Україна стала ареною боротьби. Боротьби нещадної чи боротьби про людське око? Перший тур президентських перегонів визначив – Україною керуватиме або Віктор Янукович, що виглядає найбільш імовірно, або ж Юлія Тимошенко, бо так прагнути влади – це ще треба пошукати. Націоналісти та праві сили в розпачі – результат плачевний, а ще не кінець, бо їм прийдеться обирати між двома такими ненависними політиками. Росія радіє, що Ющенку не бути президентом вдруге, а в той же час наші західні сусіди теж не надто переймаються – поляки вже заявили, що і Тимошенко, і Янукович будуть політиками-державниками, і Він, і Вона вестимуть Україну до НАТО, Євросоюзу, західних структур.
Ні Тимошенко, ні Янукович не є свіжими людьми в українській політиці. Пересічні громадяни мають можливість порівнювати результати керівництва цих двох претендентів на найвищу посаду, обидвоє вони двічі очолювали український уряд і по великому рахунку «обоє рябоє». Наголос на підтримці підприємництва поєднувався з так званою соціальною політикою, в результаті якої незахищені верстви зігрівалися більше від теплих слів, ніж від добрих діл. Ніхто з них двох не вважає українську мову за рідну, за плечима як тендітними, так і кремезними стоять потужні угрупування, гризня між якими закінчиться одразу ж після вступу на пост нового Президента. Чому закінчиться? Та тому, що домовленості були, є і будуть, забули лише нас, виборців, ознайомити з провідними їхніми пунктами.
Згортання демократії неминуче, адже люди ж так скучили за сильною рукою, за віжками, а свободами, в тому числі і свободою слова, можна буде пожертвувати заради зайвого куска ковбаси. Принцип доцільності визначатиме підхід до різних аспектів життя, в тому числі і видань – критичні залишаться, але ж будуть вони під контролем. Не здивуюся, якщо під контролем тотальним, ілюзій не плекаємо.
Якщо ще в когось залишились ілюзії стосовно чесності та справедливості наступних місцевих виборів, то може їх позбуватися хоч сьогодні – залишаться лише видимість цих чесності та справедливості. 7 лютого ми підемо на виборчі дільниці, як ходили і в 1999 – тоді був вибір між Кучмою і Симоненком, тоді ми вибрали «менше зло». Тепер інакше – є вибір між «меншим» та «більшим» добром. Кандидати є людьми віруючими, патріотами, здатними відстоювати національні інтереси та гарантувати права громадян України, записані в Конституції. Тільки Конституції як цілісної та авторитетної нема.
Про одного короля вже можна сказати: «А король то голий». Але після голого прийде король, який одягнеться – за наш рахунок. На щастя, популізму стане менше, не буде він потрібний як мінімум кілька років – після червня 2010. Всі мають бути щасливими – за наказом лідера нації, який може стати уособленням Леніна, Сталіна, Петлюри та Бандери в одній особі. Звичайно ж, що залишаться передачі типу «свободи з різними Шустрими не українцями». Жити стане краще, жити стане веселіше.
Проте, з іншої сторони, буде набагато краще, ніж було хоча б в часи нашої юності. Незалежно чи та юність була на початку 90-х, чи в 50-х. Бо віру в нас ніхто не зможе відібрати, подібно як і позакривати церкви чи нищити в головах думку вільну та бистру, спрямовану для добра свого і добра громади чи й народу, як би це патетично не звучало. Навіть якщо це буде не наш президент, все одно залишиться наша земля, наша Україна, стане більшою згуртованість щодо захисту власних прав. Чого майже нема тепер. Цілком можливо, що буде й кровопролиття, але хто зна, чи не на краще це.
В книзі Генрика Сенкевича «Камо грядеши» є момент, який важко читати без хвилювання – про нищення християн. На арені голодний лев вириває з рук матері її немовля. Публіка шаленіє, радіючи зі споглядань лютого шматування людського тіла зголоднілими дикими звірами, короткозорий імператор Нерон підносить до ока коштовний камінь, який йому служить для побільшення образу, щоб краще все це роздивитися – одне погано, що кров тоді виглядає зеленою, а не червоною. Розіп’яті на хрестах мученики конають в агонії, над цим всім румовищем розносяться веселі мелодії. Але в результаті на крові християнських мучеників виросла віра і зросла Церква. Де тепер той давній Рим і його імператори? А Ватикан височіє над вічним містом – на арені світової історії переможені насправді виявилися переможцями.
Все в Господніх руках, може дійсно ця нова Україна буде для людей, може президент працюватиме не для своєї кліки, а для добра народу. Таке теж інколи трапляється. Так що не втікаймо з арени, навіть якщо перед нами сама нестерпність, не даймося оволодіти нами страхом. Не бійтеся, як пише в Біблії і як любив казати світлої пам’яті наш папа Іван Павло ІІ. Ми переможемо, ми – це Україна, це весь український народ. Так що сміливо йдіть на вибори – вибори початку нової ери. Ставлячи хрестик навпроти ходячого короваю чи сидячого коржика, не поставмо хрест на Україні. Вважаймо, що це плюс, а не хрест, або ж що цей хрест як символ нашої віри, що в Україні все буде добре.
Володимир Ключак
