До 5-ї річниці Помаранчевої революції

Ми – не бидло, ми – не раби…

(до 5-ї річниці Помаранчевої революції)

5 років тому відбулася Помаранчева революція. Такі події не забуваються. Цей зрив народу був викликаний наболілою несправедливістю, прагненням кращого, прагненням змін, вірою в те, що молодий, патріотично налаштований і харизматичний Ющенко здійснить чудо і Україна перетвориться з бандитської колонії в правову європейську державу, вилізе з економічної ями і досягне рівня, якого пророкували на початку нашої незалежності і до якого ми через внутрішні чвари та різні об’єктивні та суб’єктивні обставини так і не наблизилися. Тисячі людей їхали на Майдан, щоб задекларувати таким чином свою позицію, кардинально зменшилася в ці дні кількість злочинів. Україна в листопаді – грудні 2004 нагадувала біблейський Едем, ідилію (шкода, що все так скоро розвіялось, як дим) і по інерції ще майже цілий рік «Разом нас багато» та «Ми не бидло, ми не раби» були не просто фразами, а і реальним пережиттям багатьох українців, подібно як і «Свободу не спинити». Що було потім – знають всі. Ми і далі почали відчувати себе не такими рівноправними, як обрані і необрані «обранці», ми побачили підтвердження правоти фрази «революцію роблять порядні люди, а її результатами користується підлота», нашу свободу і далі «впрягали в ярмо», щоправда вже з оксамитовою обшивкою, а «разом нас багато» стало для наших керманичів мало що не синонімом поняття «біомаса», від якої вони відгородилися стіною, страшнішою за Берлінську.

 Хто винен в тому, що наші надії не виправдалися, кому завдячуємо гірким розчаруванням? Перед прийдешніми президентськими виборами кожен по-своєму відповість на це запитання, якщо воно його дійсно цікавить. Набагато важливішим, на мою думку, є на цей раз показати теж, що ми не бидло (скотина, худоба – паралелі-синоніми до цього полонізму). Рабської психології треба позбуватися, проте чомусь кожен, хто хоч раз побував на владній вершині, не хоче цього робити у ввіреному йому народі – не хоче, бо легше керувати маріонетками, послушними партійцями чи пристосуванцями, аніж вільними людьми, які матимуть свій погляд на ті чи інші речі і які не побояться сказати правду та інколи гримнути дверми і піти. Піти навіть в нікуди, надіючись не на сильних світу цього, а на Бога – він же ж дбає про птахів, які не сіють і не орють, а польові квіти одягає краще, ніж одягався славнозвісний цар Соломон. Вільні люди є незручні для владоможців – від столиці до найменшого містечка чи села, тому і маємо те, що казав LM.

Сильна рука, яка наведе порядок чи анархія? Україна до сьогодні не знає чого хоче – кляті москалі хочуть дружити з Московщиною, а кляті галичани є агентами Америки, ми витягуємо з колоди одні й ті ж карти, які вже засмальцьовані від того, що перейшли через так багато брудних рук. Ющенко, Тимошенко, Янукович, Яценюк, Богословська, Симоненко, Мороз, Гриценко, Костенко – коровай, коровай, кого хочеш – вибирай. А якщо нікого з них не хочеш, то ти, на жаль, не вписуєшся в загальноприйняті соціологічні стереотипи і лише псуєш своїм існуванням картину, яку намалювали реальні правителі України. «Маски-шоу» було набагато цікавіше дивитися, ніж маячню з Шустрим, бо там принаймні знав, що смієшся, а не нервуєшся, продовжуєш собі життя та покращуєш здоров’я, а не піддаєшся зомбуванню. 18 років борсання в багнюці, останні роки під постійним шантажем сусіда, який «посприяв» краху нашої обороноздатності, мафія в кожній структурі, де б ти не пішов – влада державна і місцеві органи самоврядування, освіта та охорона здоров’я, банки з їх кредитами та депозитами, надавачі різноманітних послуг, торгівля, словом – куди не кинь, всюди клин. І тим не менше ми залишаємося не рабами, Помаранчева революція зробила тріщину в психології багатьох – щоб досягти цього, жиди ходили 40 років пустелею, а нам вдалося за якісь кілька днів чи тижнів. Хоча не варто відкидати і точку зору, що потрібно дочекатися смерті всіх, хто народився за рабської системи СРСР. Я б додав – і тих, хто народився до 2004. І краще, щоб я помилявся та ці дати не посунули знову вперед, наприклад до 2010, 2012 чи 20.. .

Свобода робить людину людиною, іноді щоб оцінити її цінність, треба побряжчати ланцюгом, попробувати баланди та глянути на сіре небо через ґрати. Для цього не обов’язково сідати в тюрму, для цього потрібно реально оцінити стан справ в теперішній нашій Вітчизні, дорогій Батьківщині, Украйні-Оріані, землі наших предків трипільців, скитів, сколотів, полян з білими хорватами та козаків з усусусами та упівцями. Ми розвішуємо вуха та слухаємо історичні байки, якими нас заколисують-присипляють, стискаємо кулаки за рідну мову і в той же час часто переходимо на «общепонятний», декларуємо себе націоналістами, патріотами, правдолюбами, дітьми козацького роду, але наш патріотизм не повинен зачіпати нашу кишеню, нашу родину, нашу кар’єру, наше сите благополуччя. Ми і далі їмо ковбасу без м'яса, п’ємо молоко з хімії, працюємо «на чорно», щоб наш благодійник не платив податки і носимо хабарі. Ми з заздрістю дивимося на французів, англійців, німців чи хоча б тих мізерненьких наших сусідів-чехів-мадярів-словаків, заздримо навіть білорусам та литвинам. А дехто «Ще не вмерла Україна» співає не з гордістю, а з запитальною інтонацією і надією, що колись це станеться.

Сумні роздуми треба обривати мало не на півслові, бо як? Це ж свято, День Свободи, п’ята річниця Помаранчевої революції. Це було так недавно, так яскраво, так гарно. Це була історія не з книг чи оповідок старших – ми самі її творили. Тільки чому нам не дали завершити це творіння? Адже кінець діло хвалить…

Майдан

Україна святкує п’яту річницю Помаранчевої революції. Це свято могло стати святом торжества української демократії, нашого впевненого поступу до Європи.

На жаль, не все так сталось, як гадалось. Лідери Помаранчевої революції не виконали своїх обіцянок, даних на Майдані, розварилися між собою, а народ у них розчарувався.

Замість десяти кроків назустріч людям вийшло десять, якщо не більше, кроків від них. Замість українського прориву - нарив болячок, зневір’я, всеукраїнської депресії.

Ми розчарувались у них, але не у вірі в торжество справедливості. Нині ця віра приспана, дрімає, але прийде час - і вона вибухне потужним протестом проти можновладців усіх мастей і рангів.

Вкотре доводиться говорити про втрачені можливості. Це стосується не лише Помаранчевої революції. В ці дні Чехія святкує двадцятиріччя оксамитової революції, коли був скинутий комуністичний режим, а країна потужним ривком прийшла до Євросоюзу та НАТО. В тому ж 1989 році в нас виник Народний Рух України, який об’єднав прогресивне українство. Але де ми зараз, а де Чехія, хоча стартові можливості у нас були набагато кращими?

Ми можемо вибухнути, як під час Помаранчевої революції, але нам не вистачає терпіння, аби робити чорнову роботу й наближати свою країну до Європи.

Ми надто довірливо ставимося до своїх лідерів, не помічаючи, коли вони з простих смертних стають месіями, а потім з такою ж легкістю знімаємо їх з п’єдесталу, втоптуємо в болото, не вбачаючи своєї вини у тому, що вони стали такими, а лише звинувачуючи їх, що не принесли нам омріяного щастя на блюдечку з голубою окаймівочкою. Чому так? Відповідь очевидна: революцію задумують фанатики, здійснюють романтики, а її плодами користають негідники. Ми й не помітили, як наш романтичний гурт борців за справедливість очолили негідники, які використали нас, розв’язуючи свої меркантильні проблеми.

Український Майдан не переріс у чеську оксамитову революцію - і криваві плоди пожинають регіонали.  Навіть на прикладі Стебника видно, як колишні нашоукраїнці стали “симпатиками” Партії регіонів. Можна засуджувати цих людей, а можна запитати, чому помаранчевий мер, помаранчеві депутати не здатні розв’язати наболілі стебницькі проблеми...

Анатолій Власюк, газета «Воля громади»