Отець Михайло Бучинський: «Неможливо уявити християнську традицію без культу Пресвятої Богородиці»

На запитання газети «Воля громади» відповідає парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці, що в місті Стебнику, о. Михайло Бучинський.

- Отче, коли розпочалися відправи у церкві Різдва Пресвятої Богородиці?

 Якщо пригадати історію, то відправи в цьому храмі розпочалися з благословення Господнього і з доброї волі тих, хто довершив будівництво храму, а конкретніше з 1954 року, в листопаді місяці. Як відомо, наш храм довший час діяв як православний, були такі обставини, були такі часи.

 -Нині відзначаємо 20ліття виходу УГКЦ з підпілля.

 Так, 1989 рік – це рік, коли Церква щораз голосніше стала заявляти про себе. Властиво, забігаючи наперед, скажу, що перед тим, як ми будемо відзначати храмове свято, відбудуться події, дуже важливі, на мою думку, за своїм змістом і значенням, і формою, безперечно, тому що в них візьме участь велика кількість людей: у Львові відзначатимуть 20ліття легалізації УГКЦ чи, радше, виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля. Цього факту не можу оминути, тому що довший час нашою церквою правив світлої пам’яті отець Петро-Йосафат Герилюк-Купчинський. Без його участі у відбудові храму, без його участі, власне, в облаштуванні парафіяльного життя на тих засадах, як це мало би бути в нашій Церкві, без його участі в суспільнорелігійному житті Стебника і цього регіону, маю на увазі не тільки легальний період його діяльності існування нашої парафії, але і його часті візити, духовну мандрівку нашими теренами, ще до того, як церква вийшла з підпілля, безперечно, важко уявити релігійне життя нашого краю як таке без його участі.

 -Чи є у Вас застереження щодо сучасних реалій, щодо того, як люди відзначають це свято?

Що стосується теперішніх реалій, то, звичайно, як і на кожній парафії, є свої певні проблеми і завдання, які стоять перед нами і які потрібно вирішувати, розв’язувати, але за Божої помочі і за активної участі наших свідомих парафіян ми це зробимо. Різдво Пресвятої Богородиці – одне з Богородичних свят чи, як прийнято у народі говорити, – Другої Матки, у нас така народна назва цього свята, хоча згідно з календарем церковним, а 14 вересня, коли ми з вами розмовляємо, розпочинається церковний рік, то мала би вважатися Першої Матки. Але не будемо вдаватися в такі деталі. Важливо інше, аби це свято і на нашій парафії, і на багатьох інших, зважаючи на його такі зримі виміри, насправді стало празником духовним. Дуже часто можна побачити, як люди, готуючись до празників, більше зважають на ту традиційнопобутову частину празника – приготування в плані наїдків, яств і пітій, кількість запрошених гостей, але не завжди ті гості переступають поріг храму перед тим, як сісти за празничний святковий стіл. Стебник має давні традиції відзначення цього свята. До нас з’їжджаються гості, ідеться про всіх без винятку, хто з доброю волею приїжджає помолитися перед престолом Господнім і просити заступництва у Пресвятої Богородиці, Різдво Якої ми відзначили. Хотів би, щоби люди всетаки пам’ятали про ті невід’ємні атрибути празника. Часто спостерігаємо тепер через, можливо, брак уваги з боку священиків, що десь нехтується, нівелюється такий важливий атрибут як обхід навколо храму, який знаменує торжество Христової віри. Тріумф, люди, хоругви, процесія – це, власне, зримий вияв віри. Треба зважити на те, що в радянські часи не дозволяли цього, казали замість трьох разів обходити один, не дзвонити у дзвони, аби того тріумфу не було помітно. То чому ми зараз, коли все дозволено – у плані віри, в плані ісповідування культу – десь цим нехтуємо? Дуже важливо, аби люди розуміли важливість такого обряду як освячення води – чи це великий чин, чи малий. Насправді свячена вода діє, але потрібно до цього підходити з глибокою вірою і розумінням того, що це не просто такий собі пережиток, якийсь анахронізм. Дехто, не розуміючи суті того, що відбувається під час водосвяття, розмовляє про щось стороннє, несуттєве і меншовартісне, або з’ясовує стан здоров’я з людиною, яку давно не бачив. Але ж це є один із важливих елементів нашого літургійного традиційного обрядового благочестя. Тому потрібно з пошаною до цього всього ставитися.

- Давно ведуться розмови про облаштування сучасного опалення у церкві.

 Звичайно, не бракує того, щоб розв’язувати питання чисто господарські. Перед парафією стоїть завдання у найближчому часі облаштувати опалення, яке вже, можна сказати, не тільки фізично, а й до певної міри морально застаріло, аби була більша віддача від того тепла. Коли віра гріє душу, то тепло повинно гріти тіла людей, які приходять на молитву, і зокрема дітей, які займаються в нашій недільній школі. Врештірешт, вимоги часу такі, аби церква відповідала певним нормам. Я думаю, що, власне, тепер і набагато років наперед ми зможемо предстати як парафія, яка досі була на доброму рахунку, і надіємось, що тих традицій, того рівня не буде втрачено, а ми зможемо достойно зустріти і провести цей празник.

- На чому Ви би хотіли звернути увагу парафіян з нагоди свята?

 Особливий наголос роблю на тому, щоб і ми, священики, і люди, які мають пряму дотичність до релігійного виховання у стінах храму, катехити, вчителі християнської етики, вся свідома наша громада, більший акцент робили на тому вихованні, що прийнято вписувати вузько в рамки релігійного, а насправді можна сказати більше – духовного виховання. Десь втрачені орієнтири. Особливо бачиш це під час проведення Днів міста, добре, що приїжджають “зірки” і “зірочки”, добре, що є меценати, які вкладають у це кошти, але дуже зле, що після Дня міста чи Дня Незалежності фатально неприглядно виглядає Стебник. Якщо особа з таким станом душі проводжає свій день народження, то, напевно, дуже прикро, тому що, знаєте, тоді празника не відбулось, а відбулася, можливо, якась прелюдія і знаєте, мусимо наголос зробити на цьому, тому що це один з аспектів нашої культури і культурності. Тому хотілося б, аби ми, стебничани, і до празників і після празників завжди наголошували на тому, що людина, незалежно від конфесії, релігійної приналежності, повинна залишатися людиною, дбати про добро для інших, пам’ятати, що не потрібно робити чогось злого – того, чого не хочеш, щоби тобі робили. Бо насправді прикро спостерігати за тим, як під час празників приходять люди, які облаштовують свої ятки чи столи, на яких розміщені образки, ікони, церковна атрибутика. Пригадую роки дитинства, коли продавали якихось когутиків чи бублики, це атрибут празників і з цим пов’язані спогади ще з дитинства. Але коли ми не можемо належно розмістити цих людей і вони не знають порядку відправи і забувають, що основним елементом празника є Свята Літургія, де утверджується Пресвята Євхаристія, то тоді гріх ціна таким празникам. Ми чомусь мало про це говоримо, це також входить у наші обов’язки священиків, і старші люди, які пам’ятають основний зміст празника, пам’ятають, як вони, можливо, босими ногами торували стежки до чужих храмів, бо свої були зачинені, і йшли з хоругвами на інші села, щоб у такий спосіб прославити Богородицю, чи це було пов’язано з іншим святом, то тепер не бракує машин, дуже легко дістатися до місця, де відбувається літургія, але десь більше ми звертаємо, знаєте, увагу на такі зовнішні моменти, забуваючи про основний внутрішній зміст – власне, Богопочитання. І неможливо уявити християнську традицію без культу Пресвятої Богородиці, Різдво якої ми з вами відсвяткували в понеділок.

Анатолій Власюк, газета «Воля громади»