Я народився в Західній Україні. І як кожен галичанин-українець, сприймаю УПА як національну армію, яка боролася за визволення України як від фашистів, так і від комуністів. Моє рідне село Ямельниця довгий час було центром повстанського руху, в ньому діяла підпільна радіостанція під кодовою назвою «Афродіта», а «в лісі» були хлопці чи не з кожної хати. Мій дядько (брат дідуся, який загинув на війні) за участь в УПА був заарештований і відсидів у Сибіру, а згодом до кінця своїх днів прожив у Казахстані, бо не мав дозволу на повернення додому. Моя тітка Юлія Яцків за активну участь повстанцям відсиділа в тюрмі 25 років – вона ще жива і є  свідком тих подій. Допомагали, чим могли, повстанцям і моя бабуся, вся інша родина. Тому вважаю, що маю повне право плюнути в очі тим, хто називає воїнів УПА виродками, бандитами чи фашистськими посібниками. Для мене вони – герої, а Бандера чи Шухевич давно перетворилися з постатей в символи нескореної боротьби.

Завжди, коли надходить свято Покрови, День українського козацтва і День створення УПА, тобто 14 жовтня, спостерігаємо одну й ту ж картину. З однієї сторони – промосковський шабаш недобитих комуняк, з іншої – мітинги правих. Я завжди стою на стороні правих, хоча в Західній Україні легко стояти і говорити, що підтримуєш УПА. Попробуй це зроби в Криму чи Донецьку. Але і там є колишні бандерівці. Хоч, по правді, бандерівці колишніми не бувають – і це добре.

Та мене турбує дещо інше. Навіть не недобиті більшовички з портретами Сталіна чи Леніна, думаю, дочекаємося, що вони виздихають. Мене турбують деякі ура-патріоти, які роблять ідею УПА мало не своїм брендом, сприяють створенню недолугих фільмів про УПА типу «Залізної сотні» чи зводять ідею УПА чисто до зовнішніх атрибутів. Мене дивує те, наскільки кожного року «молодшають» воїни УПА, наскільки їх більше стає в той час, коли роки невблаганно беруть своє. З досвіду рідного села знаю, що тих, хто реально воював в лавах повстанців і тих, хто допомагав їм, ризикуючи життям, залишилось одиниці. І це люди скромні, які тоді тихо робили свою справу і які тепер не виступають по мітингах і не одягаються в нові «повстанські» однострої. Бо часто доводилося їм бути і без форми. Я блукаю лісом по опалому листі і думаю, що ще може натраплю на стару криївку сам, адже моя тітка вперто не хоче їх показувати (а знає місце розташування не однієї). Навіть хід потаємний з помешкання до лісу не хоче показувати. Дай Боже, щоб не треба було. А якби так, не дай Боже, реальна загроза – скільки з тих «бравих хлопців» у вишиванках перед виборами взяли б до рук зброю, скільки б із них відмовилися від втечі за кордон, навіть до тієї Польщі, яку вони показують чи не основним ворогом після Московщини?

Я розумію, що правда в очі коле. І не раз я обпікався, бо казав правду, але не можу інакше – свою совість та честь я ставлю вище за інтереси вузької чи навіть і широкої групи. Я знаю факти, про які ніхто не бажає говорити і від яких мороз іде поза шкірою. Реально наші сільські хлопці, які казали, що вони УПА, мордували жидів. Не багатих, а бідних, які втікали з сусіднього Орова і очікували на захист. Їх, жида, жидівку і їхніх малих дітей, вивели в безлюдну місцину і там позабивали ломаччям. Ним же трупи і поприкидали. Тепер на цьому місці навіть вдень страшно, навіть вдень чути дитячий плач і жалісливий стогін, хоч багато хто не знає чому. Я як історик за освітою знаю факти різанини польського населення упівцями на Волині, подібно як і те, що поляки теж не жалували українців і винищували цілими сім`ями. І не хочу це списувати, що «час був такий», адже і в той час були люди, а були «людиська».

Проте і надалі, однозначно залишаюся твердо переконаним прихильником того, що саме на прикладах героїв УПА потрібно виховувати молоде покоління українців, а не на прикладах Морозових, Матросових чи Штірліців. Що серед воїнів УПА, які боролися за нашу волю і кращу долю, героїв було незрівнянно більше, ніж окремих виродків (адже отара не без  паршивої вівці). І я радий, що інколи на наших вулицях окрім «Здрастє», «Прівєт», «Добрий день» чи «Салют» можна почути ще і «Слава Україні!». І в тому теж заслуга Української Повстанської Армії.

Володимир Ключак