Ностальджи

Слово «ностальгія» означає тугу за рідною домівкою. За рідними, які далеко від тебе, за країною, де всюди чутно материнську мову, за тим краєм, до якого лине твоя душа, але лиха доля закинула тебе далеко-далеко і ти бачиш його хіба у своїх снах та в образах, які виникають під час телефонних розмов з рідними. Але в тебе все одно залишається невмируща надія, що прийде час – і ти знову поклонишся рідній землі, припадеш губами до батьківської криниці, всотуватимеш у себе той дух, який з часом вже почав вивітрюватися.

Проте є і ностальгія іншого ґатунку – ностальгія за минулим, за тим, що вже ніколи не повернеться. А інколи так хотілося б… В нас на квартирі в 80-х роках проживала мусульманка, яка завжди ввечері починала плакати. Коли її запитували в чому річ, вона відповіла просто: «Я плачу кожного вечора, адже мені вже на один день ближче до смерті…». Проте не кожна людина над цим замислюється і тим більше, ніхто не збирається плакати з такого «нікчемного» приводу. А от коли розкладаєш на стіл «старі фотографії», як співає Скрябін, або поринаєш у спогади, навіть якщо ти не прожив ще і половини свого життя, то тоді і приходить ця пані Ностальджи, а в «слабко-нервових» на очах виступають сльози.

Давайте спільно зробимо таку собі невеличку мандрівку в минуле, в екскурс нашого життя у Трускавець 20 – 30 – 40 років тому. Чому? Для чого? Та хоча б для того, щоб порівняти наше життя тоді з життям теперішнім, поглянути на зміни, які відбулися в місті, яке стало з похмурого совєтського курорту тим, чим є на сьогодні. Застерігаю – ніякої політики, просто задоволення від спогадів. Якщо хтось вважає, що це «брєд» (маячня), то прошу далі не читати.

Отже, центральна вулиця Лєніна (колишній «Дептак», теперішня Бандери) і пам’ятник «вождю пролетаріату». Погожа сонячна днина і море відпочиваючих зі всіх куточків Радянського Союзу. Люди в тюбетейках такі ж чисельні на сірих вулицях та тротуарах міста, запорошених пилюкою, як і люди в капелюхах. Колоритний одяг вихідців з Середньої Азії та Закавказзя, колгоспний ринок «Ювілейний» та ще старий залізничний вокзал. Навпроти новозведених будинків по теперішній Стуса (тоді – 150 років курорту) – траншеї, це продовжується будівництво. Ще напередодні там стояли хати, звичайні сільські будиночки, але їх знесли, бо так захотіла «радянська влада», а їй заперечувати було неможливо. Коли приходив вечір, жаби в ставку голосно кумкали, а маленький хлопчик сидів у крихітній кімнатці в «Червоній Руті» (мається на увазі гуртожиток, а не ресторан) і дивився, як «Запорожці», «Ниви» та «Волги» проїжджають вечірнім містом з Мічуріна на Філатова. Йому завтра йти в садок, а потім, через рік  – «у другу школу». Про протистояння між «першою» та «другою» школами у Трускавці, думаю, немає потреби говорити, адже в кожного про це свої спогади. І хоча пізніше розпочалося будівництво суперсучасної на той час «третьої» школи, все ж конкуренція між двома основними «СШ» не зникла і по сьогодні.

80-ті роки «глухого» застою змінилися в Трускавці початком національного відродження. У всіх на вустах було прізвище Бурлакова, хоча в серці – недовіра через «російське» прізвище. Величезна радість при звістці, що отець Петро Івасівка перейшов (а радше – повернувся) зі всією громадою церкви святого Миколая (єдина діюча на той час) в лоно Греко-Католицької Церкви. Незадоволені вирішують будувати православну церкву в Трускавці, не знаючи, що в майбутньому їх буде три в Україні і невідомо, котра з них «найбільш православна». Активізуються баптисти, свідки Єгови, п’ятидесятники. Біля планетарію на молитву починають збиратися поляки, які добиваються повернення костьолу. До міста приїжджає Любачівський, щоб освятити нове чудо – готель «Бескид». Але одночасно з духовним пробудженням, національним самоусвідомленням та вибухом патріотизму та суспільного життя – купони, талони на одяг, мило, пральний порошок, а згодом і хлібні карточки» в Трускавці. Такі білі із синьою табличкою, в яку внесені цифри від 1 до 31 – по півхліба на людину на день.

Жовті «Ікаруси» на Дрогобич замінив один автобус із двома шоферами на зміну. На щастя, з Стебницького «круга» (всі виправляли, що треба говорити «кільце») зранку їздить автобус на Дрогобич з «Молдови». Це – середина дев’яностих. Купони швидко знецінюються. Проїзд, який коштував п’ять «купоно-карбованців», тепер вже – кілька тисяч. На навчання їхати не хочеться, краще піти з дівчиною в «Червону Калину» (інша назва кінотеатру – «Україна», тепер – РЦ «Міленіум») або в «Дружбу». Водопостачання – цілодобове, в тім і гаряче. Ще немає КП «Наше місто» і немає тих проблем, які виникли після його утворення. Що таке автономне опалення – не знають навіть вундеркінди. Помалу звикли до назв нових вулиць. Що вже немає Чкалова, Калініна, 50 років Жовтня. Що вже є Мазепи, Бандери, героїв УПА. Але ще немає Проектно-Депутатської. Хоча є багато землі. Наскільки багато її було тоді – ми розуміємо лише тепер.

З 1994 мером стає Матолич. Він довше керує містом, аніж Бурлаков, але теж свою каденцію до кінця не добуває. З 2002 року трускавчани обирають мером людину, яка до того представляла інтереси Трускавця в Львівській обласній раді – Лева Грицака. Але це вже майже наше сьогодення. Курорт Трускавець європейський чи ні, питання водопостачання Трускавця вирішиться чи ні, автономне опалення буде узаконене ще цією владою чи наступною і чи буде узаконене взагалі, як обрання Президента України в січні 2010 року відіб’ється на подальшій долі Трускавця – це вже питання зовсім не для пані Ностальджи. Як і те, чи погоджуватися з твердженням «Наше майбутнє – в наших руках» чи ні.

Дану статтю можна було б назвати «дебільно-непотрібною». Кому потрібно порпатися в минулому, коли на носі мерські вибори і Трускавець «йтиме ва світле майбутнє»? Вже Совєтський Союз ішов у світле майбутнє – ішов до того часу, поки не вступив у г… так, як жид у партію. Звичайно, кожен має свою думку. Один каже – «тихше їдеш, дальше будеш», а інший – «хто не ризикує, той не п’є шампанського». Один проголосує за Грицака, інший – за Юника, ще інший – за Яворського, або за одного з трьох «будівельників». Хтось дивитиметься на діла людини, а інший віритиме словам. Хтось скаже, що «п..ти – не мішки носити» і не піде на вибори взагалі, а інший продасть свій голос за пакунок чи за пляшку горілки.  А хтось знову казатиме, що Володя Ключак займається агітацією чи продався. Та все це – сьогодення, новий шалений темп життя, потреба вирішення поточних проблем, плітки та обмовляння. Тому інколи треба запросити «на каву» чи «гербату» пані Ностальджи, щоб абстрагуватися від сірої буденщини та зробити свято для своєї душі. І згадати про ті часи, коли «все було так добре» і які, на жаль, вже не повернуться. Про час молодості. Про час, відображений на старих фото. Про час спогадів, які інколи дають можливість краще розібратися в сьогоденні.

… Чи не цим пояснюється популярність радіостанції «Ретро-FM», каналу М-2, старих пісень та живучості обрядів, що «всі ми родом з дитинства»?  Чи не тому так прагнуть приховати своє минуле люди, яким є що приховувати? Чи не тому ви дочитали до кінця, що кожен прагне розгадати таємницю почуття іншої людини, нехай і зовсім чужої? На ці питання не потрібно давати відповіді. Набагато краще буде, якщо ти, хто прочитав про цю Ностальджи, напишеш свій спогад про свій Трускавець. Про той Трускавець, який ти пам’ятаєш зі свого дитинства чи своєї юності.

Володимир Ключак