В Україні і на еміграції вдячні нащадки вшанували пам’ять Степана Бандери
Дуже часто, згадуючи про одну із найбільш контраверсійних постатей в новітній історії України, у нас вживають слово «символ». Звісно, для цього є цілком вагомі підстави. Не випадково саме провідник ОУН, згадка про якого донедавна у багатьох викликала цілком негативні асоціації, у рейтингу на першенство серед українців різних часів обійняв одне з чільних місць. І це у країні, де й досі значною часткою її фінансового капіталу володіють недруги титульної нації, антидержавна пропаганда залишається нормою у діяльності найбільш популярних телеканалів, а намагання глави держави та його прихильників творити Україну українську наражаються на підступний супротив як відкритих, так і замаскованих опонентів. Очевидним є те, що Бандеру підтримують не лише галичани. Він насправді став символом українства. Хрест боротьби за втілення високої ідеї незалежності України достойно несли усі члени його родини, зазнавши переслідувань і визисків. Тому задля користі справи краще говорити про Степана Бандеру як про людину, чин та постава якого і тепер, і, надіємось, у майбутньому, надихають і надихатимуть тих, хто прагне бачити Україну кращою, на жертвенну працю.
Пастирів знищили, але вівці не розбіглись
Якщо говорити про масштаби відзначення 100-річчя з дня народження і 50-ліття смерті Степана Бандери в Україні, то конче необхідно відзначити, що могло б бути й значно краще. Але маємо владу, яка перейнята в основі своїй меркантильними інтересами, грядущими виборами, маємо суспільство, що в лиці пересічних громадян бореться за виживання, маємо ситуацію, коли люди з різних таборів так званого демократичного крила, намагаючись скористати з ювілею, часто перетягують ковдру на себе. Та все ж – не хлібом єдиним живе чоловік.
Так сталося, що значну частку свого життя Степан Бандера змушений був провести на еміграції, зокрема – в Мюнхені. Баварська столиця на певний час стала центром політичної боротьби вільних українців. Вживання терміну «вільні українці» досить відносне, адже відомо про те, що і там, на еміграції, очільники руху опору не повинні були забувати про конспірацію. Саме з Мюнхена Бандера разом із соратниками керував підпільним визвольним рухом в Україні, тут він пережив біль і розпач з приводу чергового роз’єднання у таборі українських націоналістів, тут, наражаючись на небезпеку, упродовж якогось часу перебувала його родина, тут його застала смерть. Як відомо, атентат (зумисне вбивство) було ретельно підготоване спеціальними службами совєтської каральної системи. Навіть згадка про Бандеру не дозволяла спокійно спати тим, хто прагнув викреслити із життя Україну. Тож не дивно, що фізичне знищення Богданом Сташинським спочатку Лева Ребета, а потім і Степана Бандери (обидва атентати були здійснені в Мюнхені із різницею у два роки) московська ідеологічна машина і витворена не ю «фабрика смерті» вважали величезним успіхом.
Москва боялась Бандери навіть після його смерті
Степан Ленкавський, голова Проводу ОУН-р (1959-1968), зокрема, відзначав: «Життєвий щлях Степана Бандери, його боротьба, політична діяльність і навіть сам факт його існування на світі були для московських окупантів небезпечні і загрозливі тим, що непокірні маси українського народу в останніх десятиріччях зв’язували з його іменем свої надії на успішну перемогу національної визвольної революції. Його небезпеку для Москви оцінив ворог так, що доклав усіх зусиль, щоб усунути його з-поміж живих». Далі він констатує, що «не лише діяльністю свого життя Степан Бандера був для окупантів шкідливий. Він не переставав бути для Москви шкідливим і по своїй смерті». При цьому один з найближчих ідейних побратимів Бандери стверджував, що смерть Бандери стала насамперед обвинуваченням кремлівським організаторам морду (вбивства – ред.). Такими він вважає насамперед Шелєпіна і Хрущова, яких не було притягнуто до відповідальності жодним міжнародним судом.
Як відомо, судовий процес над Богданом Старшинським (тривав від 8-го до 15-го жовтня 1962-го року) був першим із черги серед тих, що провадились перед найвищою іноземною судовою інстанцією. Ті осінні дні, коли увага частини людства була прикована до німецького міста Карлсруе, мали свою передісторію. Упродовж кількох попередніх років українська діаспора усіх країн вільного світу провела близько 200 масових протестів і маніфестацій, інших публічних акцій. Та й чи можна було мовчати у тій ситуації? А вже про вбивство і суд звітували близько тисячі газет і журналів з різних країн світу. Як констатує газета «Гомін України» у своєму спеціальному номері, присвяченому 80-літтю від дня створення ОУН, «цей черговий замах червоної Москви на Україну перетворився для неї у безпрецедентний скандал і значну політичну поразку на міжнародному рівні» (див. №35(3329), 2009).
Своєрідним викликом для системи стала й поведінка Сташинського, який, отримавши з рук очільників КГБ нагороди чи не найвищої проби, а потім, попросившись у них на короткий термін виїхати на Захід, залишився там і здався у руки правосуддя. Само собою зрозуміло, що судова справа в Карлсруе, зокрема, зізнання Сташинського, слово Наталії Бандери, доньки замордованого провідника ОУН, деякі інші виступи не залишили байдужими нікого з числа присутніх, а також і тих, хто дізнався про перебіг подій вже пост-фактум. Було розвінчано міф про гуманність совєтів і, водночас, поставлено акцент на тому, що смерть одного з лідерів української нації є викликом світовому співтовариству, яке по завершенні Другої світової війни засудило тоталітаризм і посягання на життя та свободу людини у так званому вільному світі. Ганебні кроки Сташинського, його гріхопадіння заслуговують на осуд і покарання. Водночас їх можна оцінювати у площині складності й неординарності людських стосунків. Мотивація вчинків Богдана Сташинського потребує різностороннього аналізу. У такому випадку ми постанемо перед очевидним обґрунтуванням його дій в світлі ідеологічної доцільності (якщо прийняти спосіб мислення і дії його московських проводирів), а також оцінюватимемо ситуацію, абстрагуючись від світоглядних нашарувань, політичної кон’юнктури. Поза політикою і бажанням послушно прислужитись він постає як особа, що посягнула на життя інших людей. Чи не є його постать хрестоматійним прикладом служіння в якості знаряддя для класової боротьби із ідейними супротивниками, проповідуваної большевиками?
Творити подвиги йому допомагала глибока віра в Бога і любов до України
Наталія Бандера виступала на судовому процесі, як вона засвідчила, «в заступстві матері». Вона змалювала портрет свого покійного батька, показавши його як людину, главу сім’ї, а також без жодних нарікань описала митарства, через які довелось перейти членам родини Степана Бандери у зв’язку з його політичною діяльністю. У її словах не було звинувачень на адресу виконавця підступного атентату. адже вона чудово розуміла, що Сташинський – це лише виконавець волі своїх кремлівських зверхників. «Мій незабутній батько, - сказала на завершення вона, - виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючою людиною і загинув за Бога та незалежну вільну Україну – за свободу всього світу. Мій блаженної пам’яті батько, який уособлював цей великий ідеал, залишиться провідною зіркою всього мого життя, так само як мого брата і моєї сестри та української молоді».
Повертаючись до сумної оказії п’ятдесятилітньої давності, яка сталася на Вальдфрідгоф у Мюнхені (тобто, йдеться про похорон Степана Бандери, який тимчасово примирив прибічників убитого націоналіста-революціонера з його ідейними супротивниками, а також привів на найбільший цвинтар баварської столиці чималу зграю сексотів-слуг Кремля), треба відзначити, що вона стала моментом, відколи було зруйновано інформаційну блокаду навколо українського питання. Ось що з цього приводу писав Кость Порохівський, член УВО-ОУН: «Димову заслону усунув щойно похорон Провідника ЗЧ ОУН Степана Бандери і суворомовчазна демонстрація смутку, болю і тієї сили, що крилась у поставі у поставі українців різних походжень, віровизнань і політичних поглядів; тієї ідейної сили, яка промінювала від учасників похорону, а яка стоїть і стоятиме непохитно при воюючому українському національному прапорі, яким була сповита домовина Степана Бандери. Це відчули приявні на похороні і численні чужинецькі кореспонденти, і від того часу про самого Бандеру і про його однодумців стали говорити й писати як про борців за свободу поневоленого Москвою українського народу».
Тепер нарешті про відзначення 50-ліття загибелі Степана Бандери у Мюнхені. Суботнього ранку 17-го жовтня у баварській столиці не обійшлося без дощу. Та це не завадило кільком сотням українців з різних частин світу зібратися на поминальні заходи. Від головного входу на цвинтарі Вальдфрідгоф процесійною ходою люди різного віку і стану пройшли до могили Степана Бандери. Очолював колону духовий оркестр «Батурин» з Канади. Далі у поході були священики на чолі з владикою Петром Криком. Номінально УГКЦ була представлена душпастирями з України, Німеччини та Великої Британії. У поминальних заходах брав участь й один православний священик з Німеччини. За духовними отцями йшли члени родини Степана Бандери, а потім – представники різних партій, громадських організацій з України і з-за кордону. Сумні мелодії у виконанні оркестру, мабуть, навіювали спогади про похорон, який відбувся рівно півстоліття тому, адже серед присутніх були свідки того жалібного дійства. Як розказують очевидці, не бракувало тоді й працівників московських секретних служб, які зі зрозумілих причин ретельно стежили за усім, що відбувалося. Переконаний, що не лише спостерігали, але й планували чергову жертву, прив’язуючись до певних персоналій.
Чуєш, брате Степане, Україна гомонить про тебе…
Після покладання вінків на могилу Степана Бандери було відслужено панахиду. Поминальну відправу очолив Кир Петро Крик, Апостольський екзарх для греко-католиків візантійського обряду Німеччини і Скандинавії. Виголошуючи слово, він зробив акцент на особі провідника ОУН як представникові християнської нації, нації, що має давню історію і вміє шанувати своїх героїв. Слово мали також Юрій Ярмілко, Генеральний консул України в Мюнхені, Аскольд Лозинський, один з провідних українських громадсько-політичних діячів на еміграції, Євген Чолій, президент Світового Конгресу українців, Андрій Гайдамаха, провідник ОУН в Україні, Стефан Романів, провідник ОУН у світі, Ярослава Філь, ветеран УПА, Степан Бандера, внук провідника ОУН. Промовці з різних сторін змалювали постать Великого Українця, людини, яка попри свою фізичну смерть для багатьох залишається жити у святих ідеях і практичних звершеннях. «Чуєш, брате мій…» - саме цю мелодію при завершенні поминального дійства виконував духовий оркестр. Пісня на слова Богдана Лепкого ще й досі будить свідомість українців, що живуть далеко від рідного краю. Зазвичай її співають на цвинтарі, прощаючись з покійними, тіло яких віддають землі. Тепер, коли на могилі Степана Бандери зібралися вдячні кровні і духовні його нащадки, мелодія звучала по-особливому тужливо. А завершився захід співом Гимну «Ще не вмерла Україна». Справді, не вмерла, якщо пам’ятає про гідне вшанування своїх вірних синів і доньок, не вмерла, якщо у своєму лоні зроджує нових героїв.
Розповідь про події сумного характеру потребує якогось мінорного стилю. Це, як кажуть, цілком зрозуміло. Але якщо підсумувати усю програму відзначення в Мюнхені згадуваних вище ювілеїв, то не бракувало й радісних, оптимістичних нот. Похвальною була участь у заходах великої кількості молоді. У п’ятницю, 16-го жовтня, у столиці Баварії зібралися представники СУМу на свій всесвітній форум, а вже наступного дня, 17-го жовтня, у вечірній порі хлопці і дівчата задавали тон в урочистому концерті, присвяченому пам’яті Степана Бандери. Святкову академію молитвою «Отче наш» у мюнхенському залі Антон Фінгерле відкрив хор «Боян» з Києва. Потім до присутніх змістовно промовляли Андрій Гайдамаха, голова світового святкового комітету з відзначення ювілею, та Степан Романів, голова проводу ОУН. Учасниками концерту були також Тарас Конощенко, соліст оперного театру з м. Мангайм (Німеччина), вокальний ансамбль СУМу з Мюнхена, хор дружинниць СУМу з Брадфорда (Англія), тріо «Кобзарське братство» з Болтона (Англія), хор «Пролісок» СУМу з Торонто (Канада) та згадуваний уже духовий оркестр «Батурин» СУМу з Торонто. У перерві між виступами майстрів мистецтв святкове слово німецькою мовою виголосив Орест Куцан, внук Степана Бандери.
У неділю, 18-го жовтня, у кафедральному храмі Покрова Пресвятої Богородиці і св. Андрія Первозванного відбулася Архиєрейська Свята Літургія, яку очолив Кир Петро Крик. Проповідь виголосив о. Михайло Бучинський, представивши провідника ОУН в контексті історії спасіння Божого люду. Опісля було відправлено панахиду за Степаном Бандерою і усіма українцями, що склали своє життя за кращу долю Батьківщини. Літургію супроводжував катедральний хор «Покров» під орудою Станіслава Чуєнка. Заключним акордом цього святкового дня був виступ чоловічої хорової капели «Боян» із Києва. Українські співаки продемонстрували високий рівень вокального мистецтва. Їхній потужний, гармонійний і надзвичайно піднесений спів під склепіннями греко-католицької катедри у Мюнхені зворушив серця кожного із чисельної групи присутніх на відправі духовенства та мирян. Можна без перебільшення сказати, що відзначення Року Степана Бандери, апофеозом якого поминальні урочистості в Мюнхені, засвідчило про велику силу духу, притаманну українцям, у всьому світі сущим.
Урочисті заходи на баварській землі стали надбанням історії, але життя продовжується. І воно нуртує, покликуючи нас до нових звершень. Саме про найближчі перспективи діяльності українських неурядових структур у світі, які вправно тримає під своїм крилом Світовий конгрес українців, розповів президент цієї організації Євген Чолій перед присутніми на святочній гостині в українській оселі Мюнхена. Фаховий юрист із Канади, він не лише представив звіт про роботу очолюваної ним структури, але й окреслив коло проблем, які необхідно вирішувати у найближчому часі. Сьогодні, мабуть, як ніколи українцям потребується мати надійні дороговкази. Тож нехай образ Степана Бандери й надалі на дихає нас на творення України вільної, демократичної і заможної.
о. Михайло Бучинський, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці в м. Стебнику,
спеціально для «Трускавецького вісника»
Автор публікації складає щиру подяку Владиці Петрові Крику, Апостольському екзархові для українців-католиків візантійського обряду Німеччини і Скандинавії, та панові Андрієві Куцану, зятеві Степана Бандери, за запрошення до участі у ювілейних святкуваннях, а також за надані фотодокументи і сприяння у написанні цього матеріалу.
Редакція «Трускавецького вісника» висловлює вдячність о. Михайлу Бучинському, редактору газети «Жива вода», за наданий матеріал і висловлює надію на продовження плідної співпраці.
