Одразу скажу, довго збиралася з думками перед тим, як сісти за написання цього матеріалу. За більш як десяток днів, проведених на сході України, емоцій та вражень, назбиралося вдосталь. Однак викласти на папері їх усі виявилося не так просто. Насамперед через те, що дивитися на ситуацію змушена була довгий час через призму нашого телебачення, ключових інформаційних сайтів та дописів із соцмереж. А це – лише одна сторона медалі. Інша, коли ти «варишся» в одному котлі з тими, хто опосередковано чи безпосередньо причетний до ситуації, яка склалася в тому краю. Я їхала, бо сама хотіла почути голос Донбасу. На шляху до моєї малої Батьківщини смт. Новопсков Луганської області було кілька населених пунктів (Красний Лиман, Слов’янськ, Кремінна), де він свого часу лунав. Так голосно, що на всю Україну було чутно. Та захлинувся у вибухах. Тепер там тихо.
Інша ситуація на Новопсковщині, в пшенично-соняшниковому краю, де я провела частину свого життя. Цей голос там майже не чути, його заглушує сільськогосподарська техніка. Споглядаючи мирне синє-синє Слобожанське небо, що десь далеко за небокраєм зливається з безкрайою стернею, засмаглих хліборобів, жвавих дітей із золотистим від всюдисущого сонця волоссям, сама собі не вірила: невже тут поруч війна!? Та не може такого бути!
А війна – поруч
Сьогодні на шляху між Харківською та Луганською областями залишилося декілька блокпостів (кажуть – було вдвічі більше). На одних – жорсткий паспортний контроль, на інших – військові з автоматами щоразу просили пасажирів вийти з автобуса з паспортами і вибірково перевіряли підозрілих осіб. Особливих незручностей через це не виникало. Через перевірки втрачаєш у часі близько півгодини, що для поїздки тривалістю понад 7 годин не так вже й багато. Оскільки у нашому автобусі були діти і жінки, огляд нашого рейсу відбувався швидше, а жіночі паспорти перевіряли лише двічі. Звикання до людей з автоматами на відстані руки відбувається, на диво, дуже швидко. А от від колон військової техніки, котрі можна було спостерігати на кордоні між областями, ще й до сьогодні залишилися моторошні спогади. На екрані телевізора чи моніторі скажімо ті ж пушки-гаубиці не справляють особливого враження. Інше – це коли ти знаходишся поруч. Щоб сказати зрозуміліше – це моторошне відчуття панічного холоду, від якого кожна волосина стає дибки. А в голові – одне: воно ж вбиває!
Як же так сталося! Чи ж ми звірі? Чи ми не вміємо говорити?! Чи не маємо про що? Ми ж колись усі жили в єдиній країні!
Проклята душа
«Говорили-балакали, сіли і заплакали….», – так любила приказувати моя покійна прабабця, на руках якої я зростала у відмежованому від цілого світу безкрайніми степами, Богом забутому селі Сичанське, сусіднього Марківського району. Казала так спересердя, звертаючись до мого прадіда, з яким і справді було вкрай важко говорити через неймовірну впертість і вольовий характер. Прадід був авторитарним та іноді – надто свавільним. Пережив революцію і дві війни, контузію і, доживши до своїх вісімдесят з лишком, знав як краще, чого б це «краще» не стосувалося. Тож рідко зважав на бабусині аргументи і не дослуховувався до її слів. «От проклята душа!», – видавала «на гора» змучена безплідним діалогом з упертим дідом бабця і йшла по своїх справах. А я малою ламала собі голову, чому у діда «проклята душа»?
Прийшов час – зрозуміла. Не мав прадід спокою у своєму житті. Народився у заможній родині, яку «розкуркулили». Під час голодомору втратив родину, друзів, частина його життя минула на війнах. Однак усе життя був категоричним щодо своїх переконань. Бабуся не мала права молитися і згадувати Бога. А фото померлих від голодомору та розкуркулених родичів у хаті не було. Бо вони – за твердженням прадіда – вороги народу. На початку дев’яностих, коли з мапи світу зникла радянська держава, прадід помалу почав втрачати розум. Звісно, не через розвал держави, а так, від старості, бо на той час вже розміняв свій дев’ятий десяток. Кликав покійних, замордованих голодом родичів і перед смертю просив Бога аби швидше забрав туди, до них.
Цього разу я дуже хотіла відвідати стару прабабусину хату та не вдалося. Кажуть, що у тому краю нині – майже пустка. Село – ледве животіє. Навколишні поля ще сіють та все менше, бо виснажені соняшником колись родючі чорноземи вимагають вартісної обробки й відновлення. Та й доїхати туди складно – хіба на таксі. Та й не кожен повезе, бо це – шість десятків кілометрів важких степових доріг. Доріг, обабіч яких вже більше десятка років мов привид бродить «проклята дідова душа».
Повернутися на Каштанову
Мене не було майже три роки. Відколи почалася війна їхати з дітьми було небезпечно, без дітей – не було змісту. Влітку там на Новопсковщині дуже добре відпочивати. Одні кажуть – не треба моря. Одразу поруч із садибою свекрів – центральний пляж річки Айдар, однієї з найчистіших річок України (саме в честь цієї ріки було названо добробат «Айдар»). Поруч – мальовничі крейдяні гори. Коли піднімаєшся на верхівку – селище як на долоні. А навколо пахнуть трави: степовий лимонник, духмяні молочай та полин. Аромат українського степу – неперевершений. Ним не надихаєшся. Якби можна було заховати його в збанок і привезти із собою…
Найпопулярніше дерево у селищі, окрім абрикос та каштанів – тополя. Старі тополі тут всюди, навколо центрального пляжу, вздовж вулиць, у центрі. Дерево адаптувалося до великого перепаду тутешніх температур (- 40 взимку та майже до + 50 С влітку), а місцевий люд – до тополиного пуху (дерева практично не вирубують через алергіків). Тут взагалі рідко рубають дерева. Немає навали бетону і бруківки. Немає охочих захопити квадратні метри. От і живуть тут собі дерева до глибокої старості. Навіть старі-старі, пошматовані вітрами і покручені від тривалих літніх спек та морозів. Живуть собі й захищають від пекучого сонця такі ж старі і пошматовані часом хатинки-землянки. Підпирають не менш ветхі у більшості своїй дерев’яні паркани. Моя вулиця, яка в дитинстві мені здавалася дуже довгою, ніби зменшилася в просторі. Тут, очевидно, зупинився час. За останній десяток років не змінилося практично нічогісінько. Хіба що назва після декомунізації: була Чапаєва – стала Каштанова. Чому Каштанова – не відомо, бо каштан на вулиці росте хіба один. Старезний сорокарічний велетень під вікнами мого будинку. Місцеві з приводу цих змін обурюються. Особливо старше покоління. Їм такі перейменування – не до душі. Мовляв, чим київським властям Чапаєв не подобався? А молодь навпаки, сприймає зміни, тішиться такій «каштановій» назві. Слава Богу, хоч вона розуміє, що час Чапаєва вже минув.
Чи настав час молодих, вільних, сміливих?
Нинішній селищний голова Новопскова Вадим Гаєв виявився дуже спритним. Свого часу він вдосталь помандрував світом, тож нині це чи не єдиний за останні десятиліття прогресивний посадовець, який не лише прагне змін, він їх втілює наперекір усім незгодам. Це напевно важко бути прогресивним у цьому місці. Але з усього видно – він старається, об’єднує громаду новими ідеями. Минулоріч облаштував загальноміський пляж, поставив смітники, яких там ніколи не було. Поруч силами селищної ради та кількох підприємців облаштував сучасний дитячий майданчик та встановив спортивні тренажери. Нещодавно у селищі, вперше за останні десятиліття, відбувся обласний чемпіонат з волейболу. І цьому передували чималі клопоти та організаторська робота. Мала можливість спостерігати, як здоровенні вантажівки підвозили пісок на майданчики, як монтували спортивний інвентар і всім цим процесом жваво керував сам селищний голова. Цими днями в адміністративному центрі містечка було висаджено велетенський синьо-жовтий прапор з квітів і до процесу висадки долучилися усі небайдужі мешканці.
Перебуваючи там я майже щодня, зранку і ввечері, бачила його авто в різних куточках селища. Клопоту вдосталь: там комунальники разом з небайдужими мешканцями ремонтують пішохідний міст через річку, а за кілька кілометрів встановили вуличні ліхтарі з сонячними батареями. В іншій частині громади – латають дорогу, ще в іншій почалася реконструкція садочка. На фоні суцільного повоєнного зубожіння краю і відсутності розвиненої інфраструктури і, що найважливіше, через брак ресурсів, працю молодого чиновника можна без перебільшення вважати титанічною. Та й, відверто кажучи, не усі новопсковці сприймають молодого службовця через його проукраїнську позицію. Бо прапор синьо-жовтий йому очі не ріже. Іншим – ріже. Прокурорам, керівникам місцевих правоохоронних органів, більшості депутатів, керівництву місцевої райлікарні, очільнику райради та навіть редактору районної газети (і так далі) – усе, що пов’язано з українською державністю, пеком пече. А цей, наглий, ходить у вишиванці! Можливо тому за усі його потуги мало хто з місцевих дякує. Багато хто сичить зміями і погрожує. От, мовляв, прийдуть «наші», тоді й «подякуємо».
Чия біда?
«Наших», тобто «своїх» тут чекають з нетерпінням. Важко сказати скільки їх таких, котрі чекають. Але вони – повсюди. Вони «не панімают» української мови, вони вважають, що ми тут щоранку зігуємо під виконання українського гімну, і переконані, що зараз відбувається насильницька українізація сходу. Розмова з такими викликає лише розпач і огиду. Одним намагалися щось донести, інших – простіше було ігнорувати. Однак є речі неприємні і непопулярні, з якими важко не погодитися. Нині, після дворічної війни, сюди так і не прийшла Україна! Обмаль діючих просвітницьких організацій, жодної української церкви. Дається взнаки і відсутність масштабних освітянських проектів, покликаних виховати повагу та любов до державності. Та що там казати – українську книжку важко знайти, українського слова тут практично не чутно. Роками, десятиліттями не чутно!
Тож чи варто дивуватися, що у місті спокійно живуть і отримують соцвиплати ветерани так званої ЛНР!? Що до Новопскова приїжджають народжувати і отримувати допомогу по народженню дитини громадянки фейкової республіки, тим часом, як батьки новонароджених заряджають «гради», воюючи в «ополчении»!
Майже пошепки один знайомий розповів, що сільський голова сусіднього села на чергових зборах громади чесно зізнався, що не має бажання сидіти в кабінеті, де висить український прапор. Що набридло йому, бідолашному, чекати, коли та Україна розвалиться!
І, знаєте, навіть риторичне запитання, де у цій ситуації СБУ та правоохоронці, немає кому поставити? Бо немає їх тут СБУ і поліції. Не чути і не видно. Про це мені з болем розповідали місцеві мешканці.
Кажуть, що навіть ріст рівня злочинності (чи його спад) ніхто не констатує, бо просто нікому його там констатувати. Кажуть також, що місцевим і зниклу людину, як і викрадений транспорт доводиться розшукувати майже самотужки. Ніхто давно не полошить місцевих наркоманів, а на виклики до дебоширів та хуліганів у місцевому відділку просто не реагують. Мовляв, розбирайтеся самі.
Тому так і хочеться запитати, чия це біда? Чий це клопіт?
Час на висновки
Коли мене запитують, де я відпочивала і як провела час відпустки, важко дати однозначну відповідь. Це була непроста подорож. Мені не довелося відвідати пекло фронту, проте кажу, що побувала у такому собі чистилищі. І цей візит залишив у моїй душі двоякі емоції. І, знаєте, мені вкрай потрібні були такі переживання. Треба було доторкнутися до тієї землі, на якій колись зростала, прийти до могил рідних та знайомих людей. Треба було вдихнути аромат гіркого полину, запах тополь і соснових лісів. Знаєте, буває колись таке «треба».
Сьогодні у цих, мирних степах Слобожанщини тиша. Така заколисуюча, підступна, здавалося б небезпечна тиша. Ніби й немає вибухів і смерті за кілька десятків кілометрів. Ніби й не хоронить щодня Україна кращих свої синів…
…Ось така вона нині, моя спляча і загублена у світах та ідеологіях земля. Змучена важкою хліборобською працею нужденна моя Батьківщина, прекрасний полиновий і забутий Богом край.
Галина Носова, газета «Трускавецькурорт», ТрускавецьІнфо
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень