Скільки вже шкоди від тих дешевих романістів!
Х. Наварро, "Кров безвинних"
Мода існує не тільки на одяг та макіяж. Існує мода на політичних діячів, на манеру поведінки й навіть на думки та переконання. Якщо література – як і взагалі мистецтво – формує певні смаки, то, відповідно, існує мода на літературу. Сьогодні на хвилі популярності знову християнські романи, або ж те, що автори розуміють під християнством.
В одному зі своїх парадоксів Оскар Вайльд запевняв, що життя мавпує мистецтво. Дуже точне зауваження. Згадаймо: один молодий італієць на ім’я Джованні Бокаччо знудився сидіти в батьківській конторі і написав книжку під назвою "Декамерон". А там, окрім любовних історій, описувалися не зовсім пристойні, але веселі пригоди тодішнього духовенства. З того часу – століттями! – мандрує з книжки в книжку, з фільму в фільм образ середньовічного монаха: пузатого, дурнуватого, неписьменного, жадібного п’янички. Як такі монахи змогли закласти основи сучасної науки, переписати і прикрасити тисячі книжок, зібрати і зберегти знамениті бібліотеки, зробити купу корисних відкриттів у галузі сільського господарства, медицини, техніки і при цьому обійти увесь світ? – незрозуміло, але "так написано в книжці"!
Наша Церква майже завжди була в центрі літературної моди. Миршаві послідовники Бокаччо, Маргарити Наварської, Чосера писали як заведені, наживаючись на брехні. Якщо одних виправдовував талант, то інших рятувала лише мода на "поганих монахів". Більшість читачів – "ліниві й недопитливі", яку літературну жованку дають, таку й ковтають. А якщо подумати добре, що саме ми читаємо, то всі ці "ватиканські жахачки" виявляються, по-перше, дуже старомодними, по-друге – дуже смішними.
Роман а-ля Ден Браун повинен мати: величезну таємницю Церкви: опис Ватикану; єзуїта і (або) домініканця; з десяток убивств; героя (гарний і самотній) і героїню (яку мало не вб’ють). Все, сюжет готовий. Сюжет, до речі, пишеться зі століття в століття, від "Агасфера" Ежена Сю до "Таємної змови" Філіпа Ванденберга, того самого, який звинувачував Д.Брауна в тому, що останній вкрав у нього задум "Коду да Вінчі". Як можна вкрасти ідею, якій щонайменше років двісті, – відомо лише геру Філіпу…
"Величезна таємниця Церкви", довкола якої крутиться дія, має бути залита морями крові – обов’язково! При цьому таємниця може бути абсолютно безглуздою. Так, в одному творі того ж Ванденберга, єпископ скоює купу злочинів лише для того, щоб завадити книгодрукуванню. Нагадую тим, хто забув курс шкільної історії: першою друкованою книгою була Біблія. Ще одна "таємниця", яка зустрілась мені в кількох (!!) сучасних романах: "Папа в молодості мав дитину!" Для чого Ватикану потрібно вбивати всіх позитивних героїв (крім головного)? Легше придушити лише немовля ще в колисці, – але тоді б не було роману.
Щодо самого Ватикану, то його опис зводиться до розпису стелі Рафаелем, похмурих гвардійців і чиновників. Чиновники бувають: нунції, єпископи і секретар невідомо чого, пишномовно йменований "секретарем секретного відділу". І якщо автори ХІХ ст. мали якесь уявлення про клір і бачили живого єпископа, то сучасні писаки доводять все до повної нісенітниці.
В одному творі (Р.Коурі, "Останній тамплієр") папський нунцій плаває з аквалангом, стрибає зі скелі, стріляє з гранатомета, палить живцем коней, і взагалі – "мужчина хоч куди".
Начитавшись такого чтива, людина в Церкві, яка насправді розуміє, про що йдеться, опиняється в досить незручному становищі: промовчати – образливо, обурюватися – смішно, бо, власне, проти чого обурюватись? Проти очевидних дурниць? До честі сучасних авторів, не всі з них використовують християнські мотиви для цькування християнства. Варто згадати українця Василя Кожелянка та іспанку Хулію Наварро.
Дія "Срібного павука" Кожелянка розвивається навколо історії, взятої з Нового Завіту. Але це тільки привід, аби з легкою іронією розказати про українську історію ХХ ст. і українців в історії. Автор не претендує на жодні "величезні таємниці", "дивовижні відкриття", він описує давні події дуже делікатно та обережно.
Щодо нового роману відомої іспанської письменниці Хулії Наварро "Кров безвинних", то я, як католичка, маю певні зауваження, але пані Наварро хоча б намагається бути об’єктивною. Скажімо, орден єзуїтів змальований не як купка інтриганів, а як люди, які роблять важку, невидиму, а часом і небезпечну справу. Словами одного зі своїх героїв – до речі, історика – письменниця звертається до здорового глузду читача: чи справді Країна Катарів була земним раєм? Чи могли ці бідні, обдурені люди мати якісь езотеричні знання? Чи змогли б нащадки Христа і Марії Магдалини дожити до нашого часу так, щоби про них ніхто не знав протягом двох тисячоліть? Х.Наварро не повчає, вона закликає думати.
Модна література – різна. І на "що" витрачати не такі вже й малі гроші, вирішувати нам з вами. Головне – пам’ятати, що "величезні таємниці" не розкриваються на сторінках книжкової попси. Це справа серйозна і відповідальна. Як, зрештою, і наш вибір.
Маргарита Норець, «Католицький вісник»
Від розробника сайту: А ще інквізиції не було та Бруно не спалили.
