«Сучасна українська література кінця ХХ ст. – початку ХХІ ст.» київського видавництва «Школа» - це зовсім не хрестоматія для учнів, а книга, яку варто почитати всім поціновувачам сучасної, дійсно вартісної літератури нашої України.
Розпочнемо з прози (це друга частина 450-сторінкового видання). Тут і «Рекреації» Юрія Андруховича, і «Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко, і твори Євгена Пашковського, Олеся Ульяненка, Тараса Прохаська, і сильний, хоч і невеличкий за обсягом, «Гуцульський рік» Василя Портяка.
А окрім прози – 130 сторінок чистої, високої, кришталевої і такої рідної української нової поезії, поезії Василя Герасим`юка, Ігоря Римарука, Наталки Білоцерківець, Віктора Неборака, Івана Андрусяка, Сергія Жадана, Маріанни Кіяновської… Ми ж пропонуємо вам ознайомитися з двома невеличкими поетичними творами – Павла Вольвача із Запоріжжя та нашого галичанина, справжнього гуцула Івана Малковича (тепер – директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» в Києві). Котрий чий вірш – ви зрозумієте і без наших вказівок.
Жив би в якихось Заліщиках, чи, може, десь в Теребовлі,
Ходив би в неділю до церкви, просвітлений і чепурний.
Слова безсилим бадиллям не застрявали б у горлі,
Співав би я «Ще не вмерла» і «… нам Україну храни».В УНСО і районній «Просвіті» Вітчизні приносив би користь,
Традиціями наповнений, як зерням – тугий кавун.
І стрийко у мене був би Богдан, чи, можливо, Орест,
І був би у мене дідо – потомственний член ОУН.А ще би я мав Свят-Вечір, Маланку, вертеп і гаївку,
Напам`ять навічно завчений карбований «Декалог».
Не «Русскую», розумієте, а рідну пив би горілку
З товаришами вухатими, чи краще з одним – удвох.«Героям слава!» кричав би, рвійний і розпросторений.
Рота кривив би – ур`яд, оркестра, газ, парламент.
І був би я весь вишиваний, різьблений і інструктований,
І В’ячеслав Максимович був би мій Президент.Я мав би багато дечого, тож заздрю Стриям і Десятинам.
Народом були б сусіди і навіть черга в пивній.
А ви попробуйте жити серед цієї телятини
Понурих «тожеукраїнцев», в підпіллі слів і надій.І де там ті в біса Заліщики?! Тоскні, наче шинелі,
Снують суцільні «сограждане», «женщіни» і «мужчіни».
І тінь моя неприкаяна в’язне у цій пустелі,
І маю я тільки згарище з присмаком Батьківщини.
Напучування
Хай це можливо і не найсуттєвіше
але ти дитино
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»а також
витягнувшись на пальчиках
оберігати місячний серпик
букви «є»
що зрізаний із неба
разом і з ниточкоюбо кажуть дитино
що мова наша – солов’їнагарно кажуть
але затям собі
що колись
можуть настати і такі часи
коли нашої мови
не буде пам’ятати
навіть найменший соловейкотому не можна покладатися
тільки на солов`їв
дитино
