Контрасти образу Дрогобича в «Кресовому трьохмісті» Станіслава Ніцєї
Книги про Дрогобич та його околиці, видані в сучасній Польщі, давно вже не збуджують уяву вибагливого читача нашого міста. Здається, дрогобичани вже звикли до різноманітних «кресових» нарисів, покликаних до життя ностальгійними почуттями вихідців з нашого краю, які волею долі (точніше – недолі) були розкидані по різних країнах світу. У згаданому контексті, не становить виняток і нова книга Станіслава Ніцєї «Кресове трьохмісто: Трускавець – Дрогобич – Борислав», яка щойно вийшли друком у неблизькому Ополі. Проте чи не вперше я взявся до читання з більшим, ніж раніше, інтересом, позаяк книгу написав професійний історик, професор, колишній ректор (у 1996-2008 рр.) Опольського університету, сенатор РП (не секрет, що більшість польських книг про наш край, які виходили у різний час, писали журналісти, письменники, найчастіше – аматори, яким не обов’язково йшлося про критичні методи аналізу історичних джерел, відтак, суб’єктивність інтерпретації подій завжди переважала).
Автор книги – професор Станіслав Ніцєя – не пов’язаний своїм походженням з Україною, його інтерес до наших теренів є радше професійним (варто взяти до уваги ту обставину, що саме в Ополі після війни осіла частина польської професури, насильно виселеної з території «кресів»). Так, він давно займається проблемою на різних рівнях, є автором чи не першої книги про Личаківський цвинтар у Львові, багато зробив для відкриття львівського цвинтаря «Орлят», готував телефільми з «кресової» проблематики. Після нещодавніх відвідин Дрогобицького Підгір’я, у нього з’явилася ідея «Кресового трьохміста». Ще один аспект був, на мою думку, вирішальним у ході реалізації ідеї: С. Ніцєя має добрі зв’язки з «Товариством приятелів Дрогобицької землі» у Вроцлаві, зокрема, з редактором періодика «Земля Дрогобицька» Єжи Пілєцким, що дало йому змогу досить швидко опанувати літературу трускавецько-дрогобицько-бориславської проблематики в польському форматі. Чудові ілюстрації книги також невипадкові: вони подані за матеріалами власної «кресової» колекції, а також за раритетами збірок інших польських колекціонерів.
У вступі С. Ніцєя уточнює, що свого часу його захопив локальний колорит творів Бруно Шульца, які він чудово знає, що не могло не вплинути на визначення «географії» книги, адже Шульц торкався в них не тільки Дрогобича, а й Трускавця та Борислава. Інше зацікавлення автора знаходиться в площині звернення до історії знаменитої в минулому Галицької Пенсильванії, тобто, бориславської нафти, а також трускавецької Нафтусі. Відтак, на світ появилося «Кресове трьохмісто», яке своїм мистецько-поліграфічним рівнем не може не хвилювати навіть досить вибагливого знавця історії та культури «кресів». Підкреслюю, що захоплює, передовсім, підбір ілюстративного матеріалу, його мистецьке макетування, вдале чергування ілюстрацій і тексту, легкий і водночас витончений стиль викладу. Фактологічна канва окремих сюжетів підтверджена літературою та джерелами. Крім того, автор контактував з чималою кількість вихідців з нашого краю в світі (переважно в Польщі), збирав матеріали, які відклалися в приватних колекціях, що, зрозуміло, вимагало додаткових зусиль.
С. Ніцєя окреслює жанр книги, як «запис історії», що, зрозуміло, не вкладається у відомі моделі академічного дискурсу. З огляду на особливості викладеного матеріалу, жанр книги можна визначити й точніше. На мою думку, маємо справу з науково-популярними нарисами з чітким нахилом до другої частини дефініції (це надто важливо, адже книгу написав професійний історик). Як відомо, жанр нарисів начебто позбавляє автора від особливої відповідальності за повноту та структурно-проблемну репрезентативність відображення минулого. Проте це, на мою думку, не повинно стосуватися професійного історика (саме виходячи зі згаданих засад, я свого часу відмовився від ідеї написання рецензії на вкрай тенденційну книгу варшавського письменника В. Будзинського «Місто Шульца»). Всі три частини книги С. Ніцєї скомпоновані саме у вигляді нарисів, причому, в досить нестандартному форматі. Так, лише «дрогобицька» частина починається з огляду історії від часу заснування міста, найдавніше минуле Трускавця та Борислава чомусь не зацікавило автора. Хоча це й зрозуміло: до другої половини ХІХ ст. Трускавець і Борислав були глибоко провіційними селами, написання ж їх історії потребує великих зусиль істориків-ранньомодерників. Позаяк це досі не зроблено, С. Ніцєя одразу «розкручує» контексти: в одному випадку – про розвиток європейських курортів, в іншому – щедро цитує відгуки про Борислав, зроблемні різними людьми у різний час.
Назагал, образ «трьохміста» переважно другої половини ХІХ – середини ХХ ст. вийшов досить яскравим і колоритним, особливо в частині представлення його видатних людей. Саме сильветки видатних дрогобичан, трускавчан та бориславчан, написані з великою майстерністю, є досить реалістичними (тим більше, що в більшості випадків є змога уявити цих людей за прижиттєвими світлинами). Так, вони не просто розкривають людські долі (часом дуже трагічні), але й дозволяють зазирнути в минуле «зсередини», з «живого» боку, що вигідно відрізняє представлений дискурс від академічних і здебільшого нудних праць, написаних на основі сухих даних економіки, статистики чи демографії. Проте не можу не втриматися від зауваження, що, на жаль, в даному випадку професійний історик мало в чому переважив згаданих легковажних літераторів. На моє переконання, С. Ніцєї так і не вдалося остаточно відійти від «кресових» стереотипів польської гуманістики. Відтак, він писав лише про польське та єврейське «Трьохмісто», рідко порушуючи традицію. Часами це вийшло вдало, принаймні, краще і переконливіше, ніж у згаданого В. Будзинського, проте місцями – так само тенденційно і непереконливо.
Ще одна заувага стосується методів праці. Як відомо, історик, який працює з великою джерельною та літературною базою (а саме з цим випадком ми і маємо справу), повинен переконати всіх, хто писав з цієї теми раніше, а особливо тих, хто є знавцем теми тепер (і, відповідно, допитливих читачів), що витворена ним картина минулого є найбільш адекватною тому, що відбувалося насправді. З одного боку, С. Ніцєї це вдалося (наприклад, ніхто не зможе перевершити аргументів ілюстративного матеріалу, який є найбільш красномовним свідком епохи). Тобто, в минулому таки існувало переважно польсько-єврейське «Трьохмісто», яке заслуговує уваги з точки зору носіїв польської і єврейської культур, тим більше, що згаданий регіон існує сьогодні майже без винятку в пам’ятках історії ту культури, а його носії знаходяться поза його межами. З цього погляду цілком зрозумілою є ностальгія людей до своєї Малої Батьківщини. Водночас, професійний історик не повинен впадати в пастку, до якої неминуче веде захоплення ностальгією, позаяк ідеться про критерій, якого не має (чи, принаймні, не повинно бути) в інструментарії дослідника. Спробую пояснити сказане на прикладі Дрогобича.
Наслідуючи традиції рецензійного жанру, почну з позитивів книги. Для того, щоб зрозуміти палітру польсько-єврейського Дрогобича в інтерпретації С. Ніцєї, достатньо перелічити назви 16-ти нарисів: «Історія міста», «Галицька Пенсильванія», «Змоторизований Дрогобич», «Юнак Дрогобич», «Місто тигель – столиця нафтового басейну», «Контроверсії довкола книжки Генрика Гринберга», «Злет і падіння «Польміну», «Анджей Хцюк», «Тадеуш Хцюк-Цельт», «Бруно Шульц», «Казімєж Вєжинський», «Фелікс Ляхович», «Дрогобицький басейн мистців: Брати Готтліби, Артур Гроттгер, Лілієн і Ступницький», «Загибель дрогобицьких євреїв», «Цвинтар в Дрогобичі», «Дрогобичани на вигнанні». Так само легко прочитуються теми, які зацікавили автора: польська культура, нафтовий бум, переваги індустріалізації, життя і дозвілля місцевої еліти, досягнення в царині спорту (зокрема, футболу), співжиття національних громад та інтерпретації на цю тему, біографії видатних вихідців з Дрогобича, а також постаті літераторів і мистців, які уславили місто, Голокост, дрогобицький некрополь, діяльність земляцтва дрогобичан у Польщі. За загальним ностальгійним тлом викладу прочитується думка, що, начебто, саме поляки створили Дрогобич, прославили його на весь світ, тільки у зв’язку з ними (чи трагічними подіями в їх долях) й варто згадувати Дрогобич.
Приємною несподіванкою в книзі є параграф про Івана Франка. Проте автор чомусь розмістив його в розділі про Борислав і пояснення цьому я не знаходжу. Якщо навіть і взяти до уваги, що в Франковій літературній творчості тема Борислава домінувала, то це говорить лише про неповну поінформованість про творчість Франка – публіциста і вченого, який багато написав якраз і про Дрогобич (не кажу вже про те, що він тут і навчався, і мав з містом жваві зв’язки), і про інші населені пункти краю. Крім того, видається, що акцентування начебто німецького походження Франка по лінії батька є сьогодні аж ніяк не слушним (в сучасному франкознавстві активно обговорюється питання про його соціальне коріння). Так само, досить суб’єктивним є цілий ряд суджень С. Ніцєї про ставлення Франка до польської культури. Принаймні, не існує жодних доказів того, що Франко до кінця днів своїх шкодував про написану ним статтю «Поет зради», в якій він різко виступив проти спадщини Адама Міцкевича.
Деякі авторські коментарі щодо видатних особистостей також насторожують. Наприклад, С. Ніцєю чомусь не дуже влаштовує та обставина, що найвидатнішого дрогобичанина періоду середньовіччя Юрія Котермака українці вважають своїм, тобто, українцем, тому він іронізує з цього приводу. Якби автор познайомився зі спеціальною літературою предмету, то його іронія була б неслушною, позаяк навіть академік Я. Ісаєвич, найавторитетніший дослідник постаті, в її «українськості» впевнений не так категорично. Навпаки, С. Ніцєя був би глибоко розчарований в тому, що на сьогодні більше аргументів на користь версії про українське походження іншого видатного дрогобичанина – Мартина Лятерни, який жив на сто років пізніше від Ю. Дрогобича і зробив великий внесок в польську культуру.
Незнайомство С. Ніцєї з українською історіографією негативно позначилося і на інших сюжетах книги. Якщо автор й робив це несвідомо, то згадана особливість аж ніяк не виправдовує втрат рецензованої книги. Наприклад, матеріал чудового розділу про дрогобицький некрополь на вулиці Трускавецькій явно страждає через відсутність фактажу про похованих там українців. Аргументую своє зауваження матеріалом книги дрогобицького краєзнавця Романа Пастуха «Дрогобицький некрополь», який з однаковою симпатією описав і польські, і українські поховання на цвинтарі (до слова, книга Р. Пастуха вийшла ще 2008 р., то ж познайомитися з нею не становило труднощів). Не кажу вже про опубліковані у книзі дрогобичанина іменні каталоги поховань, зібрані студентами історичного факультету місцевого університету.
Повертаючись ще раз до позитивів «Кресового трьохміста», все ж переконуюсь, що прочитання її окремих сюжетів дозволяє українському читачеві з дещо інших засад, ніж це було дотепер, зануритися в далеке минуле Дрогобича, наповнене цікавим і повноцінним життям його мешканців. Передбачаю також, що, мабуть, не всім читачам у Дрогобичі сподобається усвідомлення того, що поляки і євреї – мешканці нашого міста в минулому, – жили тут досить спокійно і заможно, розбудовували своє громадське середовище, створювали видатні пам’ятки культури. Авторські картини цього життя, яке було знищене у вихорі Другої світової війни та руйнівного комуно-більшовицького режиму, заслуговують безсумнівної уваги. При цьому С. Ніцєя деколи виступає на захист історичної справедливості. Наприклад, він зібрав вичерпні судження про тенденційність відомої книги Генрика Гринберга «Дрогобич-Дрогобич», в якій майже апріорно доводилися переслідування євреїв у міжвоєнний період.
Мене особисто зацікавили також і сюжети про видатних художників, пов’язаних з Дрогобичем, які малювали наше місто. Ідеться про більш і менш відомих братів Готтлібів, Артура Гроттгера, Бруно Шульца, Фелікса Ляховича, Ефраїма Лілієна і Ярослава Ступницького. Але якщо про творчість на тему нашого міста Б. Шульца, Ф. Ляховича, частково – Я. Ступницького, добре відомо, то про інших інформація відсутня. Де знаходяться їх малюнки, чи збереглися вони взагалі, – на жаль, за невеликими винятками, книга не дає про це необхідної інформації.
Одним духом прочитався надзвичайно цікавий розділ про дрогобицький «Польмін», особливо – про його руйнування різними окупаційними арміями під час Другої світової війни. Можливо, сюжет про бомбардування нафтопереробних підприємств 26 червня 1944 р. американською союзною авіацією для когось становить сенсацію. Проте в Дрогобичі про подію добре відомо: спогади американського льотчика Маршала Б. Шора опубліковані в Інтернеті з світлиною, зробленою з літака, а їх переклад – в одному з дрогобицьких краєзнавчих видань. До слова, тоді ж був підданий варварській атаці і Борислав, про що місцеві краєзнавці знайшли масу цікавого підтверджувального матеріалу.
Вочевидь, до одних із найкращих нарисів книги слід віднести розповіді про долі поляків – вихідців з Дрогобича та про діяльність «Товариства приятелів Дрогобицької землі» у Польщі, його засновників, чільних діячів та ентузіастів. Погоджуюсь з автором, що без згаданого товариства та його друкованих органів годі собі уявити минуле нашого міста та його околиць. Тобто, їх внесок у справу відродження історичної пам’яті нашого краю є надзвичайно вагомим.
Незважаючи на сказане, акцентую висловлену думку про недосконалість і незавершеність представленого в книзі С. Ніцєї (в ілюстративному і текстовому варіантах) образу Дрогобича. Так, наслідуючи своїх попередників, автор зобразив трагічні події початку німецької окупації міста на початку липня 1941 р., як «день Бандери», тобто, він лише повторив одностороннє бачення цих подій, викладене, наприклад, у книзі згаданого В. Будзинського. Нагадаю, про що саме йдеться. Отже, вже в перший день нового нацистського «порядку», коли було знайдено в підвалах УНКВД жертви радянської окупації, викопувати та мити трупи було змушено місцевих євреїв, яких було звинувачено в співпраці з радянським режимом. За багатьма свідченнями очевидців, у Дрогобичі розпочався єврейський погром, який, на щастя, не набув такого масштабу, як у сусідньому Бориславі. Участь в цих подіях української громади очевидна, але, передовсім, відповідальність за все несе нацистський режим, а не українці, які зображаються польськими авторами лише як злочинці, хоча, крім спогадів поляків, більш доказових документальних матеріалів ніхто не наводить (не став винятком у цьому плані і С. Ніцєя). Відхід від згаданої явно хибної традиції міг бути зроблений за рахунок публікації матеріалів розкопок у дворі катівні, які зробила дрогобицька громада на початку 90-х рр., проте автор цього уникнув. Так само тенденційно, він говорить про те, що лише поляки рятували євреїв у час Голокосту, хоча добре відомо, що до цього причинилися й українці (матеріали про це давно опубліковані в Дрогобичі). Згаданий у книзі факт цілковитого знищення в місті давнього єврейського цвинтаря мав бути доповнений інформацією з каталогу новішого некрополя за містом, який опублікували місцеві краєзнавці (це ще один разючий приклад неуваги до української історіографії).
Можна також згадати, що не тільки поляки були в міжвоєнному Дрогобичі визначними футболістами, не тільки їх руками творилася місцева індустріалізація, не тільки пам’ятки польської сакральної культури прикрашають наше місто. Ще одне досить характерне спостереження: якщо для відродження минулого важливою є діяльність польських товариств, то те ж саме слід говорити про українські організації на еміграції. Тобто, також не можна уявити собі відродження сучасного Дрогобича без чотиритомного збірника «Дрогобиччина – земля Івана Франка», виданного в США, та українців-дрогобичан – ентузіастів цієї справи.
Доводиться також шкодувати, що під час відвідин С. Ніцєєю Дрогобича в 2008 р., що зафіксовано на світлинах книги, його ніхто не скерував до місцевого університету, історики якого досліджують минуле краю дещо з інших засад. Принаймні, у виданих нещодавно «Нарисах з історії Дрогобича» автори чимало зробили для того, щоб уникнути згаданої однобічності і представити минуле нашого краю якнайповніше. Шкодую також, що досі не започаткована співпраця місцевих науковців з істориками Опольського університету.
Леонід Тимошенко, професор,
декан історичного факультету Дрогобицького ДПУ ім. І. Франка
