Маніфестація правди

Шокуючі відкриття

25 березня 2009 року в автокатастрофі загинув В’ячеслав Чорновіл. Можна було б перелічувати його титули, розповідати біографію, але чи варто? Про нього знають всі. І навіть вороги могли його ненавидіти, боятися, але не могли не поважати...

Музей історії міста Трускавця (директор – п. Любов Константинова) в цей день провів вечір пам`яті. Спільно з Народним Домом (директор – п. Олена Соляник) та будинком учнівської творчості (директор – п. Бойко). Невеликий музейний зал не міг вмістити більше 50 – 60 учасників, переважно осіб старшого віку. Бо молоді дійсно було мало. Але варто було б прийти і послухати, бо враження – незабутні.

Для мене особисто багато з почутого було шоком. І парадокс в тому, що не про Чорновола, а про Трускавець. Інформація, яка звучала ніби побічно, хвилювала зал чи не найбільше, а окремі „присутні” „йорзали” на стільцях, не можучи дочекатись, коли ж той, хто говорить, врешті замовкне. Бо гострі слова, що п. Бурлаков – „не наша людина” і що це була помилка Чорновола з вуст п. Марії Поліщук, простої вчительки з с. Бистриця Дрогобицького району та друга дитинства Атени Пашко, слова бориславського „кунівця” та мера Борислава в 1990 – 1994 рр. п. Володимира Копися про партократку Олену Старун та її перешкоди в розвитку національно-визвольного руху в кінці 80 –х – початку 90-х рр. і потім нагородження її  в 2000 році іконою Пречистої Матері Божої з рук єпископа Юліана Вороновського, розповіді про зраду Лавриновича, якому так довіряв Чорновіл, про Гриніва, про розкол РУХу на власне НРУ та УНП і кому це було вигідно тоді та вигідно тепер і багато чого іншого.

Знаковим було і те, хто був і кого не було. НРУ – так, в особі п. Орислави Хомик, депутата Львівської обласної ради, в особі рядових рухівців. УНП не прийшли, а може я всіх і не знаю...  Зрештою, це особиста справа кожного, бо можна ходити напоказ, а можна жити як Чорновіл і це було б найкращим його вшануванням.

На вечорі були і представники трускавецької влади – секретар ТМР п. Наталія Пономаренко та начальник відділу культури ТМР п. Світлана Ковальчин.

Спогади, вірші, пісні...

Вечір пам`яті проходив під гаслом – словами Чорновола, які красувалися над виставкою світлин. „Дай, Боже, нам любити Україну понад усе – маючи, щоб не довелося потім гірко любити – втративши”. Ведучі (працівники музею) Галина Коваль та Ольга Борисович крок за кроком наближали постать Чорновола присутнім – через його біографію, через дії, слова, через його дух, який був незримо присутній в залі. Звучала задумлива музика, діти розказували вірші, люди ділилися спогадами – про буремні 80-ті, про співпрацю з В’ячеславом Максимовичем в обласній раді, про його відкритість та бажання допомогти в подоланні несправедливості, про похорон...

Емоційний виступ пані Марії Поліщук, з якого випливав ідеалізований український патріот, який відкривав вчителям української літератури Володимира Сосюру, який милувався красою нашого галицького краю і готовий був піти на розпяття заради Добра Українського Народу змінювався критичним виступом п. Володимира Копися з Борислава, який не погоджувався з Чорноволом стосовно націоналізму та довірливості, який своє помешкання в Бориславі зробив таким собі „Смольним” і зробив перший на Львівщині мітинг, який організовува людей на похорон в 1999, бо ні НРУ, ні УНП не мали бажання в Бориславі цим займатися.

Відомий далеко поза межами Трускавця лікар Мирон Бучацький, який мусив зайнятися політикою, щоб побачити на будівлі Верховної Ради український прапор та герб, поетична п. Орислава Хомик, в кожне слово якої вслухаєшся, немов в поетичні рядки Ліни Костенко, і разом з цим всім – згадка про ті ніби й недалекі часи ( а насправді пройшло вже 20 років), які для мене асоціюються з пізнім дитинством та ранньою юністю... А в Чорновола за плечима тоді вже були роки тюрем, членство в ПЕН-клубі, визнання в світі та ненависть партократів. А що ще його чекало – і 1991, коли не став президентом, і відмова бути „намісником” президента та робота в Верховній Раді, і трагічний березень 1999, коли так спішив не допустити розколу, але його лет був обірваний...

Лунають вірші Симоненка, виступає і місцева трускавецька поетеса, вірш, написаний 24 березня 2009 року в Трускавці зачитує поет з Херсона Валерій Кулик, виконують пісню Євген Конів та Борис Прохорчук, згодом для виконання другої пісні до них приєднується троє жіночих голосів. „Не даймо нації пропасти, ми ж українці, а не чиїсь раби...” – слова пісні падають в зал, немов пелюстки жовтих троянд – улюблених квітів В’ячеслава Максимовича.

 

Людина-символ

Похорон В’ячеслава Чорновола був маніфестацією правди. Тодішня влада, незважаючи на всі зусилля, не змогла зупинити людський потік, який проривав міліцейські кордони, який ішов за своїм, народним та улюбленим, тим, якому та ж влада згодом дала „Героя України”. В нас так вміють – зневажати, вбити, а потім „нагородити” та зробити божка. Але Чорновіл не божок хоча б тому, що ще так багато його пам`ятають – недосконалого, зі своїми слабкостями, людини, яка попри все для всього світу була „голосом України”, „символом України”, „совістю та сумлінням України”. На похороні Пинзеник сказав, що „незамінних людей немає...” А Чорновола до сьогодні ніхто не зміг замінити...  І він не зважав на слова „... яка перебудова? Вони відпустили лише для того, щоб подивитися, хто чим дихає, а потім буде катівня...” Бо він пройшов катівню, пройшов шлях, який був тернистий, немов вся Голгофа українського народу, пройшов до кінця і випив свою чашу до останньої крапелини...

Незрима присутність Чорновола за виданням „Український голос”, за „Час-Time”, його всюдисущість та непримиренна позиція по багатьох питаннях, а разом з тим – помилки по кадрових питаннях, незрозуміла довіра та майже дитяча наївність, яку багато хто не міг зрозуміти. В сотні  великих українців йому теж знайшлося місце, його ім`ям  називають вулиці, сквери, бібліотеки. В Трускавці маємо площу Чорновола, на вечорі пролунала пропозиція і бібліотеку назвати його іменем так, як це має місце в Дрогобичі, вшановуємо символ – східняка, який міг підняти зі сну нас, хвалених-перехвалених галичан.

Хоча Чорновіл помер 10 років тому, він продовжує крокувати нашими землями, продовжує залишатися совістю нації і чекає разом з нами всіма „.. Вашингтона з новим і праведним законом...” А чи дождемось ми цього Вашингтона? Чи може ним і був В’ячеслав Чорновіл, а ми дозволили його вбити, бо „нема пророків у своїй вітчизні”... Відповідь зависає, немов комп’ютер, бо наше сьогочасне суспільство і нагадує цей завислий комп, який так потребує перезавантаження...

Вшанування продовжили в бібліотеці

А вже наступного дня, в четвер, 26 березня Чорновола вшановували в центральній міській бібліотеці Трускавця. Тут теж не обійшлося без шоку для декого з присутніх, адже при виступі лікар Мирон Бучацький, спровокований окремими вигуками з залу та запитаннями, намалював сумну картину, яка може чекати Трускавець в найближчому майбутньому. Фраза „На підставних осіб забрали майно, шаленим темпом будують будинки, наших повиганяли, а набиратимуть своїх, щоб мати своїх 5 тисяч населення в Трускавці, а відтак і свого мера” була більш ніж прозорою. Бо всі зрозуміли, про яку структуру йде мова.  Щодо самого Чорновола, то пан Бучацький сказав так стосовно політичної ситуації на даний момент: „...знову треба Чорновола В’ячеслава Максимовича, бо треба підняти тих людей, роз`яснити їм, що зараз мовчати не можна...” та „...в тому, що сталося, ми теж винні – часткою своєї інертності...”

А почалося вшанування пам`яті Великого Борця словами поетеси Стефанії Шумило. „Не стало Чорновола, в жалобі Україна, знамена з чорним крепом схилилися униз...” – зачитує вона свій вірш „Смертоносний КАМаз”, написаний в дорозі на похорон В’ячеслава, у виконанні бібліотечних працівників Віри Заяць та Галини Грицило немов розгортається Книга Життя політика, горить свіча як і годиться за християнським звичаєм, хоча кожен усвідомлює, що для Чорновола вона припинила своє горіння десятиліття тому...

Затамувавши подих слухають всі присутні члена Спілки політв’язнів та репресованих п. Марію Гурбу, яка поезію переплітає з гіркою прозою життя. Виступає і голова Спілки в Трускавці п. Наталія Мінько, презентуються книги Чорновола і про Чорновола, зокрема п’ять томів творів В’ячеслава Максимовича із запланованого 10-томного видання, яке здійснює видавництво „Смолоскип”.

Пройшов час, вшанував Чорновола Трускавець, вшанував Львів, Дрогобич, вшанувала вся Україна. Але чи такої шани він би хотів? Можливо, що і так, бо ця людина заслужила на нашу пошану і славу. Але окрім пошани і слави варто було б слова Чорновола закарбувати в своєму серці, а його любов до України, яка проявилася в конкретних справах, взяти до наслідування. Варто було б...

Володимир Ключак