ОТЕЦЬ МИХАЙЛО МЕЛЬНИК: “КОРУПЦІЯ – ОДИН ІЗ НАЙБІЛЬШИХ ГРІХІВ”

Життя, віддане людям

Отець Михайло Мельник 38 років пропрацював священиком церкви Преображення Господа Нашого Ісуса Христа в Тустановичах (Борислав). Його добре знають у Стебнику не лише священики, а й парафіяни, бо він часто бував у нашому місті. Нині отець Михайло живе у Сполучених Штатах Америки. Нещодавно він приїжджав до рідного Борислава.

“КОМУНІЗМ - БІЛЬШЕ ЗЛО, НІЖ ФАШИЗМ”

- Отче, чому Ви стали священиком?

- Я народився у надзвичайно релігійній греко-католицькій сім’ї. Мій батько виписував із Жовкви літературу, яку видавали монахи-василіяни. На ній я будував своє духовне життя. Я ріс без матері, школу закінчив у Львові й там пішов учитися до духовної семінарії. Я постійно ходив до церкви, кожної неділі сповідався і причащався. Отже, я був підготовлений до духовного життя. Маю православну духовну освіту, мене висвячував православний єпископ, але я завжди був у душі католицьким священиком. 1967 року офіційно, але тайно перейшов до Католицької Церкви, був у контакті з тими, хто був у підпіллі. Коли постала горбачовська перебудова, я взяв найактивнішу участь у відродженні України та Католицької Церкви. Ще коли ми явно не вийшли з підпілля, я заявляв перед православними архієреями, що є католицьким священиком. Я належав до Дрогобицького деканату і задавав тон іншим священикам. Я читав багато наукової літератури, а тому мені було легко поборювати будь-якого атеїста.

- Чи потерпали Ви у ті роки від компартійних працівників?

- Партійні працівники не раз викликали мене до себе. Вони робили те, що їм казали, а я вів себе, як і мав вести, - з гідністю, як священик. Я ніколи їм не витикаю очі, хоча згадати є що. Від них я не раз поніс кривду, навіть одного разу 10 діб сидів на КПЗ. Вони хотіли закрити один храм і знайшли цапа-відбувайла. Я був наймолодшим священиком, старших не рухали. Але в мене були діти, я за кордоном мав родину, а вони на це звертали увагу, хоча не було моєї найменшої провини. Мене відновили на тому ж місці. Їм не потрібні були моральні священики, вони хотіли мати доброго пияка і розпусника, який би валив церкву.

- Ви часто їздили й по інших містах і селах. Чим це було викликано?

- Так, я їздив до всіх, хто до мене звертався, здебільшого у радіусі ста кілометрів. Скажімо, побував в Орові чи в Нижанковичах, де колись мав парафію, приїжджав до Стебника багато разів Інші священики відмовлялись і боялись, бо то справді було небезпечно. Я нічого не боявся, бо виступав чітко і ясно проти комуністів. Я завжди казав, що фашизм - велике зло, але комуністична ідеологія набагато гірша і є більшим злом, про що свідчать могили у містах і селах наших людей, закатованих тиранією, про що свідчить Сибір, Заполярне коло, каземати, тюрми, де мордували людей і де кров стікала по стінах. Коли комуністи казали мені, що це неправда, я нагадував їм про Олександра Солженіцина, їхнього брата по кості й крові. Він написав “Архіпелаг ГУЛАГ”, де все про це сказав. А, можливо, й не все, бо не міг всього осягнути. Досить прочитати його оповідання “Один день Івана Денисовича”, щоби зрозуміти, що таке комунізм.

- А чи були якісь смішні випадки з тими ж партійцями?

- Одного разу я запросив до себе на обід одного священика. Певна особа цього не хотіла і поскаржилась компартійній владі. Мене викликали до міськкому партії. Я пішов через декілька днів. Запитують, чому не відразу з’явився. Не послухати партійного бонзи - це ж було кари гідне. Відповідаю, що мав багато роботи - похорони, Богослужіння. Далі каже, чому я в нього не запитав, чи можна того священика кликати на обід. Я відповів, що не зобов’язаний його запитувати. Тоді він до мене: “Напишіть це!”. Я йому: “Писати не буду, бо все вже сказав”. Він як розкричиться на мене. Я запитую, чому він на мене, священика, кричить. А він: “Я комуніст”. Я посміхнувся й кажу: “Добре, що комуніст, але ви насамперед людина. Ось сьогодні день народження Леніна, а ви так верещите”. Він махнув на мене рукою: “Ідіть додому!”. Ось так я з ним поговорив (Сміється).

“МАЄМО ЧИМАЛО НЕГІДНИХ СВЯЩЕНИКІВ, ЯКИМ НЕ МІСЦЕ У ЦЕРКВІ”

- Отче, а якою на сьогоднішній день, на Вашу думку, є найбільша проблема Церкви?

- Це симонія, по-світському - корупція. З цього приводу четвертий Вселенський (Халкідонський) собор навіть прийняв спеціальну постанову. Ось друге правило з цього документа: “Якщо якийсь єпископ за гроші рукоположення учинить, і непродаваєму благодать перетворить на продаж, і за гроші поставить єпископа, чи хорєпископа, чи пресвітера, чи диякона, чи іншого якого з них, що числяться в клірі, або проведе за гроші в економа, чи екдика, чи парамонарія, чи взагалі в яку-небудь церковну посаду, задля огидного прибутку свого, такий хай буде викритий, що на це спокусився, та буде позбавлений власної ступені, і поставлений хай не користається таким купленим рукоположенням, чи виробництвом, але хай буде позбавлений достоїнства, чи посади, які дістав за гроші. Якщо є хто посередником в такому огидному і беззаконному мздоприйнятті, то і сей, якщо є із кліру, хай буде викинутий зі свого ступеня, якщо ж мирянин, чи монашествуючий, хай буде підданий анафемі”. На жаль, це поширене явище, а тому маємо чимало негідних священиків, яким не місце у Церкві.

- Чому Ви виїхали до Сполучених Штатів Америки?

- Так склалися сімейні обставини. Син виїхав до Америки, він захотів стати там лікарем. То треба було перездати екзамени, закінчити ординатуру. Донька вийшла заміж за священика, виїхала спочатку до Німеччини, а потім і до США. У мене тут нема ніякої родини, найближча - у Львові, залишилася лише хата. Я ніколи не думав до Америки їхати. Я їхав з болем у серці й зі слізьми на очах. Ніколи не забував про Борислав. Передав нашій церкві 1100 доларів на реконструкцію водяного опалення, потім ще 4 тисячі, а син 3 тисячі доларів - на внутрішню реставрацію храму. 1750 доларів передав п’ятій бориславській школі. Допоміг також хору хлопчиків. Для хворих і інвалідів Самбірсько-Дрогобицької єпархії передав памперси на суму 38 тисяч доларів.

- Нині будують багато церков, але від того людської моралі не прибуває.

- Погоджуюсь з вами. Церкви будують, але існує дух ненависті, злоби. Коли 1972 року в Бориславі вибухнув будинок, нас зібрали у міськкомі партії й сказали, аби ми не йшли на похорони: мовляв, держава поховає. Я сказав: “Я вже дав згоду піти на парастас. Що маю казати: ви заборонили?”. Мені на те: “Скажіть, що вони партійні”. Я відповів, що не можу знати, хто партійний, а хто ні, до мене звернулися родичі, мушу виконати свій обов’язок. Бідкався батько загиблої доньки, яка залишила четверо дітей, не знав, що робити. Я порадив йому слухати мене і нікому не зраджувати. Коли прийшли до мене представники партії й виконкому, побачили у дитячій кімнаті ікони, почали обурюватись. Я кажу: “Вибачте, ви прийшли до священика. Я вчу людей вірити у Бога. То що, мої діти мають бути атеїстами? Я що, обманець?”. Вчепилися, що я не маю йти на похорон. Я сказав тому батькові, аби він пішов до міськкому партії й сказав, що родичі з Польщі приїхали на похорони. Вони пороблять фотографії, напишуть до ООН, що священику заборонили прийти на похорон, нехай знають, яка у Совєтському Союзі свобода совісті. Подіяло! Прибігли ті ж урядники і кажуть: “Ідіть хороніть!”.

- Чи були у Вашому житті випадки, коли Вам вдавалося з людини невіруючої зробити віруючу?

- Були. Якось я готував до хрещення одну лікарку, яка була вже у поважному віці. Їй порекомендувала мене професор марксизму-ленінізму з Московського університету, яка колись у нас відпочивала. Це було в 1988 році. Через два роки вона приїжджає до мене сама і каже: “Отец Михаил, благодаря вам я стала верующей, хожу в Данилов монастырь, исповедуюсь и причащаюсь”. А була ще одна вчителька, переконана атеїстка, яка народилась на Східній Україні, а працювала тут. Ми говорили про науку, релігію. Вона стала надзвичайно віруючою людиною, ходила на всі Богослуження до церкви.

Анатолій Власюк, газета “Воля громади»

Р.S. “Отець завжди пристрасно виступав проти комуністичного атеїзму на усіх велелюдних мітингах. Під час ГКЧП у Москві він був призначений до розстрілу за списком КГБ під № 8 і залишився живим лише тому, що акція ГКЧП потерпіла поразку. Він передав Католицькій Церкві десять храмів, які до цього належали Російській Православній Церкві. Шість теперішніх деканатів численно перейшли до УГКЦ, які належали колись до одного православного деканату, в якому отець Мельник був лідером ідеологічної боротьби. Навіть на деканальних зборах він відкрито критикував російське православне духовенство, за що мав багато неприємностей.

Отець Мельник першим у Прикарпатському регіоні почав відправляти богослужіння українською мовою, за що його викликав російський православний митрополит, але не дерзнув покарати. Він першим серед духовенства почав провадити катехизацію дітей, спочатку в храмі, а потім у школі, коли інші священики про це ще не думали.

За самовіддану працю, спрямовану на легалізацію УГКЦ і свободу України, був нагороджений ювілейною медаллю імені Степана Бандери (до 90-річчя з дня народження).

(З документу “Душпастирська праця о. Михаїла Мельника” за підписом Юліяна Вороновського, Єпископа Самбірсько-Дрогобицького).