Вибори закінчилися, хай живуть вибори! Ця фраза є цілком нормальною, адже перед нами вибори не менш важливі, ніж ті, які відбувалися 17 січня та 7 лютого. Перед нами – вибори депутатів місцевих рад та міського голови. І неважливо, чи за півроку чи за рік – вони будуть. І якщо з головою в нас все зрозуміло, кожен трускавчани може назвати його прізвище та охарактеризувати його діяльність (незалежно чи з доброї чи поганої сторони, але може), то з депутатами справа складніша. З 46 депутатів, яких обрали в Трускавці в 2006, пересічний трускавчани з натяжкою назве до 10 та й то з майже обов’язковим коментарем «Та нічого вони не роблять…».
Якщо ще в 2002 році, та фактично за весь час незалежності України і ще за Союзу, вибори депутатів місцевих рад проводилися за мажоритарною системою, то в 2006 депутатів обирали не по одному, не надто придивляючись, а пакетом, гамузом. В цьому був один безперечний плюс – наочно можна було бачити, яку політичну силу представляє депутат і які його погляди. Плюсом було і те, що зразу місцева рада ставала структурованою, можна сказати – автоматично. І тепер, щоб вирішити якесь питання, пересічний мешканець, виборець міг звертатися до будь-кого з цих 46 депутатів.
Але не все так гладко, як здається на перший погляд. Система колективної відповідальності в місцевих радах насправді перетворилася в систему колективної безвідповідальності. Якщо при мажоритарці (система, коли депутата обирає певна кількість виборців по конкретному виборчому округу) депутатами міської ради дійсно переважно ставали люди заможні, керівники великих підприємств чи певних установ та організацій (як то керівники санаторіїв у Трускавці), то при пропорційній системі до влади часто приходили випадкові люди, які не були тямущими ні в господарських справах, ні в політичних, часто це були просто вискочки, піна, яку винесло на хвилі бурхливих змін, що відбулися після Помаранчевої революції. На виборах 2006 року людей фактично поставили у патове становище – їх змушували голосувати за всю «команду» тої чи іншої політичної сили, не даючи змоги обрати реально когось одного, хто викликав би довіру, з кого потім можна було б спитати, як кажуть. Ну про який вільний вибір можна було говорити, коли в межах навіть першої п’ятірки були люди, за одного з яких виборець в жодному разі не хотів голосувати, решта два були нейтральними (радше – невідомими виборцю) і лише один хтось викликав довіру та був саме тим кандидатом, за якого хотілося віддати свій голос.
Великим пшиком виявилося і те, що під єдиним прапором тої чи іншої партії йшла одна команда. На прикладі Трускавця бачимо, що якщо до складу ради входило 2, 3 чи й 5 депутатів однієї політичної сили, то розколу ще вдавалося уникнути. Натомість по двох найбільших політичних силах, які пройшли в міську раду Трускавця у 2006 (маю на увазі Блок Юлії Тимошенко та Нашу Україну) ситуація була не такою простою. І якщо Наша Україна формально єдність зберегла, хоча фактично такої єдності давно немає, то з трускавецьким БЮТом сталася зовсім інша історія.
Проте не розгляд ситуації в якійсь одній політичній силі є сьогодні предметом наших роздумів. Ним є факт необхідності повернення до системи територіального представництва, до системи, яка виправдовувала себе протягом тривалого часу, незважаючи на певні її недоліки. Хоча депутати і могли змінювати протягом своєї каденції політичні погляди (це добре видно хоча б на прикладі таких депутатів Верховної Ради України як Петро Димінський, Тарас Чорновіл, Олександр Лавринович та інші), все ж на місцях така проблема ніколи не була ні гострою, ні актуальною. В межах одного міста глобальні питання не вирішуються, нікчемними були б рішення міської ради Трускавця про статус державної мови чи зовнішні кордони, та не просто нікчемними, а і смішними, з однієї сторони, а з другої – злочинними, адже тоді б рада взяла на себе якісь зовсім не властиві їй функції. При мажоритарній системі депутати мали вирішувати конкретні завдання, кожен знав свій округ, адже найчастіше і проживав саме в ньому, знав проблеми та потреби як в цілому, так і по окремих громадянах. Погодьтеся, що вивчити проблеми трьох – чотирьох (чи навіть десятьох) багатоповерхових будинків та кількох будинків із приватного сектору набагато легше, ніж вирішити проблеми цілого міста. Одночасно варто зауважити, що в часи «мажоритарки» депутати набагато глибше вникали і в загальноміські проблеми, не маючи над собою «Дамоклового меча» в формі партійної вертикалі, керувалися вони не приписами та інструкціями згори, а здоровим глуздом та доцільністю.
Не можна не відмітити і той факт, що саме за мажоритарного представництва кожен міський голова (незалежно чи це були Петровський, Бурлаков, Матолич, Грицак чи будь-хто гіпотетичний інший) набагато легше знаходив спільну мову з депутатами, депутати відчували тягар обов’язку перед громадою, яка їх обрала, праця депутатського корпусу була значно ефективнішою, конструктивнішою, консенсус переважав над конфронтацією.
Втім і в ті не такі вже й далекі часи можна було звернутися не тільки до «свого» депутата, а й до будь-якого. Знаючи, що не буде можливості ховатися за партійний бренд чи плечі порядної людини, депутат, який себе поважав, старався допомогти у вирішенні питань кожного, хто до нього звернувся. Показово, що і протягом 2006 – 2010 років мешканці міста найчастіше звертаються за допомогою саме до тих депутатів, кого вони запам’ятали ще з «мажоритарки», часто йдуть до депутата, про якого чують тільки позитивні відгуки, навіть не знаючи, яку політичну силу він представляє – «Відродження», «Третю силу», «Нашу Україну» чи ХДС, для прикладу. Експеримент із впровадженням на рівні місцевих рад пропорційної системи виявився невдалим, але говорити, що ставили його випадково, не можна. Комусь дуже вже хотілося мати в місцевих радах підконтрольних людей, кнопкодавів і майже рабів, які б не мали своєї думки, а робили те, що скажуть «верхи». Цей експеримент із запровадженням пропорційної системи на місцевих виборах викликав не просто спротив багатьох тверезомислячих людей, в тім і міських голів з Асоціації міст України, але і прагнення не допустити повторення такої помилки. На місцях опозиція почала брати приклад з верхів – із блокуваннями, бойкотами, обструкціями, відправленням у відставку законно обраного мера тощо. У Трускавці цього всього майже і не було, проте знаємо, як жилося нашим сусідам у Дрогобичі та Стебнику при «демократії без мера», хоча там і з мером не живуть краще, ніж ми, трускавчани.
В той же час не можна зауважити і того факту, що багато порядних людей, які при «мажоритарні» достойно представляли інтереси мешканців Трускавця, при системі пропорційній опинилися «за бортом» міської ради з різних причин. Або партію обрали не ту, яка могла здобути підтримку більше 3% виборців, або в списках опинилися дещо нижче, ніж було потрібно. І мова йде не лише про таких хороших людей як Омелян Дяків, Микола Іваник, Ігор Стасик чи Мирослав Гумега (та і багато інших), але і про тих, які є молодими та розумними людьми, які в європейському суспільстві посідали б значно краще місце в суспільстві і служили б йому своїм депутатством, як, наприклад, лідер міської «Опори» Євген Бродзінський, активні представники різних політичних сил Зоряна Домбровська, Андрій та Мар’яна Пристай, Іра Циган, Орест Лещишин та багато інших…
Цілком можливо, що у Верховній Раді України все таки виявлять здорову волю та приймуть зміни до закону про вибори до місцевих рад. Такі зміни були б на часі, адже при обранні депутатів на місцях вдалося би в значно більшій мірі відсіяти полову, відсіяти тих, хто окрім пустопорожніх декларацій та марних обіцянок не здатний нормально працювати на благо громади. Мажоритарна система – не панацея, але нічого кращого на сьогоднішній день люди не придумали. І саме мажоритарна гарантує збереження демократії, в тому числі і немісцевому рівні. Бо пропорційна система – це всього-навсього тиранія в замаскованій формі. А насамкінець, без жодної агітації чи намовлянь голосувати за кого б то не було, варто звернути увагу виборців на цікавий момент – коли кандидати в депутати до міської ради агітуватимуть за себе та вихвалятимуть політичну силу, до якої вони належать, задайте їм (кожному) одне запитання: «А що ТИ реально вже зробив для добра громади, які ТВОЇ діла мають нас переконати, що вірити потрібно саме ТОБІ?». І почувши відповідь одного, другого, третього, можна буде легко прийняти для себе рішення – хто ж достойний представляти Ваші інтереси в міській раді.
Володимир Ключак
