/Про кімнату-музей, створену членами Стебницького осередку Спілки політв’язнів та Братства ОУН-УПА/
Серед читачів «Дня» — люди різного віку. Об’єднує їх почуття патріотизму і бажання більше дізнатися про Україну та українство. Але в нас особливі читачі в містечку Стебник на Львівщині, які не розлучаються з «Днем» упродовж багатьох років, бережно колекціонуючи підшивки газети у місцевому музеї. Це — колишні політв’язні, члени Стебницького осередку Спілки політв’язнів та Братства ОУН-УПА. На жаль, час невпинно зменшує їхню кількість… Ось і нещодавно газета («День» №120-121 від 10—11 липня) друкувала слово пам’яті побратимів про свого земляка, Теофіля Федика, який відійшов у вічність.
Нині подаємо матеріал-роздум Галини Татаревич із Трускавця, яка побувала в гостях у членів Спілки політв’язнів, що в часи лихоліть та безнадії не зламалися, зберегли силу духу і віру у свою Вільну Україну.
Вони читали «Декалог». Урочисто, натхненно, карбуючи кожне слово. Читали утисячне, мабуть, а здавалося, ніби складають присягу на вірність Україні вперше. Їхні обличчя, повернені до образу Матері Божої, хотілося виліпити, намалювати, зафільмувати: стільки в них було краси, твердості й віри. Вони — понад вісімдесятилітні політв’язні, що зібралися у своїй кімнаті-музеї, куди мене запросили в гості.
…Невелике містечко Стебник, що на Львівщині, у часи Радянського Союзу було одним з тих міст, куди дозволено було повертатися із заслання політв’язням. А загалом таких міст на Західній Україні, окрім Стебника, було ще два: Новояворівськ і Новий Розділ. Промислові міста з поганою екологією і шансом працевлаштуватися лише на калійному чи сірчаному заводах. У Стебник у різні роки радянської окупації повернулося понад 500 сімей, щоб жити на рідній — несвоїй Україні. За плечима кожного з політв’язнів — десятиліття поневірянь на Колимі, у Норильську, у Казахстані. А перед тим відчайдушна боротьба за рідну землю…
Із памороззю принишклості, що є характерною для людей поважного віку, розповідали мені про свою гордість — музейну кімнату історії національно-визвольної боротьби. У їхніх словах було стільки простої щирості, непоказної мужності. Як, зрештою, і все їх життя — офіра во ім’я розквіту і розвитку, щоб ми на краплю ставали кращими для Неї, Нашої Держави.
Ідея створення музею належала голові міського осередку «Меморіал» п. Миколі Тимишину. Її підтримали і втілили в життя члени Стебницького осередку Спілки політв’язнів та Братства ОУН-УПА. Невеличкі скромні кімнати музею, розташованого в місцевому Будинку культури. Їхні стенди — це історія державотворення українського народу від княжих часів до героїки ХХ століття. На них цілий пантеон портретів видатних людей, котрі в різних царинах жертовно боролися за волю України. Автор — Іван Галяк, у минулому вчитель історії.
В іншій частині кімнати розміщені експонати, що пов’язані з життям стебничан-політв’язнів. Це колишні члени ОУН та їхні прихильники, що були учасниками підпільної боротьби. З-поміж них і відомі родини Лоцуняків, Лабовок, Лавриковських, Винницьких, Івасівок. На двох наступних стендах — світлини стебничан, котрі перебували в таборах Сибіру, Казахстану, Колими і Норильська. Особливо цінною для відвідувачів музейної кімнати є світлина і автобіографічні відомості про багатолітнього політв’язня отця-мітрата Петра Герилюка-Купчинського — учня Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого. Усе його життя — ненастанне служіння Богові та рідній землі.
А нещодавно музейна кімната поповнилася ще двома стендами: «А ми тую стрілецькую славу збережемо» — про історію січового стрілецтва та «Ми клятву, дану нами, не зламали» — про членів Стебницького осередку Спілки політв’язнів та їхніх побратимів, багато з яких були учасниками Норильського і Кенгірського повстань. Їх виготовили голова Стебницького осередку Спілки політв’язнів п. Теофіль Федик та члени Спілки і Братства Роман Пацула, Антоніна Сидір, Остап Качмар, Мирослава Тершівська та інші.
У музейній кімнаті зібрана бібліотека з книгами про національно-визвольну боротьбу нашого народу, є підбірка газетних матеріалів. Особлива увага до багаторічної підшивки газети «День». Спілчани розповідали мені про те, яким цікавим та незаангажованим є це видання, відзначали патріотизм і рівневість кожного рядка. Дуже тішилися, що передплачують її своїм коштом багато років! Є тут і аматорська відеотека. У фільмах дбайливо фіксуються зустрічі з молоддю, національні й державні свята, у яких активними учасниками є спілчани. У кутку, на перекладині, німим нагадуванням висить табірний одяг політв’язнів. Ці артефакти викликають чи не найбільше збентеження.
Книга відгуків незвичного народного музею свідчить про неабияку цікавість до створеного руками політв’язнів. Тут знаходимо й щирі дитячі слова подяки, і зворушливі коментарі високоповажних гостей, з-поміж яких: Дарія Гусяк і Ольга Ільків — зв’язкові головного командира УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича, Світлана Кочергіна, старший науковий співробітник Львівського історичного музею, Ярослава Павличко, львівська поетеса, прозаїк, перекладач, член Національної Спілки письменників України, Марія Якубовська, голова Львівської обласної Спілки письменників та ін.
У цьому місці слова ставали зайвими. Ми пом’янули тих, хто відійшов у вічність, послухали 91-річного Петра Павловського, який урочисто, по-школярськи, у позі «струнко», читав патріотичні вірші — за енергетикою це було так сильно, як спів тисячного стадіону на ювілейному концерті «Океану Ельзи» у Львові у День Незалежності. Вони хотіли, щоб про них почули, а ще більше турбувалися про те, «чи потрібен наш музей?». У відповідь хотілося плакати: «Треба, рідненькі, треба». Бо ваш досвід і досвід тисяч таких, як ви, невидимими нитками, на генетичному, може, рівні, сколихнув, наснажив, мотивував молодих наших бійців боронити державу, коли це стало так потрібно.
Спілкуючись із сивочолими націоналістами, розуміла їхню місію: вони — БРАНЦІ, які стали БРАМНИКАМИ. Вони відчиняють браму в історію нашої держави, не хрестоматійну з підручника, а історію життя конкретних нескорених людей. Маючи незбориме бажання передати гіркі сторінки свого життя через призму трагедії України, ці поважні люди створили музей. Музей духу і пам’яті, де кожна світлина, кожен експонат — приклад і згусток віри, жива історія жертовності, незламності духу.
Вони прагнуть, щоб ми увійшли у браму, бо в їхньому музеї витає дух незнищенності, якийсь симбіоз тривоги, гордості й патріотизму. І саме перебування тут, у кімнаті-музеї, серед акуратних стендів, дбайливо підписаних і оформлених, серед світлин, які німо кричать про те, що з історій конкретних родин складається історія держави, оголена правда про нас, українців. І, переступивши браму, відчуваєш, як у тобі щось виростає. Як сам хочеш піднятися до рівня бранців — брамників, як у тобі самому народжується щось повнокровне, не затерте-заяложене, а чесне, правдиве: я люблю тебе, моя Україно. Я схиляю голову перед тими, хто во ім’я любові до тебе жертвує своє життя.
Віриться, що самодіяльна збірня унікальних документів, свідчень, речей, фотографій ніколи не загубиться, знайде ширшу підтримку на Львівщині й, можливо, стане основою майбутнього великого Музею, присвяченого життю борців за волю України.
На фото: табірний одяг політв’язнів у кімнаті-музеї — як німе нагадування. Фото Костянтина Іваночка.
Галина Татаревич, м. Трускавець, газета «День»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень