Історія із життя.

Я вас люблю, мамо

Спогади мого дитинства не пов’язані з ніжним і добрим образом матері. Мати не співала мені колискові, не читала казки, не дарувала цілунків, і я навіть не здогадувався, як тепло і безпечно в її обіймах. Я знав, що мама десь є, але жодного разу її не бачив. Перебуваючи в Добромильській школі-інтернат, відчував відкинутість і внутрішній вакуум, боровся з усвідомленням своєї непотрібності. В підлітковому віці, щоб притупити біль самотності, намагався влитися в компанію, поріднитися з дітьми. Але все це було дуже поверхнево. В глибині душі жагуче хотілося, щоб поряд була рідна людина, яку можна було б любити.

Сірі будні інтернатського життя розвіювалися приїздами християнської молоді. Ігри, спілкування, подарунки… А коли я отримав можливість відсвяткувати Пасху і Різдво в колі гостинної сім’ї, повертатися в стіни інтернату зовсім не хотілося. Проте і про усиновлення не мріяв, усвідомлював, що я – чужий. В такі хвилини лише підсилювалася туга за сімейним вогнищем, за мамою. Я не раз пробував її уявити і навіть намагався  розшукати, але все даремно. Нас розділяли тисячі кілометрів, а відповіді на листи не було. Я закинув і гадку про зустріч з мамою.

Проте рішенням долі зі швейного училища, в якому я навчався після закінчення 9-го класу школи-інтернат, потрапив у саме привабливе і водночас болюче місце – місто, де проживала моя мама. Щось в душі затріпотіло, я вирішив, що це не випадковість і вирушив на пошуки мами. Мої зусилля не увінчалися успіхом. З мамою ми так і не зустрілися, і я повернувся на Львівщину.

Думки осуду не раз закрадалися в мій розум, але я проганяв їх і старався не думати погано про маму.

Не знаю, як би склалося моє життя, якби на моїй дорозі Бог не поставив щирих християн, які допомогли мені пізнати істину Божого Слова, допомогли і підтримали у служінні і навіть у пошуках мами. 2 роки тому ми знову приїхали в місто, де проживала моя мама. Пастор, який погодився мені допомогти, розмовляв з матір’ю, проте на зустріч зі мною мати не погодилася, вона не була готова до такої зустрічі. Я навчався у семінарії, розпочав видавництво бюлетеня «Промінь надії». Проте  думка про зустріч з мамою не покидала мене. Тепер, як ніколи раніше, я усвідомлював, що повинен побачити її. Я розумів, що в глибині душі її життя буде супроводжувати відчуття провини за скоєне. Я повинен був принести їй прощення. І я вирішив, що не знаю як, але ця зустріч повинна відбутися у цьому році.

Омріяна зустріч

Направляючись уже за знайомою адресою, я дуже хвилювався, по дорозі готувався до всього: то малював в уяві картину неприйняття, то уявляв, як обіймаю маму, говорю їй тисячі лагідних слів. Проте, зустріч не була ні такою холодною, ні такою палкою, як я уявляв. Страх перед зустріччю поволі покидав мене. Дзвінок у двері. На порозі з’явилася симпатична жінка, свою схожість з якою я уловив в перші ж секунди. «Доброго дня! Я ваш син – Валентин». Цього вона зовсім не чекала. Вона не відмовлялася, не оправдовувалася, лише повторювала в зніяковінні: «Пробач, що все так сталося». Я простягнув коробку цукерок: «Я прийшов сказати, що не тримаю на вас образи. Я вас люблю, мамо».

Так лаконічно і просто. Стан афекту не покидав мене ще декілька днів. Я відчув, що у цьому бурхливому світі, хай в іншому кінці країни, але у мене є хтось рідний. Ця зустріч заповнила ту комірку душі, яка пустувала усе життя. Через цю зустріч я також по-іншому подивився на Бога. Ми часто думаємо, що відповідь від Бога повинна прийти по нашому замовленню, саме так, як ми хочемо і уявляємо. Але Бог робить так, як хоче Він. І в цьому немає парадоксів. Все має бути саме так, як дає Він. Я не чекав і не чекаю матеріальної допомоги від матері, не бажав зіпсувати їй життя і не марив, щоб доказати комусь, що я герой – таки знайшов маму. Я просто хотів, щоб вона почула з моїх вуст, що син, якого вона залишила, не тримає на неї образи. Це було рішення розуму і серця. Дуже важливо пережити прощення.

Зараз я мрію про власну щасливу сім’ю і хочу бути хорошим батьком  для своїх дітей.

Валентин Опря, Трускавець – Львів, спеціально для „Трускавецького вісника”