Війна і мир Василя Кулинича

By  | 08.12.2017 | Filed under: Публікації

Оператор котельні Трускавецького ДЮСК «Спортовець», стебничанин Василь Кулинич – порядна і скромна людина. За простою зовнішністю ховається хоробре серце і наполегливість. Мало хто знає про його подвиги, про його участь у війні в зоні АТО. Він небагатослівний, а до недавнього часу взагалі старався не розказувати про те, що ж сталося в 2014 році. Ще минулого року він відмовився давати інтерв’ю, не бажаючи, щоб страшні миті 2014-го наново постали перед його очима.

Але, як каже Василь Кулинич, час потроху заліковує рани. І ось тепер, коли вже пройшло більше трьох років від тих подій, Василь Кулинич погодився на зустріч з кореспондентом. Спілкуємося з ним на його робочому місці, в приміщенні ДЮСК «Спортовець».

Війна

Ось вона, розповідь людини, котра пережила пекло війни. Подаємо спогади Василя Кулинича без прикрас і без цензури. Їх читати важко, але вони – правдиве свідчення учасника бойових дій, воїна, котрий пережив пекло біля Луганського аеропорту і прорив з кільця, в яке потрапили українські військовики у серпні-вересні 2014 р. Отже, надаємо слово Василеві Кулиничу.

- Коли прийшла повістка, то я не переховувався, а зразу з`явився у військкомат – як і сказали, з речами. Це був травень 2014 року, загострення конфлікту на Донбасі. З військкомату нас запакували в автобус. Два місяці підготовки на Яворівському полігоні, на бліндажі імені Недєліна – найвіддаленіша точка полігону, де займається важка артилерія. Мене призначили командиром 5 гармати, замкомвзводом 2 взводу. До того, під час служби в армії в 1999 році я проходив підготовку в навчальному центрі (7 місяців).

В складі 24-ї окремої механізованої бригади як окремий протитанковий підрозділ 2 липня 2014 р. ми вирушили на Схід.

Моя військова професія – артилерист, на САУ (самохідна артилерійська установка) 122-міліметрову. Але оскільки нас призивали весною і вже всі екіпажі САУ були сформовані, то мене поставили командиром 100-міліметрової «Рапіри» (протитанкової гармати). Це дуже точна зброя, вважається як снайперська артилерія, при гарному наводчику можна за 2 км потрапити в ціль як цинкове відро.

Отже, призначили мене замкомвзводу в кількості 7 чоловік: замковий, три заряджаючі, піднощик патронів, наводчик, згодом прикомандирували ще двох саперів.

Вирушили ми на Схід, почали з Бахмута (раніше Артемівськ), тоді він був під сепаратистами, і Соледар з лівої сторони. Тоді ще брали Лисичанськ, де був батальйон «Прізрак», керував ними Мозговий. Вони гарно укріпилися, залили 4-метровий бетон над собою в башні від танка. Ми під`їжджали на дистанцію 2 кілометри, може навіть 1 км 800 м, або й ближче, пробували ті башти розбити, але ефекту не було. Нам чомусь не надали акумулятивні снаряди, а лише бронебійні осколочно-фугасні. Мені по сьогодні цікаво, чому ж нам тоді не надали акумулятивні снаряди, якими можна і танк пошкодити, і броню зруйнувати. Так що я брав участь у визволенні Лисичанська…

Потім загнали «Урагани», хотіли розбити ці башти, залучили навіть авіацію, але лише як пішла піхота, то ми їх тоді вибили з Лисичанська в Донецьк.

Після Лисичанська ми повернулися на Дмитрівку, де була наша дислокація. А далі наш шлях був на Луганський аеропорт. Зі сторони Росії, бо аеропорт має два в`їзди – один з Волнухіно, де ми стояли, і з Краснодона, звідки привезли той «Бук», що збив малайзійський пасажирський літак, а другий в`їзд зі сторони Луганська.

В Волнухіно ми укріпилися нормально, хоча нас і пробувала вибити артилерія. Було лише кілька ближніх боїв, коли йшла на нас піхота, а так то завжди артилерія стріляла.

Одного разу бачимо – зі сторони Росії виїхала колона броньованої техніки – танки, БМД (бойові машини десанту). Вони їхали попри нас із ввімкнутими фарами, але наше командування не дозволяло нам відкривати вогонь. Ми доповідали, що спостерігаємо техніку без розпізнавальних знаків, але нам погрожували кримінальною відповідальністю, якщо ми будемо стріляти.

В середині серпня прийшов наказ здати ці позиції і відступити. Луганський аеропорт ми об`їхали з іншої сторони – вже зі сторони Луганська (другий в`їзд). Зайняли ми село Георгіївка, де згодом загинуло багато наших хлопців. В Георгіївці нас крила артилерія, звідтам ми відступали з боями.

20 серпня та колона військової техніки, яку ми пропустили, розвернулася в Луганську і поїхала на нас. Там у нас були значні втрати, проходили ближні бої (десь 5 м) з псковськими десантниками. З великими втратами ми відступили в центр села, в школу, але прилетіла наша харківська авіація і допомогла відбити танкову атаку противника. Були підбиті два танки, а БМД було підбито між баштою і корпусом. Заклинило башту, екіпаж втік, а БМД ми взяли як трофей для української армії. З нами до 27-го серпня були штурмовики-одесити, то вони цей БМП забрали при відході.

Бій був дуже запеклим, тривав десь 8 годин, було дуже багато втрат – і вбитих, і поранених. Росіяни полонених не брали, а розстрілювали на очах. Так був розстріляний механік-водій БМП, тілом якого в повний ріст вони прикрили свої танки та техніку, не даючи можливості по них вести вогонь. Ми попросили підмоги в командування, і десь через 5-6 годин на підмогу приїхали БМП з командиром штабу і гармата, але вона була несправна, бо з перебитою тягою, так що її не можна було прокрутити вліво-вправо. Ми зайняли позицію в розбитій хаті і відстрілювалися зі стрілецької зброї.

Коли приїхав начальник штабу, а з ним ще 17 чоловік, то подумали, що нас вже нікого немає в живих. Коли я побачив наших, то вийшов з тої розбитої хати. Але я був у касці, бронежилеті і вони мене не впізнали. Лише один них, з 9-ї роти 24-ї окремої механізованої бригади, впізнав мене по обличчі і закричав: «Свої!». Це був мій однокласник Саня. А так то могли самі свої мене тоді вбити.

Ще нам на допомогу прибув «Айдар», то вони допомогли нам відбивати атаки піхоти. А харківська авіація прилетіла десь через 4 години.

Це був страшний бій, тоді поранило нашого трускавчанина Андрія Андрійціва – гранатою. Йому розтрощило лікоть і сильно пошкодило ногу у стегновій та сідничній ділянках. Зараз він інвалід. І ще там був поранений Іван Бобас з Трускавця – осколком в голову і ще руку прошило. Тоді загинув Сергій з Бабиного, з Хирівської десантно-штурмової бригади. Отакий то був для нас серпень 2014-го…

Як пам’ятаєте, тоді був якраз Іловайський котел – Іловайськ вони зажали, а з нами це їм не вдалося, бо допомогли «Айдар» і авіація. Вже після 25 числа авіація не прилітала – після того як збили наш вертоліт МІГ і літак СУ.

Поранених і покійних ми вивозили самі, належної медичної допомоги не було змоги надати. Ніхто до нас не їхав, ми на здобутих у сепаратистів машинах вивозили наших покійників і поранених. Навіть по патрони і провізію ми мусили їздити самі, ніхто нам це не постачав туди.

16 км за нами стояло Лутугіно, там був генерал, він оточив себе танками, там була 30-та механізована бригада. А ми…

Потім нас прикомандирували до «вісімдесятки». 80-та аеромобільна бригада не мала нічого серйозного крім кулемету, РПК хіба, то на нашу гармату вони мало не молилися, що це серйозна зброя і що ми можемо відбивати танки.

Переді мною зараз тодішні дні – як наяву. Виразно бачу, як трупи складали попри дорогу. Коли вже ті псковські відступили, то ми йшли і збирали покійників – своїх і їхніх. Спочатку треба було перевірити, бо ворог ставив розтяжки, гранату Ф-1 під плечі. Тож ми відтягували покійника за ногу – якщо нічого не вибухало, тоді ми його вже забирали, клали в машину і так вивозили.

В 20-х числах я був поранений, отримав контузію. Десь під 27 серпня вийшов з-під аеропорту наш батальйон 24-ї окремої механізованої бригади, далі спустився «Айдар» – 28 серпня. Ми тоді прикривали відхід наших збройних сил з аеропорту.

«Айдару» ми тоді багато допомагали, я особисто давав їм бензин по 20-30 літрів, бо вони навіть не мали на чому вивозити покійних і поранених.

Далі 29-го і 30-го виходила 80-ка – окремими розбитими групами з боями виривалися з аеропорту. По 7, по 8 чоловік. І відходили ми дорогою на Щастя, на Харків.

Ми були в повному кільці. Якщо говорити про розташування Луганського аеропорту, то з правої сторони Росія, Краснодон, з лівої окупований Луганськ, а дорога на місто Щастя повністю була заблокована росіянами. Це були професійні російські війська, перед собою ми бачили прапор російський, а не сепаратистський. Доказом цьому, що на їхній стороні воювали професійні військові, є й те, як професійно працювала комутаторка – ми прослуховували переговори по рації, так вона чітко і ясно доповідала в трьох-чотирьох словах. Наприклад, «запрос провизии» – це що міномет потребує снарядів, або «чемодан в полете», «казанка три». «ураган два» і так далі.

Вони нас напевно теж прослуховували, але навряд чи все розуміли, бо ми говорили по-західняцькому.

Ну і 1 вересня вже останній спустився Іван зі Стрия, з 80-ки. Сказав, що вже там нікого в живих з наших нема, бо росіяни привезли «Піони» і «Тюльпани» 200-міліметрові і лупили по повній. Була ніч і щоб наші не втекли, то вони молотком по коліні били, розбивали чашку, щоб не відповзали далеко. І удар в пах берцом: «чтоб бандеровская раса не розмножалась».

Ми в аеропорт загнали два танки і стріляли навмання, тож тому Івану вдалося вискочити від росіян. Він заліз у воронку від «Тюльпана», окопався там, а на світанку вже дійшов до наших. Там прийняв його наш Сергій з Болехівців.

1 вересня ми прориваємось, здаємо Лутугіно, Георгіївку, вириваємося з оточення, пробиваємося до Щастя. Далі нас зустріли військові і направили на базу в Дмитрівку. Там ми здали ту зброю, яка залишилася – дві гармати з семи, з восьми НТЛБ два чи три були цілі, решта пошкоджені, а «Урали», «Газони»-66 всі погоріли.

Росіяни нам мстили, бо ми багато їхніх поклали, тож вони вже добивали нас в Дмитрівці – в ніч з 3 на 4 вересня. Перший постріл ракетою був десь біля 3 години, в 3.15 дали поправку, бо коректировщик в них був священик Московського патріархату. Про це є навіть матеріал в Ю-Тубі. Потрапили вони в наш склад боєприпасів, наші снаряди почали вибухати…

Розпочали стріляти з «Градів», з «Ураганів». Нам пощастило, що ми вижили, бо ми були якраз за горою. Вже трава почала горіти, а біля нас було шість ящиків зі снарядами. Попри трасу була канава, тож тою канавою ми й вийшли.

Вийшли ми на Харків, в Башкирівку Чугуївського району. Там нам не надавали жодної медичної допомоги, скинули біля якогось смітника і сказали «Будьте там». А ми ж всі пошкоджені, поранені, контужені. Не дали нам також ні казарми, ні палатки. Волонтери вислали нам три автобуси зі Львова і так частину наших забрали.

Приїхали ми 6 вересня. В Яворові в частині оформили нам звільнення, більшість пішла по госпіталях.

Сім місяців я був по госпіталях, після того мене демобілізували. Але написали в медичному заключенні, що контузію і каліцтво я отримав під час проходження військової служби. А мало б бути, що під час виконання бойового завдання, а не під час проходження військової служби. Бо виходить так, що я ніби служив хіба лише у військовій частині і ніде не виїжджав.

І тепер я не можу навіть групу зробити, бо направляють мене на перекомісію в генеральний госпіталь України, який знаходиться на Печерську в Києві. В мене перебиті задні вени – деформація від вибухів. Цукор вже мені трохи збили – сім місяців пролежав по госпіталях. В туалет мене водили, навіть шнурки на взутті не міг сам собі зав’язати.

Що мене найдужче болить, так це те, що замість подяки порушена карна справа за самовільне залишення частини в Харкові. Суддя з Луганська порушила цю справу, половині дали два роки умовно – для тих, що в госпіталь не потрапили. Ось так то буває…

Гарнізонна прокуратура допитувала мене по 7-9 годин. Питали де я був, що робив. Як орган влади прокуратура навіть не знала з якого виду зброї ми стріляли, запитували де ми подівали покійних і поранених. А покійних вже після того як ми вирвалися з оточення скидали в яму – і наших, і росіян, і там вони й залишилися лежати, під Луганськом…

Мир

Василь Кулинич міг би ще багато чого розказати. Розказує, як вдячний колегам, котрі в «Спортовці» збирали гроші на бронежилет для нього. Вдячний за матеріальну та моральну підтримку, за молитви рідних, за те, що Бог зберіг йому життя.

Але не все можна розказувати, не про все можна писати. Війна ще не закінчилася.

Та навіть з цієї півгодинної розмови зрозуміло, що великі людські втрати України в 2017 році зумовлені помилками (чи свідомими діями) окремих командирів. Чому дозволили зайти в Луганськ колоні ворожої техніки з Росії? Чому наші воїни не отримували належну зброю, чому замість акумулятивних снарядів отримували легші бронебійні, які не могли завдати ворогу належної шкоди? Чому захисники, які вирвалися з оточення, мають тепер проблеми з чиновниками і тиловими військовими, судами та прокуратурою? І таких «чому?» ще є багато.

Війна ніколи не зітреться з пам`яті Василя Кулинича. Але допомагають полегшити страждання воїна такі фактори як робота, хороший колектив, сім`я, а особливо син Микола. Саме про сина хочеться написати кілька слів у цій статті.

Перед нашою розмовою з Василем Кулиничем перекидаємося кількома фразами з його сином Миколою, котрий прийшов в ДЮСК «Спортовець» на тренування. Хлопець зараз в сьомому класі, а спортом (плаванням) займається з другого класу (вже п’ять років). За цей час має серйозні здобутки – лише в цьому році зайняв кілька призових місць на різноманітних турнірах та чемпіонатах.

Так, на Чемпіонаті Львівщини з плавання серед чоловіків, жінок та юнаків 1999-2000 р.н., який проходив у Трускавці 20-12 жовтня ц.р., Микола Кулинич зайняв два треті місця (100 н/с і 50 н/с). На Чемпіонаті України з акватлону (26-28.10.2017) серед учнів молодшої вікової групи син воїна Кулинича виконав ІІ спортивний розряд, зайняв друге місце в особистій першості і ІІ місце в складі команди Львівської області.

В листопаді 2017 р. Микола Кулинич зайняв два перші місця у Всеукраїнському турнірі з плавання «Осінь Прикарпаття», присвяченому 70-річчю заснування Дрогобицької ДЮСШ (50 н/с і 100 н/с), два перші місця у Всеукраїнському турнірі з плавання «Нафтуся-2017» у Трускавці, а за результатами Чемпіонату України з морських багатоборств та акватлону, який проходив 23-25 листопада в Івано-Франківську, ввійшов до складу резерву збірної України з морських багатоборств.

Серед найновіших здобутків Миколи Кулинича – знову два перші місця (50 в/с і 50 н/с на обласному турнірі з плавання, який проходив 26 листопада в Миколаєві).

Батько-воїн може гордитися своїм сином і не приховує цього. Пригадує, як маленьким хлопчиком привів його в «Спортовець». Миколка опирався, боявся, втік з роздягалки. Але Василь Кулинич вмовив сина, переконав.

«Перші тренування тато був біля мене, підтримував морально», – пригадує Микола Кулинич. Тепер хлопець навіть не може себе уявити без плавання, планує подальше життя пов`язати зі спортом. Микола мріє після закінчення навчання в школі поступити в Івано-Франківський коледж фізичної культури. «Завдяки тренерам ДЮСК «Спортовець» Олегу Ігоровичу Кирчею, Андрію Романовичу Жгуті, Богдану Васильовичу Смеречинському, і завдяки моєму татові я досяг таких успіхів», – каже на завершення нашої короткої розмови Микола Кулинич.

Батько, який не є професійним спортсменом-плавцем, гордий, що в нього такий син. Це його надія, його продовження роду, його кровинка. Недаремно він воював на Сході – не за олігархів у владі, не за Президента і Уряд, не за Верховну Раду. Воював за Батьківщину, за рідну землю, за родину, в тому числі за сина…

Дай Боже Кулиничам – і Василеві, і Миколі – щасливої долі, здоров`я і мирного неба. Щоб батькам не доводилося зі зброєю в руках захищати мирне небо України і майбутнє своїх синів…

Володимир Ключак

Також читайте

Tags:

Газ на авто. Трускавець

Новини Трускавця та регіону

Оголошення ТВ

  • Запрошуємо косметолога та масажиста
    16.08.2018 | 09:03

    СПА-центр «П`ятий океан» (м. Трускавець, вул. Д. Галицького, 2) запрошує на роботу масажиста та медичну сестру (косметолога по тілу). Тел. для довідок: 068-955-97-95 або 098-079-00-77. Також читайтеАТБ запрошує на роботу (0)Запрошуємо на роботу електрика (0)Запрошуємо на зустріч “Медіація як спосіб вирішення конфліктів” (0)Потрібен масажист (0)

  • АТБ запрошує на роботу
    06.08.2018 | 11:01

    Національна мережа продуктових магазинів АТБ запрошує на роботу в м. Трускавець: - продавця-консультанта – 6100 грн/міс, - охоронника – 6300 грн/міс, - молодшого приймальника товарів (вантажника) – 6300 грн/міс, - помічника продавця-консультанта (прибиральницю) – 5300 грн/міс. Зазначено орієнтовний рівень доходу в місяць. Звертатись за тел. 068-861-16-64, 050-385-01-47. Також читайтеЗапрошуємо косметолога та масажиста (0)Запрошуємо на роботу [...]

  • Archive for Оголошення ТВ »

Архіви