На цих президентських виборах лідер комуністів Петро Симоненко може набрати найменше голосів, ніж на всіх попередніх. А вже на наступних парламентських виборах взагалі може бути відсутньою комуністична фракція у Верховній Раді України.

Компартія України – філія компартії Росії

Як не парадоксально це звучить, але в цьому повинні бути зацікавлені не лише регіонали чи бютівці, литвинівці чи нунсівці, але й націоналісти і соціалісти. Інша справа, чи дозволить це їм зробити Москва, якій потрібна в Україні п’ята комуністична колона.

Не секрет, що самостійної компартії як такої в Україні нема. Радше це філія компартії Росії  з усіма сумними висновками, що з цього випливають. Буцімто українські комуністи озвучують не лише московські ідеї, а й отримують фінансову поживу від Кремля. Крім того, мають і своїх олігархів, які здебільшого пасуться на московських економічних ринках.

Люмпенська (читай: комуністична) ідея процвітає лише тоді, коли у країні панує бідність. В багатих країнах комуністи знаходяться на маргінесі політичного життя, а якщо й “вибиваються у люди”, то їхні ідеї є радше соціал-демократичними європейського взірця, які суперечать ідеям московським.

Коли на зорі становлення незалежності компартію в Україні заборонили, ніхто всерйоз не подумав над тим, аби створити партію справді українських комуністів, де, власне, українство було би на першому місці, а комуністична ідея  на енному як нездійсненне марево, міраж. Але Симоненко і його послідовники відродили компартію на тих же людиноненависницьких ідеалах, коли примарна ідея  все, а люди  ніщо.

Услід за комуністами Росії симоненківці вважають себе правонаступниками ВКП (б)КПСС, а, отже, і ЧККГБ. Тому й чуємо в московській інтерпретації їхнє нехтування ідеями українського націоналізму, заперечення Голодомору як геноциду, запровадження російської мови як другої державної. Чи могла би будь-яка демократична держава потерпіти політичну силу, яка виступає з позицій, ворожих нації, що складає більшість у цій країні? Україна не є демократичною державою, оскільки не може захистити українців від людиноненависницької ідеології прислужників Кремля.

Створити економічний рай в Україні – ліквідувати комуністичну загрозу

Чи здатні Янукович і Тимошенко (хто би з них не став президентом) ліквідувати комуністичну загрозу? Мова йде саме про загрозу з боку комуністів, бо якщо й далі життя людей буде погіршуватися, то нас чекає не помаранчевий, а червонокривавий Майдан. Янукович і Тимошенко (а особливо після їх злучки у парламенті і створення конституційної більшості) просто зобов’язані об’єднати зусилля і створити економічний рай в Україні, а не дерибанити державу на догоду своїм олігархам. Лише за такої умови падатиме агресивність комуністів, а їхні потуги до встановлення комуністичної диктатури будуть марними.

Здається, це тим більше може бути втіленим у життя, оскільки Петро Симоненко не має тієї харизми, як Ленін чи Сталін. За великим рахунком, він не є лідером, просто у потрібний час з’явився у тому місці, де відроджувалася після заборони компартія. Петро Симоненко так і залишився регіональним керівником, без державницького мислення, і міг успішно замінити, скажімо, Віктора Януковича й керувати Партією регіонів чи іншою подібною політичною силою. Взагалі анахронізмом виглядає теза: Петро Симоненко і комуністична ідея. Коли читаєш його промови чи статті, не полишає думка, що він далекий від теорії марксизму-ленінізму, а тому й не може пристосувати їх до нинішніх умов розвитку суспільства, а тим паче до українських реалій. Зведення компартії на маргінес політичного життя є тим більше актуальним, що підростають молоді комуністичні лідери, з відмінним знанням теорії марксизму-ленінізму. На відміну від Петра Симоненка, вони є цинічними прагматиками, з холодним кагебістським блиском в очах, які здатні знову вчинити над Україною кривавий експеримент.

Націоналісти – могильники комуністів

Вирішальну роль у тому, аби комуністи зійшли з політичної арени, мають відіграти націоналісти. На жаль, яскраво вираженої націоналістичної сили в Україні немає. Великою помилкою патріотів є вважати такою “Свободу”. Це радше предтеча створення потужної націоналістичної сили, час народження якої ще не настав. “Свободівці” роблять ведмежу послугу комуністам, коли лякають їх люстрацією, чи забороною партії, чи другим Нюрнберґом, прекрасно розуміючи, що в даній ситуації цього зробити не можна. На жаль, лідери “Свободи” не знайомі з ідеями Степана Бандери (форма  ніщо, дух  усе), а тому не можуть застосовувати їх у сучасних українських умовах. Фактично ці два буцімто антиподи  “Свобода” і комуністи  одного поля ягода, поля більшовицького, коли при іншій думці опонента, який стає ворогом, рука тягнеться до револьвера. Це викидні тоталітарної більшовицької системи, яким вдалося дивним чином вижити й тепер претендувати на панівне становище в нації. Ось тому комуністи є живучими, що слабкою є націоналістична складова у суспільстві. А саме вона на певному етапі може бути більш вагомою у боротьбі з комуністами, ніж, власне, економічна складова. І коли це станеться, про комуністів забудуть, як про кошмарний сон.

При цьому не слід забувати і про проведення люстрації, і про другий Нюрнберґ. Рано чи пізно компартія в Україні в нинішньому її ідеологічному вигляді буде заборонена. Люди, які сповідують утопічну комуністичну ідею, мають право на створення нової партії, в програмі і статуті якої не йшлося би про диктатуру пролетаріату, а сповідувалися би принципи любові до людини. І, звичайно, така оновлена компартія не мала би знову ставати філією російської компартії. Але, повторюю, це станеться лише тоді, коли до влади прийдуть справжні націоналісти. І нехай комуністи не зловтішаються, що це утопічна мрія. Вже нинішнє покоління українців перехворіє “дитячою хворобою” націоналізму і на зміну “Свободі” з її псевдонаціоналізмом прийде політична сила на кшталт бандерівської, яка встановить істинне народовладдя в Україні.

Проти всіх

Наблизити цей час можна і треба вже зараз. Навіть під час президентської гонки, коли нам обіцяють вибір без вибору, ми можемо серйозно струсонути систему, яка за іронією долі ще є ленінською владою рад.

Жоден з потенційних кандидатів у президенти України не сповідує національної, а тим паче націоналістичної ідеї. Всі вони змагаються між собою у тому, хто може стати кращим менеджером, порівняно з іншими, але для обслуговування олігархів, які сповідують ліберально-космополітичні ідеї й фактично керують Україною. У цій ситуації єдино правильним з націоналістичної точки зору був би бойкот виборів. Але в такому випадку голоси націоналістично налаштованих виборців перейшли би до певних кандидатів у президенти, бо всі ми знаємо, які махінації творяться на дільницях. Тому більш дієвим було би все-таки піти на вибори, але викреслити усіх кандидатів у президенти. Думаю, що на січневих виборах 2010 року ця цифра могла би скласти офіційно понад 10 відсотків, хоча насправді понад чверть виборців налаштована проти всіх. Якщо таке перетягування канату триватиме й далі, а Україна залишатиметься на маргінесі світового життя, то вже на наступних виборах буде понад 50 відсотків тих, хто виступить проти всіх. Саме тоді можна буде забути про нинішній політикум і висунути справді народних кандидатів.

Анатолій Власюк, часопис «Тустань»