий на сифіліс – то чому про це не повинна знати громадськість?!
Свобода слова в Україні настане лише тоді, коли журналісти будуть свідомі свого високого призначення, а не служитимуть тим, хто їм платить гроші, коли олігархи і влада усвідомлять, що вони повинні будувати громадянське суспільство, а не лише красти гроші в людей, коли самі люди усвідомлять себе великою громадою, яка спільно будує Україну й просто жити не може без свободи слова, як без повітря.
Журналіст нині – принижена особа. Отримуючи мізерну платню, він змушений заглядати в рот роботодавцю. Яка може бути свобода слова, якщо нема вільної думки? Почати треба з найпростішого – довести зарплату журналіста до середньої в промисловості й закріпити це законодавчо. Так само законодавчо має бути закріплено, що зарплата головного редактора не може в рази перевищувати зарплату журналіста. (Зазначу в дужках, що я маю на увазі комунальні й державні газети, а не приватні). Але й це не вихід! Вже від самого журналіста залежить, наскільки розкутою є його думка. Нині ж, на жаль, спрацьовує самоцензура, коли думки – якщо вони є – не можуть бути викладені на папері, бо в іншому випадку можна позбутися роботи. Звідси випливає інший висновок: журналіст повинен мати право для безболісного переходу в іншу редакцію, а для цього слід створювати, власне, незалежні видання – незалежні від олігархів і влади. Хто це має робити? Громада, яка повинна бути зацікавлена, аби події в тому чи іншому містечку висвітлювались з різних точок зору. Справа навіть не в грошах. Насамперед громада має визріти, має усвідомити, що без свободи слова не можна жити, як без води чи їжі. Але, очевидно, наші громади ще не задихаються остаточно від брехні, й такий стан справ їх абсолютно задовільняє. Нарешті мають залишитися поза законом державні й комунальні видання. Не можна за рахунок платників податків обслуговувати владу. Такої ганьби нема в цивілізованих країнах. Боляче буде відпускати ці газети у вільне плавання, але якщо ми будуємо ринкову економіку, на це треба зважитися.
Що стосується влади й олігархів, то наївно було би сподіватись, що вони, усвідомивши важливість свободи слова, дадуть можливість себе критикувати й добровільно відмовляться від втручання в редакційну політику, залишивши лише фінансування. На жаль, наша влада й олігархи ще не відчувають себе насамперед меценатами в істинному розумінні цього слова. Вкравши мільйон, вони дають тисячу гривень на благодійництво, але при цьому журналісти пишуть замовні статті й вихваляють цих псевдомеценатів.
За великим рахунком, громаді не до свободи слова. Люди знаходяться у вічних пошуках заробітку. Часу й сил вистачає лише на те, аби переглянути якусь газету (як правило, місцеву, де події висвітлюються однобоко, з точки зору влади) і подивитись телевізор, де новини на будь-якому каналі подаються з точки зору олігархів. Зазомбованій таким чином людині свобода слова, незалежні видання не потрібні.
Чи є вихід з цієї ситуації? Насамперед він лежить в економічній площині. Фінансово незалежна людина і мислить вільніше. Можновладець уже не зможе найняти журналіста за якихось 800 гривень, як це є зараз у маленьких провінційних містечках, і не змусить за таку символічну платню писати йому оди. Фінансово незалежний журналіст не піде в рабство до олігарха, якщо буде мати альтернативу – писати так, як думає. Тому законодавець повинен подумати, як зробити так, аби будь-який журналіст мав гарантовану мінімальну зарплату, яка повинна бути в рази вищою від офіційної мінімальної.
Свобода слова не коштує грошей, але є дуже дорогою. За її відсутності народжуються диктатури, а люди не можуть добитись елементарної справедливості. За рівнем свободи слова можна судити про економічний рівень тієї чи іншої країни, бо це взаємопов’язані показники.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень