Крик душі.

    Ми ще живі, але нас вже немає.

Ми живемо в останній час, коли рівень беззаконня, розпусти і вседозволеності надзвичайно високий. Люди, які не збагнули справжню цінність свого  життя, помирають в гріху. Це розповідь молодої дівчини, крик душі до світу, який зруйнував її життя. Дівчина хвора на СНІД. Дуже часто ми не бачимо цієї страшної проблеми, не бачимо, як мільйони людей від неї вмирають. Невже вони народились, щоб так умерти.

   “Мені 18 років. Звати Світлана. Ось вже два роки, як я хвора на СНІД. У лікарні я не сама, тут у мене є подруги і друзі. Тепер на все дивлюсь по іншому, ніж раніше.

   Навіщо ви, дорослі, нас, дітей своїх, “під танк” кинули? Навіщо зім’яли сексом, “порнухою”, наркотиками? Ми були ще дітьми, а “папаші” тягнули нас в постіль. “Мамаші” отримували за дітей гроші. Ви розвели “голубих” і заохочуєте “порнуху”. Афішуєте “вільні зв’язки”, “режисерів-гоміків”, ви лелієте все оце, задовольняєте своє біснування. А ми вмираємо!

    Ми поволі вмираємо, і не треба брехати, що нічого з нами не трапиться, що ми будемо жити... У нас не буде кохання, не буде сімей, ми не народимо дітей. Чи розумієте ви, що відбувається з нами, - поколінням, яке прийшло після вас? Ми ще живі, але нас вже немає. Нас позбавили дитинства і відібрали майбутнє. Коли я зустрічаю на вулиці людей похилого віку, мене охоплює незрозуміле почуття, - не знаю, з чим його порівняти. У ньому образа, злість, безвихідь, страх, заздрість, безсилля і неможливість щось поправити, змінити. Пізно! Ми не знали, що означає любов, не знаємо понять “сором”, “моральність”, “ганьба”. Усе це зникло зі школи з життя. Але ж ви це знали! Ви доживаєте до 70-80 років, навіть більше, а ми не доживемо! Ми помремо молодими! За що? Чому? Четверо моїх друзів, вчорашніх школярів, померли. У моргах лежать холодні. Ми вже ховаємо один одного..

   Чому ви нас не попередили про ваш “безпечний секс”? Нам хочеться жити! Краще б нам цілину орати, трактор водити, аніж в іномарках помирати від СНІДу. СНІД та сифіліс стали у молоді чимось, ніби нежить.

   Я боялась чоловіків, а тепер нічого не боюсь, мені тепер все одно. Нехай вони мене бояться, бо коли поведуться вільно, отримають “нагороду”... Ми були маленькими, не знали, як народжуються діти, думали, що знаходять їх у капусті чи приносять лелеки. Нехай би продовжували знаходити в капусті, не знати б нам нічого іншого якнайдовше.

   І ніхто вас не буде судити за нас. Ви ж нікого з нас власноруч не вбивали. Ви розбещували нас, ви “відкрили” нам очі в школах, як “добре” цим займатися не в підвалах, а “цивілізовано”, і демонстрували фільми, давали брошури. Таких насильників нині не судять, їх заохочують, вибирають до влади. Ви продовжуєте це робити з іншими дітьми, які молодші за нас. Зупиніться! Не мовчіть, якщо вам не байдуже життя нашого покоління.

   Яка я була б тепер вдячна тому, хто вирвав в мене з рук цигарку, хто відшмагав би мене кропивою по задньому місці, коли мене ще можна було спинити, витягнути  “з - під танка”.

   Допоможіть тим, хто вболіває за народ, зупиніть те, що відбувається скрізь. Прийміть закони і забороніть порнорекламу, порнолітературу, фільми, наркотики, горілку. Ми гинемо, і ви також.

   Хто там на танку? П’яні, “голубі” “вільні” від сором’язливості? Ми під ними... Нас переїхали. Все!”

Підготувала, Ольга Дутчак, матеріал спеціально для „Трускавецького вісника”  надіслав Валентин Опря