Любов до Батьківщини неможливо описати словами, її лише можна відчути, а найгостріше тоді, коли покидаєш рідну землю...

У літаку, який щойно знявся з аеропорту «Бориспіль», у першому ряду сиділа сім'я: матір, син і дочка. Всі троє якось сумно вглядались у круглий ілюмінатор на зменшену модель землі: маленькі, наче іграшкові будиночки, смішні цяточки людей, що кудись метушились. Чим вище здіймався літак, тим гостріше відчувалася якась порожнеча на серці, якийсь відчай, наче від тебе відривали щось таке рідне, без чого не можливо жити.

      Це моя сім'я. Мене звати Яна і мені сімнадцять. Ми їдемо на постійне проживання в Португалію, де вже сім років живе мій батько. Їдемо в пошуках кращої долі, вищого рівня життя. Європейської освіти для мене. І ось позаду вже довга тяганина з документами. Ми раділи, що нарешті отримали візи і робимо крок у нове життя. Але зі злетом літака вся наша радість і сподівання зникли, ми відчували, що втрачаємо щось набагато важливіше...

   Щоб вам було все краще зрозуміло, я хочу описати уривки з мого щоденника, які описують останні події, що відбулися в моєму житті перед польотом.

«27 червня 2007 рік»

Боже, аж не віриться! Ще ніби вчора мама привела мене вперше до школи, а сьогодні я випускниця. Прокинулася ще вдосвіта, бо маю стільки справ: спочатку йду в перукарню,  потім ще треба купити квіти,  зробити макіяж, повторити промову... Тільки б все встигнути, тільки б нічого не забути!» Ось і настав довгожданний вечір, і я зі своїм класом знаходжусь на урочистій церемонії. Мимоволі оглядаю своїх однокласників - які ж вони всі гарні! На сонці, що вже хилиться до горизонту, виблискують вечірні сукні, прикраси: хлопці такі елегантні в костюмах. І всі такі юні,. в очах бринить мрійливий та запальний вогник - кожен про щось мріє, на щось сподівається. На те вона і юність. «Мені раптом стало так сумно... Невже я більше ніколи не вчитимуся у своїй школі, не сидітиму за партою, не бачитиму більше таких звичних і таких рідних мені облич? Чому час плине так швидко? Тепер я розумію, чого бабусі і дідусі з таким сумом згадують школу, дитинство. Бо їх вже ніколи не повернеш! Ніколи! Згадуєш ті чарівні почуття, ті прості, але щасливі моменти. Трепет серця першого вересня, коли ти щоразу після літніх канікул йшла до школи, бачила яке змінилися, виросли твої однокласники, а зараз... Зараз я відчуваю, що ці канікули довжиною в життя.  Такого вже не буде, це вже ніколи не повториться.  Дитинство просте і безтурботне, наївне і таке тепле пішло назавжди . А далі...  Далі сумний - пресумний останній в житті дзвоник і випускний у напівосвітленому  прожекторами актовому залі, останні настанови вчителів, останній вальс під душероздираючу мелодію. Ми проходимо під вишитими рушниками, які тримають над нашими головами батьки. І сльози на Трускавецькій горі, коли ми зустрічали вранішнє проміння сонця. Прощавай, школо! Прощавай, дитинство!  Прощавай, клас! Прощавайте всі! Я вас ніколи не забуду і любитиму завжди!»

 

 

 

Однокласникам

 

Життя пливе, немов ріка:

Усе вперед, вперед, вперед.

І неможливо повернути час назад –

Стрілки годинника цього не повернеш.

 

Дитинство безтурботне, школа. Сімнадцять всміхнених облич.

І вчителя повчальна мова –

Ти все покинь і все облиш!

 

Бо є таким життя, що мусиш вслід летіти

І кидати все те, що серцю дороге.

Дорослі стали ми - тепер уже не діти.

Хай Бог нас всіх по доброму шляху веде.

 

Останній вальс прямує в небо.

Злітає білим журавлем.

Все йде вперед, все так, як треба

Та все ж прощаюся з плачем.

 

Я пам'ятатиму про вас вовіки,

Куди б не привело мене життя,

Нехай вам доля успіх шле і квіти.

Не забувайте 11-В клас!!!

Сьогодні з сім'єю і друзями їздили в Карпати, Хоч я ще не бувала в інших горах, але хочу з гордістю заявити, що таких красивих, могутніх і зелених гір немає, мабуть, у цілому світі!»

Досить раз побачити Українські Карпати, щоб закохатися в них назавжди. З Говерли відкривається неземна краса: зелені обриси сусідніх гір. довкола застигли прекрасні. наче намальовані,   ліси: по схилах з веселим дзюркотанням танцюють кришталеві струмки, а милозвучне щебетання пташок солодко лоскоче вуха. Аж раптом заспівали трембіти. Здається, наче самі гори озиваються до нас. Чується у тому звуці все: і наша історія, і мелодійна українська пісня, і войовничий заклик до бою за свободу. Адже Карпати - головні хранителі нашої культури та національної свідомості. Тут проживали гуцули, велися визначні бої Першої і Другої Світових війн, довгий час не згасав партизанський рух.

" Ми чудово провели час. покупалися у бистрих струмках, поспівали біля багаття народних пісень. Що б там не казали, а ми,  українці, дуже багата нація. Багата духовно. культурно та історично"

 

«24 серпня 2007рік»

День Незалежності України. Ось уже 16 років Українці відзначають цей день. але. на жаль, не все так добре у нашому домі. Поки що не можемо із впевненістю називати Україну цілком самостійною. До сих пір панує розбрат, в нашу політику часто втручаються інші держави, залишається невирішеною проблема із російською мовою. Навіть хочуть ввести її як другу офіційну нарівні з українською. Аж гидко! Це і є наша свобода, за яку воювати і проливали кров наші предки?

 

 

Зі свого щоденника хочу навести твір, який колись написала ще в школі, це своєрідний лист - звернення до російськомовного українця

Любий мій брате!

З болем у серці пишу до тебе цього листа. Звичайно, я повна гніву і обурення щодо того, як ти ставишся до нашої мови. Можливо ти робиш це несвідомо, просто розмовляєш так. як тобі «удобно». але при цьому не розумієш, що цим ти зневажаєш нашу державу, наших предків, наше минуле і самого себе.

Та все ж я люблю тебе, бо ти мій брат і ставлюся до тебе з розумінням. Одвічне радянське ярмо не могло не залишити шраму на обличчі українського народу. Загарбники робили все. щоб зламати наш дух. знищити нашу свідомість і розділити Україну. Тож не можу винить, тебе.

Нарешті ми здобули незалежність Але гіркі сторінки минулого болем відкликаються для нас і сьогодні. Щоб збудувати сильну і неподільну Україну ми повинні об'єднатися і відкинути цей розбрат. І нехай у нас буде єдина ідея, єдина Батьківщина і єдина мова.»

«1 вересня 2007 рік»

Сьогодні день знань: діти йдуть до школи, хто відпочивши після канікул, а хто вперше в своєму житті ступає на поріг нового світу Всі мої друзі пороз'їжджалися по вузах, тепер у яких почнеться інше життя. Із цілого класу не поступила лише я. бо через місяць їду в Португалію. Але якось важко мені на душі - я ж залишаюся сама. І це так лякає! Що казатиму колишнім вчителям, яких випадково зустріну? Про Португалію якось соромно. Почуваюся наче зрадниця, яка заради кращого життя готова проміняти Батьківщину. А може і в Португалії у мене нічого не вийде? Стоп! Не буду про це думати.  Все буде добре, інакше просто й бути не може! Зараз же відкидаю ці похмурі думки і сідаю вчити португальську мову.»

«Покинута»

Самотня й одинока, наче море,

В холодну пору кинуте всіма,

Залишилась сама із тихим горем,

Його солоними слізьми омию я.

 

Одна стою на перехресті ,

На роздоріжжю між світами,

Мабуть, ніколи не воскресну,

Покинута усіма вами.

 

Я не пливу за течією,

Але і не борюся з нею.

Річка життя мене не омиває –

Вона удалині десь протікає.

 

Я не живу тепер ні днини,

Рахую, як ідуть години

І уявляю із журбою,

Як віє вітер невблаганний

І розкидає мої мрії,

Покинуті колись надії.

 

Нехай розвіє, як пилину

Усю мене в цю сіру днину.

Я понесусь понад лісами

І лишусь жити між світами.

Продовження З Португалії 2