Техногенна катастрофа в Стебнику: казка чи реальність?

Зеновій Васильович Варивода з 1989 до 2001 року працював керівником Стебницького державного гірничо-хімічного підприємства “Полімінерал”. Як ніхто інший, він розуміє, чому занепав колишній калійний завод і взагалі калійна галузь в Україні. Пропонуємо вашій увазі його статтю “Техногенна катастрофа на Львівщині: казка чи реальність?”, люб’язно надану автором для стебницької газети «Воля громади».

Останнім часом практично по всіх інформаційних каналах прокотилася потужна хвиля публікацій про загрозу техногенної катастрофи на руднику № 2 державного гірничо-хімічного підприємства “Полімінерал” в місті Стебнику Львівської області. На цю тему проводяться численні засідання різноманітних комісій – як державних, так і громадських – і таке інше. Чи ж насправді нам загрожує така катастрофа? Чи це страшна казка, видумана журналістами, чи сувора реальність?

Як відомо, водопритоки на руднику № 2 цього підприємства з’явилися в 1978 році після Бухарестського землетрусу. Сама по собі поява будь-якої води – прісної чи солоної – з підземних джерел чи з поверхні є для-будь-якої копальні аномальним явищем, бо може привести до її загибелі. Для соляних же копалень (в тому числі й калійних) вона є ще страшнішою, бо вода, розчиняючи калійні чи соляні пласти, приводить до утворення підземних пустот (карстів), що, врешті-решт, може привести до обрушення поверхні над цими пустотами, а це, в свою чергу, може викликати навіть техногенний землетрус.

У світі з початку розробки калійних родовищ – а це середина позаминулого століття – налічується близько 80 затоплених рудників. Причому, як правило, затоплення проходило доволі швидко, і в більшості випадків ставалося раптово. Одні з них затоплювалися упродовж кількох днів, як, наприклад, рудник франко-конголезької компанії “Компані де потас де Конго”, який пропрацював лише кілька років, - тут у 1977 році водопритоки упродовж трьох днів зросли з сімнадцяти до десяти тисяч кубічних метрів за годину. Подібна аварія трапилась у Росії на руднику № 3 компанії “Уралкалій” в 1986 році неподалік міста Березники. За кілька тижнів невеликий струмочок перетворився на потужний потік, а через кілька місяців на місці прориву води утворилось озеро глибиною сто метрів. Через дев’ять років тепер уже на руднику № 2 компанії “Сильвініт”, яка працює на тому ж родовищі, в результаті п’ятибального землетрусу упродовж кількох секунд на площі 950 метрів на 750 метрів утворився провал завглибшки більше ніж чотири метри. Від масштабної катастрофи місто Солікамськ, яке розташоване над виробітками цього рудника, врятував щасливий випадок: з пластів, що лежать вище, опустився двадцятиметровий шар пластичної глини, який “запечатав” водоносний горизонт, не дозволивши воді проникнути в рудник. В січні 2006 року на руднику № 1 того ж “Уралкалія” стала поступати вода, притік якої за десять днів досяг 1200 кубічних метрів за годину, і рудник довелося закрити. Збитки від цієї аварії, яка привела до втрати копальні, обрушення земної поверхні (що, своєю чергою, пошкодило 29 високоповерхових житлових будинків, шкіл, міську інфраструктуру та знищило майже один кілометр залізниці, теплоелектроцентраль) становлять близько 800 мільйонів доларів США. А через часткову втрату родовища держава як компенсацію за втрачені запаси руди, що залишилися в копальні, може вимагати у компанії 25 мільярдів доларів США. Також драматичними виявилися наслідки затоплення калійного рудника в місті Ранненбург (передмістя Ганновера, Німеччина). Тут за два тижні у копальню поступило 7 мільйонів кубічних метрів води, просідання поверхні досягало 25 сантиметрів на день. Довелося навіть евакуювати частину мешканців міста.

Здавалося б, після таких драматичних подій потрібно назавжди відмовитися від розвитку калійної промисловості. Але ж ні! Ті ж німці (а вони, між іншим, є засновниками калійної промисловості) вважають, що калій треба добувати всюди, де він є. До речі, так і роблять у всьому світі – будують все нові й нові калійні копальні.

Так, наприклад, у Білорусі в травні цього року здано в експлуатацію новий калійний рудник, будується ще один і проектуються чергові два. В Росії проектуються і будуються нові рудники як на старих, так і на нових родовищах. І навіть у Туркменистані білоруси проектують калійний комплекс. При цьому ризик виникнення аварій, як стверджують фахівці, завжди є практично виправданий. Так, наприклад, загальна вартість закриття аварійної копальні у Бішоффероді (Німеччина) складає 120 мільйонів євро. Але ж ця копальня у минулому столітті дала економіці країни 7 мільярдів євро. Тому в усьому світі існує практика: якщо водопритоки у шахті є порівняно невеликими, треба робити все, щоб копальню зберегти, витрати на утилізацію води завжди окупляться. Адже будівництво нової копальні, за підрахунками канадських спеціалістів, складає тисячу доларів США за одну тонну видобутої руди (тобто середній рудник потужністю один мільйон тонн руди на рік коштуватиме один мільярд доларів США). Таким чином, дбайливий господар цінує те, що має. Ось, наприклад, у Канаді на руднику К-1 і К-2 компанії “Мозаїк” (до її складу після злиття з іншими компаніями входить відома ІМС Глобал) існує водоприток порядка дві тисячі кубічних метрів на добу – і нічого, копальня функціонує і дає продукцію. Тільки одного разу за весь час її роботи, в січні 2007 року, коли притоки різко зросли до десяти тисяч кубічних метрів на добу, постало питання про її закриття. Але після стабілізації притоків на попередньому рівні питання відпало саме по собі.

Що ж діється у Стебнику? На руднику № 2, як уже було сказано, в 1978 році почався водопритік, який згодом стабілізувався на рівні до тисячі кубічних метрів на добу. Тоді ж за участю провідних спеціалістів країни був розроблений відповідний проект з перехоплення та відкачки цих потоків в існуюче на підприємстві хвостосховище. Згодом для ліквідації цього хвостосховища та утилізації розсолів, що поступають, була побудована дослідно-промислова установка поблизу села Кавсько Стрийського району у відпрацьованих газових горизонтах (на периферії знаменитих підземних газових сховищ) з розсолопроводом довжиною 26 кілометрів та поглинаючими скважинами глибиною 1800 метрів. Крім дослідно-промислової установки, яка була здана в експлуатацію, але не введена у дію через інспіровані різними політичними партіями протести населення (це було на початку буремних 90-х років минулого століття), система перехоплення поступаючих у копальню води успішно функціонувала до 2001 року. При цьому треба зауважити, що потенційні інвестори ще в ті роки виявляли прискіпливий інтерес до підприємства, не вбачали у таких водопритоках ніякої загрози для рудника і повністю схвалювали всі роботи, які в цьому напрямку велися на підприємстві, - а це надзвичайно авторитетні компанії в галузі видобутку калійних добрив (італійська “Італкалі” і вже згадувана північноамериканська ІМС Глобал). Щорічні витрати на виконання цих робіт та підтримку природоохоронного комплексу підприємства в цілому виділялись із Держбюджету і становили 2-3 мільйони гривень.

І ось раптом у січні 2002 року під абсолютно надуманим приводом про відключення електроенергії для підприємства (надуманим тому, що відключення електроенергії було не постійним, а лише кілька разів і тільки по 6 годин на добу, що аж ніяк не могло привести до аварійного затоплення копальні, бо відкачка води не велася цілодобово, а тільки по кілька годин на добу після накопичення її в спеціально збудованих під землею так званих зумпфах, які мали зберігати як мінімуи тридобовий запас водопритоків) неймовірно швидко приймається рішення Мінпромполітики про так звану “мокру консервацію” цього рудника.

Такими ж блискавичними темпами розробляються проекти, проводяться “експертизи”, приймаються відповідні рішення - і народжується “Комплексний проект консервації рудника № 2...”, розроблений Львівським інститутом “Гірхімпроект” та прийнятий до реалізації в 2004 році. Реалізація проекту фінансується, ясна річ, із Держбюджету – і вже щорічно по 7-10 мільйонів гривень. Постає логічне питання: чим же був гірший менш затратний проект сухої консервації, який вже реалізовувався на підприємстві (схвалений, між іншим, іноземними фахівцями) та забезпечував консервацію розкритих рудником запасів для використання в кращі часи потенційними інвесторами чи державою – від нового “проекту”, який фактично ставив хрест на руднику № 2 з його запасами калійної руди (бо ніхто ще у світовій практиці не реанімував некеровано затоплений соляний (калійний) рудник? Відповідь напрошується тут аж до банальності проста. Комусь це було вигідно, або “в потрібному місці у потрібний час” збіглися інтереси різних інституцій, які у якійсь мірі мали стосунок до цієї проблеми. В результаті – “Полімінерал” припинив виробництво калійних добрив і бездумно топить рудник, який фактично затоплюється сам, а, списуючи всі негаразди на проект і стихію, проектний інститут “проектує” і “веде” авторський нагляд, забезпечуючи собі існування. В той же час Мінпромполітики не має головного болю з виробництвом і забезпеченням вітчизняного сільського господарства калійними добривами (виробництва ж бо немає), конкуренти – білоруські та російські калійні виробники - потирають руки: конкуренції на українському ринку немає (а потреба України – півтора мільйони тонн калійних добрив щорічно), можна диктувати ціни (ціна на основне добриво – хлористий калій – за сім років зросла в п’ятдесят разів – до тисячі доларів США за одну тонну) і таке інше. При цьому всьому всі вітчизняні “учасники проекту” комфортно себе почувають за рахунок бюджетних коштів на реалізацію “Комплексної програми консервації рудника № 2...”. З передбачених 103 мільйонів гривень за п’ять років виділено 38 мільйонів гривень – погодьтеся, що у нашій державі не кожен проект може похвалитися таким відсотком фінансування. І ніхто, зауважте, ще не сказав: а чи дали якийсь ефект вже використані немалі кошти (хоча є висновки колегії Рахункової палати від 25 січня 2009 року про їх нецільове використання)? Як ніхто не говорить сьогодні про те, що цей проект був від початку авантюрою і неминуче мав привести до прогнозованого фіналу – загибелі рудника з підготовленими до видобутку запасами руди. Втім, ситуація, яка зараз тут спостерігається, є насправді небезпечною: підземні виробітки заповнюються без жодного контролю, що може привести та й вже приводить до масових карстопроявів, просідань поверхні й таке інше. Тому з великим ступенем імовірності можна сказати, що при подальшій “реалізації” такого “проекту” більшу чи меншу техногенну катастрофу ми напевне отримаємо. Тобто страшну казку про можливість техногенної катастрофи у кращих традиціях радянських часів успішно перетворюють в реальність. Звідси й зрозуміла інформаційна масована атака в засобах масової інформації: треба готувати громадську думку до гіршого, і себе, любих, ініціаторів авантюри, підстрахувати. Чого варта істерична заява в одній з газет інституту “Гірхімпром” про його програш у тендері на екологічний моніторинг об’єктів гірничої хімії в регіоні (в тому числі й “Полімінералу”) на користь спеціалістів Львівської політехніки. А як же – весь цей час ми проектували, ми й самі себе моніторили... А тут раптом хтось незалежний так промоніторить, що мало не здасться...

Та є ще одна, не менш серйозна причина такої інформаційної навали. Це намагання відлякнути потенційних професійних інвесторів. Адже підприємство підлягає приватизації в цьому році. Вже проведена інвентаризація майна, проводиться оцінка цілісного майнового комплексу (хоча ці процедури не заважають підприємству продавати за безцінь майно, яке до цього ж таки майнового комплексу входить). Цілком очевидно, що з приходом серйозного інвестора (а такі є, і вже заявили про себе в процесі проведеного Фондом держмайна України вивчення попиту) буде проаналізована вся попередня діяльність підприємства, і, очевидно, комусь таки доведеться відповісти за всю пагубність прийнятих технічних рішень.

Зеновій ВАРИВОДА, член-кореспондент Академії гірничих наук України, кандидат технічних наук,

газета «Воля громади»

Р.S. У цьому році “Полімінерал” отримає із стабілізаційного (!) фонду ще 2 мільйони гривень на реалізацію цього ж проекту... Це додатково до 6 мільйонів гривень, уже передбачених бюджетом. Процес продовжується, панове...