Володимир Ключак. Балади, спрощена історія України та деякі інші більші твори

By  | 14.09.2018 | Filed under: Публікації

Весіллячко

У селі на Прикарпатті музиченьки грають,

Весіллячко гонорове молодим справляють.

Сидять двоє на покутті – Іванко й Марічка,

Він – як місяць молоденький, вона – як та чічка.

Від страв різних на весіллі столи ся вгинали,

Люди їли, люди пили, люди танцювали.

Не встигав коморнік навіть носити горілки,

Олів`є, бурачків, «шуби» із вершком тарілки.

Сир голландський і плавлений, шинка і ковбаси,

Курячі стегенця, сало, всякі марципляси.

Холодець, сальцесон, риба смажена й копчена,

Огірки і помідори свіжі й закручені.

Мариновані грибочки, відбивні, котлети,

Оселедець, ікра чорна і м`ясні рулети.

А що того солодкого – не порахувати,

І торти, й солодкі драґлі, всілякі цукати.

Та молока пташиного там не бракувало,

Бо й воно там на вершечках у вазах стояло.

М`ясо, голубці, підливка, бульба і капуста,

Був там борщ і юшка була – кожному до ґусту.

Досить того, що все було, що там бути мало,

Всіх припрошували їсти, щоб не пропадало.

Навіть хлопців-„запорожців” і „дружбів штахетних”

Засадили поза столи, як гостей шляхетних.

А солодку й мінеральну воду так смоктали,

Що аж дивно, де то в людях все ся поміщало.

А як вийдуть із-за столу та й давай гуляти,

Бо площадка величезна – є де танцювати.

Коломийки, польки, вальса, з фартушком ходили,

Так уже ся наскакали, що не було сили.

Навіть діти-дошкільнята по двоє скакали

І на шейках, рок-ен-ролах теж ся вигинали.

Все село прошене було, все село гуділо,

О годині шостій ранку аж ся розходили.

А в неділю ізвечора – знов тої самої,

Знов гуляли аж до ранку до години тої.

Музиченьки аж похрипли – цілий час співають,

Такого ще не виділи, відколи вже грають.

В понеділок ще поправка була і в вівторок,

Ще й в середу назбирали десь чоловік сорок.

Але то не чотириста, як було в суботу,

То кухарки бідні мали пекельну роботу.

Та не дуже, може, й мали, було їх шістнадцять,

Помаганників ще своїх було чотирнадцять.

Пішло тоді на світ другий не одно пацятко,

Зарізали на весілля не одно телятко.

За кури вже не казати, яєць не злічити,

А скільки то пішло грошей, щоб всього купити.

…Відгуляли весіллячко, десь-колись згадають,

А Іван з Марічков свойов живуть-поживають.

Свої гроші доложили до тих з перепою,

Купили собі хатину та й живуть обоє.

День за днем, за тижнем тиждень, минув уже рочок,

Уже росте-підростає маленький синочок.

Разом з ним росте і другий, бо дав Бог близнята,

Не можуть ся натішити і мама, і тато.

А які вже то хрестини синочкам робили,

Би „Многая літа” люди у Бога просили.

Знову людей накликали, люди їли, пили,

Кума відтягли від столу, куму відкотили.

А старі діди з бабами так ся повпивали,

Що не йшли додому навіть, а на столах спали.

…Люблять в нас на Прикарпатті люди погуляти,

Випити і попоїсти ще й потанцювати.

Хоч ще ся не оплатили нікому видатки,

Кожен хоче так зробити, щоби була згадка.

У нас роблять все на славу – весілля, хрестини,

Всілякі там ювілеї й прості уродини.

Коби тітка в Америці чи вуйко в Канаді,

За їх гроші всі зробити весіллячко раді.

А хоч нема, все одно ми зробимо гостину,

Наскликаємо сусідів і усю родину.

Або й все село покличем – най ся тішат люди,

Коби були молодята, то й весілля … буде!

(Виходить, співаючи „Де той вуйко Йосиф…”)

13.05.2000

Верховинська бесіда

Ой мало хто в Україні ще то добре знає,

Як у нашій Верховині бойко розмовляє.

«Іди, Федьку, скотарити, взьми си паленятко,

Лишень вбись не згубив ґибу, моє сиґинятко.

А ти, Анцю, бери ташку, йди за потюками,

Дідиками, корбанами і коцюрубками.

А ми, любий чоловічку, ідеме косити,

Лишень бисьме не забули пити заладити.

Йди й вилади мені косу, тічку і клепачик,

А ти, Сефто, йди до лісу й принеси копачик.

Ти, Настасю, як устанеш, вбись огня наклала,

А ти, Гафо, маєш ниська білити повалу”.

„Добре, мамко, – кажут діти, – всьо буде зроблено,

Будут гриби, буде їсти, буде побілено”.

„Ідеме косити, Марьо, – каже жінці Лука, -

Літісь била косовиця, сего року мука.

Як красно то літісь било, вітрячка, погода,

А теперька бусуркані, шарьґа і негода.

Але може бисьме ниська на стіжча вкосили,

А як Богойко позволит, то завтра зложили”.

Та й пішли обоє з хати. Діти повставали.

Кожен робит ту роботу, що му наказали.

Пішов Федько скотарити, дві дівки до лісу,

Гафа білит, а Настася на пироги місит.

Самокишу відварила, що кваснина стала,

Собі кромплі і полєнту варити поклала.

А пацяті положила кваки і лупину,

Курям віднесла голомші, криці й троха трини.

Анця йде по знаємницях, жовтюки глядає,

А Сефта лиш коцюрубки й глубінки збирає.

Назбирали Анця з Сефтов велику торбину,

А як вже ся не ставало, збирали в платину.

А скотарь собі скотарит, співанки співає,

Як худоба ся поґедзит, він ї завертає.

Та й ганьбит, якщо задуже фриґає до фраса,

Бо хотів би із хлопцями бігати „баняса”.

Аж як сонце на полудне буде повертати,

То тогди вже мож худобу додому пущати.

А в полудне жене Федько домі ялов`ята,

Йдут додому з косовиці і мама із татом.

Пообідали всі разом і зновіть робити,

Бо теперь день рік годує, не є як спочити.

Бо зіправді то робота в горах цілий рочок,

Ниґда не є без роботи ни оден деньочок.

Треба цілий рік робити, оби дащо мати –

І земельку обробляти, й худобу плекати.

День за днем і рік за роком в бойка так минають,

Так то живуть в Верховині, так і розмовляють.

09-11.03. 2000

Пацятко (бувальщина)

Захотіла стара баба та й погандлювати

І повезла сир-сметану в місто продавати.

Корова ся розтелила, сир-сметана буде,

А все благо, що копійка свіженька прибуде.

Баба ся перехрестила й їде продавати,

Вдома діда залишила – буде ґаздувати.

Їде баба та й заснула, що аж захропіла,

Лиш недовго, бо покришка з слоїка злетіла.

Якраз бабі, як заснула, німці ся приснили,

Що хотіли сир купити та й щось швеньґотіли.

За півдармо сир продати баба не хотіла,

Вже до сварки йшло… на щастя, покришка злетіла.

В електричці було тепло (то дивнеє диво),

Сметана ся розігріла й покришку відбила.

А до того цілий слоїк так обсмарувала,

Що як баба увиділа, аж зашлякувала.

Та вдарилася по писку – кому шлякувати,

Ніхто бабі не є винен, сама виновата.

Що робити баба має – слоїк обтирає,

Щоб покришка не злітала – сметану спиває.

Ніби й добре все зробила, та нема спокою,

Бо в щось мокре по підлозі завезла рукою.

Призирає баба ліпше – що то за водичка,

Добре сир не відціджений – потекла жентичка.

Тяжко бабі є всидіти, чогось тверда лава,

Не може ся дочекати, чи скоро Свалява.

Нарешті ся дочекала, що „Свалява” чує,

Баба перша на свалявський базар чимчикує.

„Туньо даву сир-сметану”, – бабу обступили

Чисто так, як тоті німці, що ся бабі снили.

„Туньо” баба лиш казала, ціну добре знала,

Але з Божов допомогов якось всьо продала.

А до електрички часу було ще багато,

Пішла баба ся дивити ще там, де пацята.

А пацята були тані – недовго й ходила,

А мала ще гроші з дому – та й одне купила.

Свинча було невелике – в торбину поклала,

Але певно, що голодне, бо дуже пищало.

Але баба нуль уваги – невелике лихо,

Попищало, попищало, далі було тихо.

Ой загула електричка, приїхала, стала,

До Волівця й Лавочного люди посідали.

Баба також в електричку із людьми сідає,

Би пацятко не пищало – торбину гойдає.

Не пищало у торбині паця всю дорогу,

Аж баба ся настрашила, що відверло ноги.

Та паця було здорове, лиш трохи заспало,

То, напевно, електричка так заколисала.

Приїхали у Лавочне, електричка стала,

Всі, хто дотепер не виліз, тут повилізали.

Вийшла з ними й наша баба з пацятьом в торбині,

Лавочани ся питають, чи дорогі свині.

Баба їм відповідає, що ніби не дуже,

А що паця гризе торбу, то бабі байдуже.

А що паця гризе торбу, дірку проробляє,

Того бабі і не видно, та й тому не знає.

Як на Кальне з Лавочного дорога звертала,

То в тім місці паця торбу цілком розірвало.

Впало паця на дорогу та й побігло зразу,

Баба в крик: „Ловіт, людкове, онтуту заразу!”

А паця в якісь ворота і в кут ся забило,

„Боже тя вкарь, – каже баба, – а де-с ся поділо?”

Баба йде до тої хати та й ну в вікно бити:

„Поможіть ми моє свинча, ґаздику, їмити”.

„Чи ти, бабо, іздуріла, чи що ти ся стало,

Йди, їмай си своє свинча, пок ще-с не достала”.

Баба ввиділа пацятко та й біжить до нього

Та й якось ся приловчила й хопила за ногу.

А паця як запищало, то вже запищало,

Аж сусіди з навколишніх хат повилітали.

Бо не знали, небораки, що тото ся діє,

Думали, що може свинча десь крадуть злодії.

Баба як паця зловила, вже не відпустила,

Як дитину, у торбину, пацятко повила.

І донесла так додому бідну худобину,

Отака то була бабі тяженькая днина.

Але добре, що в гаразді вдома все застала,

Бо із дідом пригод жодних вдома не бувало.

Добре собі той деньочок баба затямила,

Як сметану продавала і паця купила.

Відтепер вже баба їздить у Сколе на свині

Й бере міх, а не везе вже пацятко в торбині.

08.03.2000

Тапки (бувальщина)

Жила собі стара баба у селі одному

Та й їхала з Мукачева з празника додому.

Та й та баба в електричці нам оповідала,

Як то з неї в Мукачеві люди гріх збирали.

Щоби рано до вароша могла ся достати,

То мусіла у Лавочнім переночувати.

Та й знайомі лавочани бабу ту прийняли,

Розстелили її ліжко та й спати поклали.

Пробудилась о четвертій – мало не проспала,

Торбу й тапки – хап, та й хода – би поїзд застала.

Але того не виділа, чиї тапки взяла,

Бігла боса, а ті тапки у руках тримала.

Аж як вбула в Мукачеві, тоді ясно стало,

Що то тапки чоловіка, у котрого спала.

Та йде й суває ногами – завеликі тапці,

А „лемаки позиравут” на бабині лапці.

Та й так каже одна другій: „Позирай, небого,

Якоє си баба вбула вільноє на ноги”.

Каже хтось: „Сесі топанки – се новая мода”,

Хтось сміється, хтось байдуже, комусь баби шкода.

Та найбільше в монастирі гріхів назбирала,

Як іконам баба в тапках тих ся покланяла.

Хоч не вільно ся сміяти у Божому храмі,

Але що, коли та баба суває ногами.

А в Лавочнім бідна жінка мало не дістала,

Причепився чоловічок, де тапки сховала.

Та наскільки обидвоє то не розуміли,

Що бабині є під ліжком, де ж ті ся поділи?

Вернулася стара баба – вже ся примеркало,

Знов у того господаря баба ночувала.

То уже ся там сміяли, то ся реготали,

Як то баба Мукачевом та й шпацерувала.

Та й так бабу то навчило, що як десь ночує,

То до торби свої мешти мотузком моцує.

09.01.2000

Марина

Ходить по селі Марина, ходить і ридає,

На нічиї запитання не відповідає.

Ні, вона не божевільна, ні, вона не хвора,

Просто бідна пережила превелике горе.

Полюбила дівчинонька хлопця молодого

І він її; здавалося – що кому до того?

Ніби й ворогів не мала молода Марина,

Та завжди чомусь знайдеться недобра людина.

Славко вже собі за жінку хоче її брати,

Погодились з обох сторін і батько, і мати.

Готуються до весілля, обоє щасливі.

А любляться!.. ніби тії голуб`ята сиві.

Любилися, кохалися і того не знали,

Яке горе тишком-нишком до них підступало.

А тим часом сусід Роман не спить, не дрімає,

Сидить завжди біля столу і думку думає.

Полюбив і він таємно Марину-білявку,

Але не він її бере, а приятель Славко.

І найліпший то приятель, з яким добре жили,

Разом росли-підростали й до школи ходили.

У пригодах були різних, бо всяке бувало,

Але кожен товариша свого виручали.

Навіть торік був би Роман в річці утопився,

Якби Славко випадково там не нагодився.

Ой тяжкий то у Романа камінь на серденьку,

Тому течуть дрібні сльози йому по личеньку.

А у вухо хтось шепоче, аж у грудях коле:

„Не буде Марина твоя, не буде ніколи”.

Бідний Роман по світлиці безперервно ходить.

Що робити? Що робити?! Місця не знаходить…

Замучився… Але раптом дивно йому стало –

Ніби щось йому навмисне ніж до рук подало.

Дивне із ним щось діється… Заблищали очі

І виходить він із хати з ножем серед ночі.

А тим часом у садочку з Мариною Славко,

Обнімає і цілує кохану білявку.

Хоч далеко поза північ – не хочеться спати –

Завжди мають закохані про що розмовляти.

Раптом двері заскрипіли боязко і тихо,

Наче могли відчувати, що трапиться лихо.

Заскрипіли і замовкли. Стихли молодята.

Прислухається Марина, чи не кличе мати.

Але мати не закличе вже більше ніколи,

Лежать з батьком зарізані, наче ті соколи.

Лише тече кров червона з горла на підлогу,

Лежать мертві старий батько і мати-небога.

Знов скрипнули тихо двері – що ж то може бути?

Двері скриплять, а голосу жодного не чути.

Знов пташки защебетали, цвіркун обізвався,

Але стало ще темніше, бо місяць сховався.

Та Марині вже й розмова не є така мила,

Чому ж мати не кликала, якщо виходила?

Попрощалася із Славком, бо вже треба спати,

„На добраніч, мій голубе”, – та й пішла до хати.

„На добраніч, моє сонце”, – йде додому й Славко,

А в голові одна думка про його білявку.

Раптом гострий ніж у спину – і сповзає тіло –

То приятель завершує своє чорне діло.

Лиш одне почув ще Славко, поки повалився –

Крик страшний, несамовитий селом покотився.

Позбігалися сусіди, але що порадять –

Не розрадять Мариночку, ніяк не розрадять.

Ой не знати, люди добрі, не знати, не знати,

Як Марині про два трупи у садку сказати.

Та той перший – самогубець, сусід препоганий,

А той другий – її Славко, милий і коханий.

Всі Романа проклинають, оплакують Славка,

Ой нещасна сиротина, Марина-білявка.

За батьками і молодим плакали всі люди,

Ой не буде весіллячка, не буде, не буде.

А Марина як заводить, аж чорна небога,

Ой не пережив на світі ще ніхто такого.

Поховали, розійшлися… День за днем проходить,

А Марина собі місця в хаті не знаходить.

Ходить по селі Марина, ходить і ридає,

І чого їй дальше жити, не знає, не знає.

Течуть, течуть дрібні сльози, течуть по личеньку,

Болить бідну головонька, болить і серденько.

Ой не може далі жити, не може, не може,

Тяжке горе пережила – поможи їй, Боже!

Дай їй сили і витримки в цю важку хвилину,

Не забувай, милий Боже, за бідну Марину!

04.02.2000

Ой не світи, місяченьку

Ой не світи, місяченьку, мені молодому,

Щоби збився я з дороги до рідного дому.

Ой не світи, місяченьку, за хмару сховайся

Та й спи собі – і до ранку вже не висувайся.

Знаю, знаю – сховаєшся, мене ти почуєш,

Бо не першу вже зі мною ніченьку мандруєш.

Із тобою, місяченьку, вже разом, нівроку,

Ходили ми до дівчини аж півтора року.

Ти вів мене до дівчини, як лиш тільки сходив,

А потому перед ранком додому відводив.

А тепер я тебе прошу мені не світити,

Бо я хочу доріженьку додому згубити.

Більше не буду тягнути, а скажу відразу,

Що зустрів я товариша біля перелазу.

Говорили ми про школу, про часи колишні,

Далі перейшли помалу на час теперішній.

Про пригоди свої різні я розповідаю,

Чи не жениться, бувало, я його питаю.

Мій товариш мені правду всю розповідає,

Що вже скоро ожениться, бо дівчину має.

Хоч не часто він до неї може приходити,

Але чесна, справедлива, можна з нею жити.

Така тиха і спокійна, хлопців ще не мала

І ніхто не чув за неї, щоб з кимось гуляла.

Я також йому хвалюся, що маю дівчину,

Що за нею пропадаю, що за нею гину.

Що і я також надію на весілля маю,

Вже два роки на весілля доляри складаю.

„А котра дівчина в тебе? – товариш питає, -

Бо нічого щось не чув я, нічого не знаю”.

Ну я йому й розказую правдоньку святую,

А він мене знов питає, немов би не чує.

Знов кажу: „Дівчина моя – Ковальчик Олена”,

А він стоїть, наче тая стіна побілена.

„Не жартуй, – мені говорить, – це ж моя дівчина”,

Бодай би її вкарала нечиста година.

Шляк би ясний її трафив, кров нагла залляла

За ті справи, що Олена із нами діяла.

Ледве він прийшов до тямки, ми говорим далі,

Що то дійсно не помилка, ми вже добре знали.

Говорили десь годину, далі розійшлися,

Більше з нею справ не мати разом поклялися.

Так півтора мене року дівчина дурила,

Мене за ніс, наче дурня якогось, водила.

Ото ганьба на голову мені нагла впала,

Ото мав я дівчиноньку, гута би ї втяла.

Неохота йти додому, неохота жити,

Лиш охота йти Олену по морді набити.

Ой не треба, місяченьку, мені вже світити,

Порадь мені, якщо можеш, що маю робити.

Ой не світи, місяченьку, не світи нікому,

А найдужче, місяченьку, мені молодому.

19-20.12.2000

Спрощена історія України від найдавніших часів до середини ХV ст.

Історія Вкраїни славна,

Вкраїна – то наш спільний дім,

І про події всі прадавні

Тобі я зараз розповім.

У давнину тут люди дикі,

Смугляві, ростом невеликі,

Жили, бідаки, як могли,

Гриби і ягоди збирали,

Рибалили і полювали,

Вогонь щоденно стерегли.

Не вміли землю обробляти,

Орати, сіяти, садить,

Ані худобу годувати,

Але дано їм було жить.

Про них розмову ми ведемо,

Архантропами їх зовемо,

Це значить – „найдавніший люд”,

Про них ще дуже мало знаєм,

Писемних згадок ми не маєм,

Тож не впроваджуєм вас в блуд.

Що все це правда, не дурниця –

Розкопки доказали нам,

А більше цього – таємниця,

Все решта я не знаю й сам.

Бо речі, що вони лишили,

Будинки їхні і могили

Вже археологи знайшли,

Про те, що вони дійсно були

І зникли, вітром промайнули,

Усьому світу довели.

А потім жили тут трипільці

І інші різні племена,

Ці люди були вже умільці,

Їх доля не така сумна.

Трипільці землеробство знали,

Тому вже не голодували,

За попередніх як часів,

П`ять тисяч років тому жили

І одні одним не служили,

Бо не було ще в них панів.

З каміння мало виробляли

Знаряддя праці в ті часи,

Бо з міді вже виготовляли

Серпи й ножі за пояси.

Одного Бога ще не знали,

А різним ідолам кланялись,

Котрих зробити кожен міг,

Про їхню магію ми знаєм,

Від них ми й забобони маєм,

Хоч все це й викликає сміх.

Майстерно глечики ліпили

І обпікали над вогнем,

Свою культуру нам лишили,

Її трипільською зовем.

Була й тшинецько-комарівська,

І білогрудівська, й станівська –

Культури бронзових часів,

Була й кераміки шнуровой,

Була й багатоваликовой –

Культури степу і лісів.

Було їх дуже ще багато,

Всі переважно біля рік,

Та де ж то їх запам`ятати

Нещасний може чоловік.

А взагалі-то, щоб ви знали,

Що більшість назви з них дістали

Десь за знаходженням своїм,

Як у селі щось відкопають,

Тоді й культуру називають

Іменням, як село, таким.

Ну ось, ми з вами залишили

І камінь, мідь, і бронзу теж,

Тому щоб щось не пропустили,

Повернемося до цих меж.

Палео-, мезо-, неоліти

Повинні знати навіть діти,

Усе віки це кам`яні,

Давній, середній, згодом новий,

Енеус – мідь, потім бронзовий –

Засіло в голові мені.

А далі вік прийшов залізний,

А з ним прийшли кочівники,

Були це люди досить різні,

Та всі вони – степовики.

Про них писемні згадки маєм

І у Гомера вже читаєм,

Про кіммерійців пише він,

Про інших навіть не казати,

Про скіфів пишуть вже багато –

Не Геродот лише один.

А Геродот – науки батько,

„Історія” її зовем,

Зробив для людства він багацько,

Йому за це і честь даєм.

Він особисто був у скіфів

І там почув багато міфів,

Їх всіх ретельно описав

І про життя цього народу,

Любов до волі і свободи

Він розділ в книжці написав.

Крім скіфів, були ще сармати,

Їх лють в очах не знала меж,

Скіф – батько, амазонка – мати…

Брехня чи ні? – не знаю теж.

І кров ворожу скіфи пили,

І чаші з черепів робили,

Війна – важливе заняття.

Хоч більше часу воювали,

Та десь-колись і торгували

Та й так помалу йшло життя.

Усе це в першім тисячлітті

До ери нашої було,

У п`ятім – першім десь столітті

Тут хід історії вело.

Сюди і греки прибували,

Котрі земель нових шукали –

Своєї бракувало їм,

Колонії тут заснували

І досить довго проживали,

Наш степ їм був за рідний дім.

Були тут Ольвія і Тіра,

І Херсонес, і Танаїс,

Але прийшов і dies irae

І, як то кажуть, взяв їх біс.

Боспорське царство існувало,

Поки до римлян не попало,

Так вчить історія всіх нас,

Їм згодом гайцу готи дали,

А далі гуни доконали,

Це був страшний непевний час.

Про тогочасні лихоліття

Розказувати не будем,

А вже із шостого століття

Розмову нашу поведем.

Жили вже наші тут слов`яни,

Хоч ще й були вони погани,

На наших схожі вже людей,

Венети, анти і склавини

Все боронили без упину

Свободу свою і дітей.

Між Віслою й Дніпром селились,

Ці землі їхніми були,

А далі трохи поширились,

Бо поміститись не могли.

Назвемо східні лиш племена,

Їх треба знати достеменно –

Це полочани, в`ятичі,

Хорвати білі, сіверяни,

Дуліби, тиверці, поляни,

Радимичі, дреговичі.

І українці, й росіяни,

І білоруси вийшли з них,

Усе це східні є слов`яни,

Тож назв не забуваймо їх.

Слов`яни західні: поляки,

Лужицькі серби і словаки,

Ну і морави, чехи теж,

Південні: серби і славонці,

Болгари, також македонці,

Хорвати, всіх і не назвеш.

Східнословёянські всі племена

У сьомім-восьмім десь віках,

Були ще трохи „безіменні”,

Ще невідомі по світах.

Бо не могло ще бути слави,

Поки не було ще держави,

Що Руссю ми зовем її,

В дев`ятім віці об`єднались,

Хоч це й непросто відбувалось,

І зажили в одній сім`ї.

Столиця руська – город славній,

Могутній, пишний і старий,

Столиця руська – Київ давній,

Що заснував його князь Кий.

Аскольд і Дир тут князювали,

В землі полянській панували,

Але прийшов Олег сюди,

Він віру повернув поганську,

А у історії слов`янській

Варязькі залишив сліди.

Варягом був по своїй крові

І Ігор – Рюрика це син,

Тож до місцевих він любові

Не мав, не тільки він один.

Податки дав такі великі,

Які простому чоловіку

Не можна було й заплатить,

З цим довго люди не мирились,

Древляни врешті погодились,

Що конче треба його вбить.

І до дерев двох прив`язали

І розірвали, як кота,

Та й розійшлися, бо думали,

Що все минулось так спроста.

Княгиня ж Ольга відомстила

І їхню землю запалила,

Хоч згодом каялась не раз,

Бо вірила по-християнськи,

Але зробила по-поганськи,

Та ж кожен-бо грішить із нас.

Княгиня менше воювала,

Не як покійний чоловік,

Словами більше здобувала

І так пройшов її весь вік.

В морські походи не ходила,

Як Ігор, воєн не любила,

Але багато досягла,

Щоби зміцнилася держава,

Зростила сина Святослава

І управляла, як могла.

А Святослав хотів чимало

В житті своїм щоб досягти,

Та все йому щось заважало

Дійти до власної мети.

Що Завойовником прозвали,

Так, дійсно, воював немало,

Хоч мало що завоював,

Болгарську захотів державу

І з печенігами мав справу,

В бою і голову поклав.

Володимир, син Святослава –

Найвидатніший із князів,

Йому за це і честь, і слава,

Що Русь хрестити повелів.

Було століття це десяте,

Як він велів народ зібрати,

Всіх до одного охрестить,

Щоб люди віру справжню мали,

Поганські звички забували,

Щоби побожно вміли жить.

За славного Володимира

Могутнім став князівський трон,

Він дечого здобув і миром,

Розширив західний кордон.

За нього й сина Ярослава

Був Київ у зеніті слави,

Це для Русі час золотий,

Його нащадки ще шанують,

Портрет на гривнях в нас друкують

І прізвище дають Святий.

А Ярослав, що Мудрим звали

Його, коли іще він жив,

Помножив батьківськую славу

І теж багато що зробив.

Він заснував бібліотеку

І внутрішню зміцнив безпеку,

Законів збірник теж уклав,

Це було перше руське право

Не усне, писану вже справу –

Він „Правда Руськая” назвав.

Він здійснює прадавню мрію,

Що ще апостол заповів,

Будує Київську Софію –

Всеруський це Святий Престіл.

Освіті також він сприяє,

Монастирям допомагає,

Він справедливим князем був,

З поляками також сварився,

А трохи згодом помирився,

Знов землі західні здобув.

А згодом кепські стали справи,

Бо князем кожен буть хотів,

А що були усі лукаві,

То кожен іншого тіснив.

Один із другим воювали

І за державу вже не дбали,

Лиш Володимир Мономах

Утримав трохи руську силу,

Та як потрапив у могилу,

Тоді й постав держави крах.

А міжусобиці тривали,

Тяжкий і нелегкий був час,

Потроху все занепадало,

Світильник слави вже погас.

Прийшло тринадцяте століття,

З собою принесло страхіття –

Це вузькоокі дикуни,

Страшну монгольськую навалу,

А їх татарами ще звали,

Нема лютіших, ніж вони.

Бо на шляху все грабували,

Столицю зруйнували теж,

А що з людьми вже виробляли –

Жорстокість їх не знає меж.

Всі землі майже захопили,

Міста і села попалили,

Прийшла тоді в наш край біда,

Включили й нашу батьківщину

В свою могутнюю країну,

Що звалась „Золота Орда”.

Галичина з Волинню разом

Лише до неї не ввійшли,

Бо все казали: „іншим разом”,

Та й так державність зберегли.

Хоч не було багато сили,

Але за короля Данила

Від жаху трохи відійшли,

Все більше згодом розвивались,

На краще завжди сподівались,

Та ці часи не надійшли.

За Лева, Юрія, Андрія

Ще були єдність і любов,

Але загинула надія

По смерті Болеслава знов.

В Галичині поляки стали,

На Закарпатті панували

Мадяри ще в давніший час,

Румун сидів на Буковині,

А решта мали все литвини,

Так поділили собі нас.

Почалось гноблення народу,

Яке не було за віків,

Бо відбирають в нас свободу

І переводять в кріпаків.

Хоч то й по-різному бувало,

Нікому краще не бувало

Під владою панів чужих,

Бо гнобили і нашу віру,

Багато-хто відчув зневіру

Із наших, і пішов до них.

А три литовськії статути,

Шістнадцятий оце був вік,

Наклали нам такії пута,

Яких не знав ще чоловік.

Людина просвітку не знала,

Лиш шляхта привілеї мала,

Та й то не мали всі із них,

Тому, щоб більшим паном бути,

Своє відважились забути

Й записувались до чужих.

І так, напевно б, колотилось

Ще дуже довгії віки,

Але раптово появились

На наших землях козаки.

Не знати, звідки дане слово,

Та ще буде про них розмова,

Тепер закінчувати час,

Лиш просим – не забудьте цього,

Не кажем більше вже нічого,

Бо й так замучили ми вас.

13-14.06.1999

Спрощена історія України від середини ХVІ ст.. до кін. ХІХ ст.

Минуле власної держави

Повинен кожен знать народ,

Розповідать про вчинки слави,

А не води набрать у рот.

Бо хто історії не знає,

То і майбутнього не має

Такий серед народів люд.

І ми будемо говорили,

Як то ми волю боронили

Колись від зайдів і приблуд.

Ще як Вкраїну Руссю звали,

Була велика і міцна,

А як сусіди розшарпали,

То стала доленька сумна.

Бо і поляки, і литвини

Засіли в нас на Україні

І тут почали панувать,

Свої порядки повводили,

Людей своїх тут посадили,

Що мали нами управлять.

Ну а потому, щоб не стати

Із ворогами віч-на-віч,

То вирішили об`єднатись

Й повстала Посполита Річ.

Литву і Польщу об`єднали,

Литвини польське переймали,

А звичай занехали наш,

Вкраїнців зрадили лукаво

І відкидали наше право –

Ставало гірше – і шабаш.

Були такі, що з цим мирились

І не казали проти ніц,

Але й були, що не корились,

Створивши Запорізьку Січ.

Це люди з нашого народу,

Які боролись за свободу,

А називались козаки,

Вони від панщини втікали,

Свій рідний край обороняли,

Їм честь і слава на віки.

Козак – це чужинецьке слово,

Це голодранець, абихто,

Або, можливо, варта, сторож,

Цього не відає ніхто.

А щоби козаком зробитись,

То треба було потрудитись

І не одні там полягли,

Пішли вони на дно, небоги,

Котрі через страшні пороги

На славну Січ не допливли.

Була у них і дисципліна

І хоч не був у них султан,

Та була головна людина –

Це гетьман, або отаман.

Найперший лицар молодецький –

Це Байда, славний Вишневецький,

Котрий-то Січ і заснував,

Були і інші ще гетьмани,

Були і добрі, і погані,

Їх люд з-між себе обирав.

Поляки мусіли змиритись

І королівський також трон,

Із козаками погодитись,

Що будуть стерегти кордон.

Відносини були хороші,

Поляки навіть мали гроші

Їм час від часу посилать,

А наші того лиш хотіли,

Щоб їх у спокої лишили

Й не заважали воювать.

І поки жив ще Сагайдачний,

Козацький золотий був вік,

Хоч називають „необачний”,

Та був це славний чоловік.

Разом на москалів ходили,

Разом також і турків били,

Тоді уславився Хотин,

Давав полякам допомогу,

Не забував за Січ-небогу,

Та мало є таких, як він.

А як помер він, то поляки

Щось не злюбили козаків,

Хотіли, щоби небораки

Вернулись до своїх панів.

Реєстр козацький поменшили,

Лиш кілька тисяч залишили,

Обуренню не було меж,

За ними були і селяни,

І духовенство, і міщани,

І шляхта повставала теж.

А ще погані справи були

З релігією в час оцей,

Єдину віру не вернули,

А посварили лиш людей.

Бо і тоді йшов брат на брата,

Схизматиком і уніатом

Один одного обзивав,

Забувши заповідь Христову

Щодо покори і любові,

Нерідко брата брат вбивав.

Тоді й почалося повстання,

Яке війною ще зовуть,

Або ще „визвольне змагання”,

Хоч волі й не вдалось здобуть.

Богдан Хмельницький став гетьманом

Над козаком і іншим станом,

Він також цей очолив рух,

Він за права економічні

І релігійні, й політичні

Підніс козацький гордий дух.

Спочатку добре воювали,

В кількох боях перемогли,

Ім`я Богдана прославляли

І величали, як могли

Аж доти, поки під містечком,

Під мальовничим Берестечком

Не зрадив їх татарський хан,

На польські гроші ся понадив

І козаків у битві зрадив

Та й втік додому кримський пан.

Бої, облоги і походи

Десь так тривали років шість,

Аж поки по Вкраїні згодом

Не пронеслася нова вість.

Що знищить королівство польське

Нам допоможе цар московський,

Бо в нього й віра та, що в нас,

Що згода є на це гетьмана,

Хмельницького Богдана-пана,

Бодай він згинув був в той час.

Він добивався був звитяги,

Цареві навіть присягнув,

Але московської присяги

У відповідь він не почув.

Його москвини обдурили

І договір переробили,

Переписали на свій лад,

Не знав Хмельницький, що ті люди

Ще гірші від татар паскуди,

Мов спокуситель Єви гад.

Три роки ще пожив, бідака,

Бо більше вже не міг прожить,

Як все дізнався, неборака,

То серце розірвалось вмить.

У пеклі десь смолу куштує

І, певно, кожен день жалкує

За все те, що він тут зділав,

Що нашу славну Україну

Віддав у руки він москвину,

Царю проклятому продав.

Виговського Івана згодом

Поклали гетьманом собі,

Котрий із польським всім народом

Хотів миритись в цій добі.

Але не всі цього хотіли,

Добро побачить не зуміли,

Лиш роки два гетьманував,

Хотів добра він для народу

І в Гадячі уклав угоду,

А далі Хмельниченко став.

А потім вже доба Руїни –

Її історики так звуть,

Не знала бідна Україна,

Які часи її ще ждуть.

Були й гетьмани справедливі,

Та більшість все-таки зрадливі,

За себе кожен дбав, як міг,

Одні були царів московських,

А інші висуванці польські,

Ніхто Вкраїну не зберіг.

А було в нас також такоє,

Яке іще не знав і світ,

Гетьманів було двоє-троє,

Та ні один такий, як слід.

Був Брюховецький, Дорошенко,

Був Многогрішний і Ханенко,

І Самойлович гетьман був,

Хтось добрий був, а хтось поганий,

Але усім одна догана –

Ніхто з них волі не здобув.

А коли цар Петро Великий

В Росії правити почав,

То щоб народ піднести дикий,

Реформи проводити став.

Хоч ми уже й не мали волі,

Та автономію поволі

Він скасувати забажав,

Іще й чуже хотів забрати,

В цей час у нас гетьманувати

Тоді Іван Мазепа став.

Із шведами він радив раду,

Як нашу волю зберегти

І готував цареві зраду –

Все для високої мети.

Але ці плани не вдалися,

Бо так події повелися,

Що цар Петро їх переміг,

Мазепа з шведами в Полтаві

Ганьби зазнали, а не слави,

Нічого він зробить не зміг.

А Пилип Орлик за кордоном,

Що в час цей гетьманом він став,

В Бендерах виступив з законом,

За що і славу він дістав.

Ця конституція гласила,

Що вольності всі закріпила,

Хоч і не діяла вона,

Та значення вона все ж мала,

Бо всьому світу показала,

Що й наша людність не дурна.

А Петро Перший, цар російський,

Нас всіх жорстоко покарав,

Колегію Малоросійську

На Україні заснував.

Ця Скоропадського немила

Загнала справа у могилу

І гетьман Полуботок став,

Що за зухвалі свої дії

Проти жорстокої Росії

В тюрмі російській помирав.

В цілому ж, все оте століття,

Що вісімнадцятим було,

Принесло нам нещасть суцвіття,

Інакше й бути не могло.

Тоді культура занепала,

Людей письменних мало стало

І зріс ще більше панський гніт,

Поглинуло Вкраїну царство,

Зміцнилося самодержавство,

Нахабне й підле на весь світ.

А Розумовський, пан Кирило,

Останнім на Вкраїні був,

Котрий через цариці силу

Гетьманську булаву здобув.

Що після смерті занепала,

Правління гетьманське пропало,

Якби ніколи й не було,

Ну а правління Катерини

Задля покінчення Руїни

Свої реформи провело.

Січ Запорізьку зруйнували

(Це був Текелі, наче звір),

А Калнишевського в кандали –

І відпровадили в Сибір.

Тоді і польськая держава

Занепадати дужче стала,

В Руїну впала теж страшну,

Зазнали лиха і поляки,

Цим скористались австріяки,

Загарбали Галичину.

Отож Вкраїну розділили

Великі ці держави дві,

Наш Захід Австрія вхопила,

А решту мали москалі.

І так поволі-помаленьку

Вкраїну, нашу рідну неньку

До того стану довели,

Що господарство зруйнували,

Письменних зовсім мало стало,

А всі багатства розтягли.

Щоправда, стали вже писати

По-українському в той час

І „Енеїда”, ніби мати,

Зробилась рідною для нас.

А Головецький, Вагилевич

І третій – Маркіян Шашкевич

В Галичині підняли рух,

Що мова наша все ж існує,

Нехай москаль і поляк чує,

Що ще не вмер вкраїнський дух.

Були й такі, що воювали,

Тримали зброю у руках

І проти панства повставали,

Ставали на опришків шлях.

І як той Довбуш в Верховині

Ходив по горах, полонинах,

Так Кармелюк собі ходив,

Щоправда по лісах, дібровах,

А жив, неначе звір на ловах,

Він не одного пана вбив.

А як у Західній Європі

Почався революцій час,

Тоді й селяни, наші „хлопи”,

Заворушились і у нас.

Хоч не здобули України,

Добились панщини відміни

Аж по цілій Галичині,

І Закарпаття повставало

І разом з Кошутом повстало,

Був рух і на Буковині.

Різноманітні товариства

Почали виникать тоді,

Той за реформи, той за вбивства,

Той за культуру, той собі.

Носили ймення ті Кирила,

А ті себе проголосили

Громадою, а чом би й ні?

Народники і народовці,

І москвофіли, й угодовці,

А плани мали всі одні.

Як би то добре всім зробити,

Народу краще дать життя,

Себе при тім не зачепити,

Чи можна це? – Якби знаття.

І так помалу групуватись,

А згодом партії повстали,

Немов після дощу гриби

І кожна з них щось говорила,

Яке добро вона б зробила,

Якби то влада. О, якби!

Письменників багато славних

З`явилося в тодішній час,

Цього не було в часах давніх,

Шкода, але нема і в нас.

І Костомаров, і Шевченко,

Франко, Куліш, Борис Грінченко,

І Драгоманов теж писав,

Марко Вовчок і Антонович,

І Українка, і Духнович,

Ну а Чубинський гімн наш склав.

В цей час були і перешкоди,

Що царський уряд їх робив,

Щоб мовою свого народу

Наш брат писати не посмів.

І так варилася та каша

І так дійшла Вкраїна наша

В двадцятий славний рідний вік,

А в ньому було так багато,

Що римою все описати

І не зуміє чоловік.

То дякуємо, Тобі, Боже,

Що Ти змінив лихий той час,

Працюєм ми – то й Бог поможе,

І є держава і у нас.

Будем закінчувать на цьому,

Бо ви також відчули втому,

Непросто все запам`ятать,

Але як трохи потрудитись,

То всього можна нам навчитись,

Ну а минуле треба знать.

14 – 15.06. 1999

Пташка

Стоїть в селі край дороги старезна хатина,

Вгрузла в землю, зігнулася, як стара людина.

Малі вікна, немов очі, як їх прижмурити,

Перекривлені одвірки – недовго їй жити.

Там старенька удовиця віку доживала,

Котра свого чоловіка давно поховала.

Та й така, як та хатина – зморщена, маленька,

В три погибелі зігнена вдовиця старенька.

Але не сама там жила, бо доньку ще мала,

Що її за голосочок Пташкою назвали.

Як, бувало, заспіває якої сумної,

То аж серце стрепенеться від пісеньки тої.

„Ой не світи, місяченьку” найдужче любила

І як Галя коромислом водицю носила.

Та слухав би цілу нічку голос її красний,

Такий дав дівчині Господь талант був прекрасний.

Слухає, бувало, мама, аж болить серденько,

Не раз течуть дрібні сльози в неї по личеньку.

Вона своїй Галиночці лиш добра бажала,

Задля щастя Галиночки життя би віддала.

Каже якось: „Галиночко! Послухай, небого,

Хоче тебе Федір брати, то іди за нього.

То нічого, що він старший на 12 років,

Але будеш ти ґаздиня, така, що нівроку”.

Галя очі лиш опустить і каже тихенько:

„Мені, мамо, до Федора не лежить серденько.

Не силуйте мене, мамо, не в`яжіте волі,

Нащо мені те ґаздівство, як не буде долі.

Не зможу я і не буду Федора любити,

Чого ж маю із нелюбом весь вік свій прожити?”

Та й замовкне. Мама також не каже нічого,

А Галинка лиш думає про Іванка свого.

„Ой не світи, місяченьку” вже менше співає,

Але „Несе Галя воду” завжди починає.

Та й так ішли дні за днями, півроку минуло,

За розмову про Федора Галя вже й забула.

Все частіше із Іванком стала зустрічатись,

Все проситься у садочок піти погуляти.

Пішла чутка про весілля, що десь скоро буде

У Івана із Галею, бо ж не сліпі люди.

Бо бачили вже Іванка не один разочок,

Як звечора йшов до Пташки-Галі у садочок.

На весілля й Галя в серці вже надію має,

Але чує – нова вістка по селі гуляє.

Чи то правда, чи неправда – точно ще не знати,

Що до Насті Іван хоче сватів засилати.

Може й правда, бо до Галі Іван вже не ходить,

Галя собі вечорами місця не знаходить.

Правда, правда, бо в неділю вже свати ходили,

Із Настею з-за потока вже ся погодили.

Невесела ходить Галя, помарніла Пташка,

Чорні кола попід очі має бідолашка.

Тут ще й мати захворіла, що не може й встати,

А Федір став, наче родич, Галі помагати.

Мати знову якось каже: „Послухай, Галинко,

Я тобі добра лиш хочу, моя ти дитинко.

Прости, Галю, Іванові і забудь за нього,

Як захоче тебе Федір, то іди, небого.”

„Добре, мамо” – так сказала та й вийшла із хати,

Пішла бідна у садочок та й стала ридати.

Поплакала, поплакала, далі перестала,

Виплакалася нещасна й якось легше стало.

Федір знову все приходить, Галі помагає,

А якось одного разу з нею розмовляє:

„Знаю, Галю, що не можна силоміць кохати,

Але хочу я до тебе сватів засилати.

Знаю я, що ти Івана скоро не забудеш,

Знаю я, що ти зі мною щаслива не будеш.

Виходи за мене заміж, я тебе благаю,

Будеш ти така газдиня, що в селі немає.

Все, що хочеш, тобі куплю, усе будеш мати,

Скажи мені, чи я можу сватів засилати?”

„Ой послухай лиш, Федоре, що буду казати.

Тоді можеш ти до мене сватів засилати,

Рушниками чистенькими я їх перев`яжу,

Як ти зробиш одну справу, яку тобі скажу.

Поки буде іван жити – його не забуду,

Як загине, тоді твоя я, Федоре, буду.

Тоді зможу я, Федоре, тебе покохати,

Тоді можеш цілком сміло сватів засилати.

Як не буде за два тижні весілля в Івана,

Тоді можу твоя бути, Федоре, кохана.

Як прикриє земля чорна Іванове тіло,

Тоді можеш приходити ти до мене сміло”.

Задумався тяжко Федір, що робити має,

До кого йти на пораду – не знає, не знає.

Не хотів би гріх тяженький на душу він брати,

Але й хотів би і Пташку він за жінку мати.

Три дні ходив Федір чорний, наче темна нічка,

Не були три ночі з ряду заплющені вічка.

Аж нарешті він надумав, що має робити

І яким Івана має способом убити.

А Іван собі до Насті щовечора ходить,

Йде звечора, а над ранком додому приходить.

Готується до весілля Настина родина,

Готується й Іванова – та ж то женять сина.

Вже і в Насті, і в Івана все приготували,

Все, що треба, покупили, горілки нагнали.

А звечора у вівторок Іван через лавку

Через потік йде до Насті, до свої білявки.

Йде і думає про неї, а того й не знає,

Що з копачом його Федір там підстерігає.

Перейшов Іван вже лавку, на берег ступає,

Раптом – трах… і тіло тихо додолу сповзає.

Дав йому щосили Федір копачом у очі

Й кинув тіло непритомне в воду серед ночі.

Буль-буль-буль… І вже Івана живого немає,

Всюди тихо, тільки Галя у садку співає.

І якоїсь веселої Пташечка співала,

Бо що Федір робитиме, вона добре знала.

Зробив Федір чорну справу, йде Галі казати,

Що буде він у неділю сватів засилати.

Ой не буде вже весілля в Насті та Івана,

Сидів Федір у садочку з Галею до рана.

Аж над ранком вже заходить Галина до хати,

Але чому ж то до неї не говорить мати?

Чому ж мати не говорить, та все говорила,

Та ж сама вона за зятя Федора хотіла.

Галя свічку засвітила, а та аж палає,

Галя ближче до матері, а та неживая.

… Йде до Галі вранці Федір, іде вже до хати,

А застає там два трупи – Пташка й її мати…

Пройшли роки. Вже хатини старої немає,

Вже ніхто так, як та Пташка, красно не співає.

Лишень біля тої лавки, біля того броду

Можна інколи почути „Несе Галя воду”.

Та так сумно і тужливо, що аж серце в`яне,

Але тільки на тім місці, де вбито Івана.

А буває, старий дідо, наче півень, піє,

То нявкає, то гавкає, або вовком виє.

То здурів нещасний Федір та й поночі ходить

Вперед-назад через лавку, місця не знаходить.

Кажуть люди – 40 років має так ходити,

Нащо було Іванову душеньку губити?

Таке може наробити лиш одна людина,

Отаке-то наробила Пташечка-Галина.

09.03.2000

Заробітчанська трагедія

„Іване, Іване, коханий Іване,

Та їду, бо треба, треба якось жить,

Та це ж не навіки… а ти не журися,

Любила, люблю я і буду любить

Тебе, моє серце, тебе, моє сонце,

Тебе лиш одного

І більше нікого

У цілому світі… Чекай…”

***

„Наталю, кохана! Прощай…

Та що я говорю – до зустрічі, мила…

Поїхала вже… А на згадку лишила

Мені поцілунок – як мед з полином.

Приходить до мене із нічкою й сном…

Нічого – подзвонить до мене, напише…”

***

Наталя дитину маленьку колише

В сеньйора й сеньйори,

А також бабусю стару доглядає,

І їсти готує, й сама прибирає

У цілім будинку,

Немає спочинку…

Ой ні, це неправда, бо є пів суботи,

Щоби відпочить від всієї роботи…

***

„Sono Italiano – Italiano vero” –

З пристрастю сеньйор співає

Та на свою служницю ласо поглядає.

Нехай собі сеньйор cantare,

Та він не проти і amare.

***

Пару лір у кишені, без роботи Наталія

У прекраснім краю, у проклятій Італії…

Світ не стоїть на Неаполі,

Можна шукати роботи в іншому місці,

В іншому італійському місті…

***

Що тобі сниться, Іване? Не сумуй,

На сни погані не зважай,

Від неї вісточки чекай…

Тепер не дзвонила? Давно не дзвонила?

Значить, все в порядку,

Викинь з голови погану гадку.

***

„Заберіть мене звідси, або вбийте,

Я в божевільні, в тюрмі,

В нас кажуть на неї „бордель”,

Там, де панує псевдо-Лель,

Я не хочу жити, я рабиня,

Хоч для своїх клієнтів – богиня”.

***

„Наталю, Наталю! Не пишеш, не дзвониш,

нічого не знаю – ні де ти, ні як,

Ти може забула, чи іншого любиш,

А може тобі добре й так…

Я ж цього року їду в Іспанію

До пана на ранчо

Збирати помаранчі…

Бачу, що сам до себе говорю…

Хто мені зарадить у моєму горі?”

***

Вирвалася, втекла… „Я вільна!

Повертаюся додому,

Хоч без грошей великих, але додому!

Я Іванові признаюся у всьому,

Хай він мене осуджує чи милує,

Мене ж туди забрали силою…

Їду на Україну,

На свою рідну Україну,

Туди, де бистрая вода,

Де є калина і верба,

Де тихі води, ясні зорі,

Степи безкраї, неозорі,

Де синь Карпат у далині –

Все те, що снилося мені…”

***

„Його немає – в Іспанію поїхав,

та він неначе з глузду з`їхав,

Лише про тебе говорив,

І їсти, й пити не хотів,

За два тижні повернутися має…”

Тепер Наталя чекає…

***

***

З Іспанії приходить телеграма

До Іванової мами,

Що Іван (її єдина дитина)

В Іспанії загинув…

03.07.2001

Ні місяця, ані зірок

Ні місяця, ані зірок – навколо темна нічка,

Лишень поблискує одна на кладовищі свічка.

Горить і скапує вона на свіжую могилу,

Тут парубок похоронив свою дівчину милу.

Сидить, немилий цілий світ і схлипує нещасний:

„Тебе загнали вороги в могилу передчасно.

Тепер ти там, а я ще тут і жити я не хочу,

Бо не побачу більше я ніколи твої очі.

Я третю ніч вже тут сиджу і третю ніч тут плачу,

Не маю вже надії я, що ще тебе побачу.

Прошу, з`явися ти мені хоч ще один разочок…”

… І захитався на хресті з барвіночку віночок.

Хитнувся хрест і раптом впав, земля зашурхотіла

І перед парубком в ту мить розкрилася могила.

А труна вилізла наверх, заскреготіли цвяхи,

А в хлопця того по спині забігали мурахи.

Стоїть, неначе кам`яний і зрушити не може,

А в голові лише одне: „О Боже! Боже! Боже!”

Встає дівчина із труни і очі відкриває,

А руки сині і липкі до хлопця простягає.

Та третій півень заспівав – і марево пропало,

Стих вітер; труна, свічка, хрест на своє місце стали.

Лишень юнак стояв блідий, неначе фарба біла

І піт холодний обіляв ціле тремтяче тіло.

Він посивів і онімів за нічку ту єдину,

Але побачив ще хоч раз коханую дівчину.

Мораль така: хто вмер – то вмер, не треба нам тужити,

Бо Божа воля є на все, її нам не змінити.

14.01.2000

Також читайте

Tags:

Газ на авто. Трускавець

Новини Трускавця та регіону

ТОП коментованих за тиждень

  • None found

Оголошення ТВ

  • Запрошуємо на роботу
    31.10.2018 | 13:24

    ТзОВ «ГКК «Карпати» (м. Трускавець, вул. Карпатська, 2) запрошує на роботу інструктора з ЛФК. Тел. для довідок (03247) 6-21-22. Також читайтеЗапрошуємо на відзначення 100-літнього ювілею створення ЗУНР (0)Запрошуємо на Свято подяки Богові (0)Заходи до 76-річчя створення УПА (0)Оголошується конкурс на найкращу наукову роботу серед студентів вишів України з гарантованою грошовою винагородою! (0)

  • №88066 Високооплачувана офіційна робота в польщі.
    24.10.2018 | 11:56

    Офіційна робота в Польщі, зарплата від 10 злотих за годину і більше, житло надається безкоштовно, а подекуди і харчування, за такими вакансіями: столярі, швеї, зварники, фрезервувальники, а також в теплицях, в готелях, в пансіонатах, на заводах,на меблевих фабриках, супермаркетах, магазинах, гуртовнях, столярнях, мясокомбінатах, дорожніх роботах, по догляду, фермерських господарствах, на будівницстві та в лісі. А [...]

  • Archive for Оголошення ТВ »

Архіви