Так званий російський «централістський панславізм», вихований у деспотизмі і релігійній нетолерантності, завжди стояв на порядку денному, коли особливо заходила мова про визволення слов’янських народів з-під турецького або з-під німецького ярма. Наприкінці ХІХ ст., коли болгари та серби, чехи, словаки та поляки прагнули якось позбутися турецького, австрійського, угорського або німецького панування, Франко, глибоко орієнтуючись у цих питаннях, виступив у польській пресі, це був період знаних наймів Франкових у чужинців, тож Франко висловився про це у польській газеті «Kurjer Lwowski» у відомій статті «Успіхи панславізму» [1,53] (оприлюднена в часописі «Визвольний шлях», книга 2 (695) у лютому 2006 року в українському перекладі Ореста Дорофтея» [2,48]). Мені здавалось тоді, коли я в який раз перечитував цю глибоко аргументовану публіцистику І. Франка, що окремі представники української громадськості висловлять привселюдно свої думки з приводу тих принципових Франкових роздумів, які вперше з’явились в українському перекладі, але наскільки я цікавився цим питанням, ніде не відшукав, на жаль, жодної реакції на публікацію такої гострої статті Українського Каменяра стосовно взаємин слов’янських народів, зокрема щодо оцінки російського «централістського панславізму». Пам’ятається, тоді я придбав десяток примірників часопису «Визвольний шлях» та роздарував своїм добрим друзям, відомим ученим, науковцям, громадським діячам, навіть колишнім дисидентам, але ніхто з них так і не відгукнувся ні у пресі, ні на радіо, зрештою, чи скористалися мої приятелі одним із найсучасніших засобів зв’язку, яким є телефон і яким послуговується останнє сторіччя навіть більшість письменників та учених, позбавляючи, щоправда, майбутніх дослідників творчості митців того значимого джерела, яким завжди був епістолярій.
А треба було б висловити слова своїх захоплень, як Франко ще наприкінці ХІХ ст. глибоко збагнув фальш російського «централістського панславізму», який жив, живе і досі процвітає на теренах трохи скороченої територіально Росії. Спостерігаючи за окупаційними діями російських «визволителів» на Північному Кавказі, а востаннє – в Криму, на Донеччині і Луганщині, особливо надягання розбійницьких масок, з-за яких горять хіба що очиці, повні люті, жорстокості і ненависті, згадуєш цю типову російську фальш, що виражена у пісні «Хотят ли русские войны?», переконливо думаєш, вони не тільки прагнуть її, вони без неї жити не можуть. За останнє десятиліття РФ під керівництвом своїх агресивних вождів повернулась до тактики царських генералів – завойовників Кавказу і Середньої Азії («смірісь Кавказ, ідьот Єрмолов»), а в наші дні – Криму, Донеччини, Луганщини, бо їхні стратеги збагнули та безповоротно переконалися, що проти азіатського світу вони безсилі й безталанні – це показав в часи Александра Ґрібоєдова Тегеран, а в нашому недалекому сьогоденні – Афганістан, то краще скерувати свої азіатські, далеко неслов’янські пориви і зусилля проти довірливих, гуманних, інколи наївних слов’ян в ім’я збереження й розширення просторів чи не останньої у світі імперії зла. Тож нині можемо з глибоким переконанням у душі, таки можемо констатувати, що особливої різниці між царськими ХІХ, радянськими ХХ та «демократичними» росіянами ХХІ століть немає, бо в різні століття наші північні сусіди надуживають слов’янськими прагненнями до свободи й незалежності, але переважно використовували й використовують і в ХІХ, ХХ та і в нашому ХХІ столітті самовідданість борців за свободу і незалежність.
Ці деталі, можливо, найпереконливіше розкриває Іван Франко, цитуючи сербську газету «Радикал» за посередництвом російського журналу «Самоуправление», де стверджується таке: «Велика, сильна і потужна Росія, – пише «Радикал», – взяла на себе стосовно балканських держав ролю сіяча заворушень і непорядків. Російські аґенти, утримувані коштом російського бюджету, готують бомби, гострять кинджали, набивають револьвери, пишуть бунтівні проклямації – одним словом, поводяться справді, як шпигуни, метою яких є вчинити вбивства і підбурювати до повстання».
І все це робиться з відома царя і російського уряду, за їх повною згодою і допомогою! Син людини, що стала, що стала жертвою змови, вербує на свою службу бунтівників і вбивць та посилає їх із місією на Балкани – мордувати там небажаних для нього правителів. Чи це не жахливий привид, не продукт хворобливої уяви, не страшний сон? Ні, це реальний і доведений факт. Так, потужна Росія вживає своєї сили, свого золота і свого впливу, котрим володіє серед балканських християн, на те, щоб сіяти бунт, викрадати принців, а потім вбивати їх.
Оце є слов’янoфільське братерство, яке вона несе у наші краї. Оце приклад, який нам дають наші старші брати! Оце та солідарність, до якої нас закликають!
Все це дуже гарно, наші російські браття! Будемо намагатися скористатися тими уроками, які нам даєте, спробуємо піти за вашим прикладом. Але перед тим, як вступимо на цю нову дорогу, на яку ви нас штовхаєте, хочемо вам сказати кілька слів.
Скажіть нам передусім, чого ви від нас хочете, чого у нас шукаєте? Чи прагнете бути панами у нашому власному домі? Але ж м и вам цього не дозволимо. Чи хочете накидати нам радників, що відповідають вашим плянам? Але ж м и навіть слухати про це не хочемо. Ви сильні, потужні і можете насильством придушити наш опір, але знайти при цьому, що на таких умовах ми ніколи не укладемо з вами миру.
Чого вам від ще нас треба? Щоб ми у внутрішній і зовнішній політиці танцювали під вашу дудку? Але ми цього ніяким чином не допустимо. З одного боку, знаємо аж занадто добре вашу деспотичну дудку, а з іншого боку, наші ноги потрібні нам для наших власних танців.
Вам не подобаються болгарські князі. Добре. Але ж ви самі послали до Болгарії князя Баттенберґа, самі підтримували його у деспотичних забаганках, адже з вашою допомогою він ґвалтував вільну болгарську конституцію. Та, тільки припини він діяти згідно з вашою волею – негайно починаєте плести проти нього змову, бунтуєте проти нього армію і нарешті в нічній темряві викрадаєте його з Болгарії, як цигани викрадають дітей.
Далі вам прийшло до голови посадити на болгарському троні одного з их убогих мінгрельських князьків, котрі за гроші продали свою батьківщину. І ось, коли болгари з погордою відвернулися від вашого кандидата-авантюриста і покликали іншого князя, ви замислюєте його вбивство, підкупляєте різних негідників, наділяєте їх грошима і висилаєте до Болгарії, щоб вони там викликали криваві заворушення.
Не подобаються вам нашу керівники – і ви пускаєте на них свою покірну пресу, яка, згідно з даним наказом, починає ганьбити їх вс іма способами. Але цього вам зам ало: ви бачите, що ми не зважаємо на вуличне очорнення ваших газет – тож, присилаєте до нас змовників і убивць.
Ви настільки розумні, що, сидячи у себе вдома, беретеся без апеляції вирішувати, чи доброю є для нас наша влада. Добра чи не добра – вона є нашою і ми не дозволимо вам по-фарисейськи плакати «на чужих «робах» ані звільняти нас від наших «тиранів». Наші пани – не залежно якими вони – є нашими владними представниками, а ми їх підданими. Якщо між нами і ними стаються часом якісь непорозуміння, то усувати їх має не хто інший, т ільки ми самі: це наша домашня справа, справа балканських народів і усі справи цього роду вирішувати будемо ми самі, так, як це розуміємо. Втручання чужинців до цих справ не допустимо – чи тими чужими будете ви, чи хто-небудь інший» . [3. С. 56-57].
І далі автор «Радикала» запитує: «Хто це такий прагне нас рятувати і звільняти? Ви, країна деспотів і рабів, ви – «холопи», що залежать від волі одного пана, хочете звільняти вільні і конституційні держави? Ви, що протягом довгих віків керовані з допомогою цензури, шпигунів, батогів і подібних засобів тиранії, хочете звільняти вільних синів Балкан, котрі у найтемнішу добу турецького панування користувалися більшою особистою свободою і виявляли більшу особисту незалежність, ніж ви зараз у вашому власному краї! Чи ж ви не бачите, якою мірою ви смішні і жалюгідні у невластивій для вас ролі «визволителів»? Ліпше подивіться на себе самих! Якнайшвидше очистіть свій власний дім від бруду, розбийте свої власні кайдани, а потім тільки закликайте нас до якої-небудь спільної праці. Подивіться на своїх убогих селян, що помирають внаслідок хронічного голоду. Погляньте на плачевний стан своїх громадянських свобод, на свою пригнічену і здеморалізовану пресу, на свої університети, в яких задущено свободу науки – погляньте на це все і визнайте, що у вас нема нічого, з чим можна гідно стати перед очима цивілізованого світу.
А якщо так – тоді геть! І поки не станете людьми, не звільнитесь від ганебної неволі і тиранії, не зітрете з себе плями, яку накладає на вас деспотизм, доки не вийдете зі стану злочинності – доти не смійте показуватися перед цивілізацією! Лише тоді, коли будете хоча б трохи подібними до вільного народу, до незалежного суспільства, тоді, можливо, ми будемо в стані розмовляти з вами про свободу і про засоби боротьби проти тиранів. А тепер замітайте сміття перед вашим власними дверима».
Так говорить про Росію, про централістський панславізм передова сербська преса, так говорить болгарська преса, так мислить кожен неупереджений і люблячий свободу, люблячий Слов’янщину слов’янин. [4. С. 57-58].
Мені здається, що нашим політикам, особливо народним обранцям слід би хоча б зараз уважно перечитати І. Франка, хто, на жаль, в силу українсько-польського протистояння в Галичині так і не потрапив до Віденського парламенту, хоча його інтелект далеко перевершував як українських, так і польських посланців до тієї найвищої австро-угорської державної інституції у Відні.
Дорогий читачу! Чи не дарма наш найгеніальніший бойко з Нагуєвичів, тобто Іван Франко, зупинився саме на згаданій вище цитаті із сербського «Радикала», що власне російські агенти і сіячі заворушень, і непорядків, ті російські агенти, утримувані коштом російського бюджету, готують бомби, чи це не попередження нам Франком про прийдешні часи та про сучасних бандитів-терористів, метою яких є вчинити вбивства та підбурювати до незрозумілого протистояння ординців – окупантів в Україну, котрі, рухаючись на сучасних БТР-ах чи важких Камазах, вриваються лютими московськими ведмедями у квітучі українські садки та гаї, знищуючи на своєму шляху жінок, чоловіків, а востаннє навіть дітей, демонструють перед Європою і світом новий Hitler-Ordnung у ХХІ столітті. Деякі обставини нагадують мені чеські та словацькі анекдоти періоду празької весни 1968 року, коли чехи чи словаки у ті серпневі дні любили жартувати:
– А навіщо московському войовничому солдафонові туристські поїзди, автобуси чи легкові автівки, коли кожен із них у будь-який момент може скористатися наймодернішим гусеничним танком харківського або челябінського виробництва і катайся собі аж до державних кордонів Bundesrepublik Deutschland. Західні німці побоювались цих туристських мандрів російських воїнів на танках по території ЧССР аж до прикордоння з BRD. Того найпопулярніший у ті часи часопис “Der Spiegel” попереджував тоді, що радянам краще подорожувати на танкові, бо цей транспортний засіб легко перетворюється у металеву фортецю з запасом набоїв аж до прибуття підкріплення з Далекого Сходу…
Прорахувалась Україна, щиро вірячи московським апологетам комунізму, як свого часу прорахувався Богдан Хмельницький, по -джентельменськи довіряючи царським очільникам династії Романових, підписуючи ті січневі угоди 1654 р., на яких історики і через століття не можуть відшукати той історичний примірник з підписом представника династії Романових.
І. Франко висловлює ще одне цікаве твердження про те, що «централістський панславізм або ж офіційна Росія, звільняючи частину Болгарії з-під турецького ярма, сама накидала болгарському народові своє панування: «Болгарське князівство, недавно звільнене від турків, російський царизм одразу почав організовувати, як російську губернію з усіма атрибутами російського способу правління, адміністративним порядком і неуникненним «мордобоєм» [5. С. 61]
Тут доречно ще нагадати одне твердження Івана Франка характерне для ХІХ століття, або ж додамо – таке характерне і для сьогодення: «Яким слабким пульсом б’ється загалом слов’янська ідея у російському суспільстві, про це найкращі докази знайдемо, переглянувши бодай побіжно російську щоденну або щомісячну пресу. Знайдемо в ній кореспонденції з Відня, Берліну, Парижу, Лондону, але даремно ми шукали б таких же ґрунтовних кореспонденцій зі Львова, Праги, Заґреба чи Бєлграда. Знайдемо фахово написані статті про Шекспіра, Мольєра, Віктора Гюґо, переклади друго – і навіть третьорядних німецьких, французьких, італійських, англійських та еспанських романів, але статті про життя слов’ян, про видатних слов’янських представників, або переклади зі слов’янських представників, або переклади з слов’янських літератур є тут надзвичайною рідкістю» [6. С. 64].
Можливо, першою була Шипка в другій половині ХІХ ст., коли спочатку вступали в бій болгарські «апостоли», а вже згодом пожинали плоди боїв російські воїни, яким уже законно приписували перемогу. Про це І. Франко відзначав у згаданій статті, пишучи, що болгарська армія в «конвульсивних поривах часто проливала кров як аванґард російських військ у війні з Туреччино, а про яку при підписанні трактатів завжди забували і яку врешті після великої «визвольної» війни за згодою Росії розділено на шматки. Пригадаймо Сербію, яку російський уряд умів тільки дражнити, але якій не потрафив ніколи допомогти в її кривавих війнах за незалежність» [7. С. 60]. Так у ХІХ столітті народжувався міф про безсмертя, героїзм і непереможність російської армії, як колись співали осанну воїнам генералісимуса Суворова при взятті Ізмаїла, але, власне, той Ізмаїл уже першими встигли взяти українські козаки. Тож осанну треба було співати іншим…
Усі добре відають, що значив Дукельський перевал в історії боротьби корпусу Чехословацької армії, яка у складі радянської армії брала участь у визволенні с. Соколова Зміївського району Харківської обл. (8 березня 1943 року), у визволенні Києва, Василькова, і Черняхова, Фастова і Руди, Білої Церкви, Жашкова, Острожан і Бузівки Черкаської обл., населених пунктів Буковини та Закарпаття. З приходом до Закарпаття відсоток українців у збройних лавах армії різко зріс, бо сотні закарпатців влилися до складу цього чехословацького військового підрозділу, що співвідношенням чехів і словаків з одного боку та українців з другого боку наближалося до співвідношення між тими ж національностями періоду боїв під уже згадуваним Соколовим. Таким чином, за твердженням самого генерала армії Людвіка Свободи кількість українців інколи зростала до 75-80 відсотків. У своєму нарисі «Хоробрі, відважні, мужні» Людвік Свобода особливо виділяє таких закарпатських військовослужбовців: Бунзяк, Михайло Кричфалуші, Василь Ляльо, Лало, Іван Дзямка. Іван Гарагонич, М. Лялько, М. Оленич, Лакатош, Йосиф Кришко, Ковтан, Іван Фотул, Юрко Горняк, Іван Гонта, Демчик … Тереля, Михайло та Андрій Свиди… [8,265] Скільки страждань було виписано на обличчі матері на тому пам’ятнику, що після війни постав на Дукельському перевалі. Здається, коли дивишся на цей пам’ятник, мати у відчаї промовляє: «Досить крові, смертей і нещасть! Хай юні більш ніколи не йдуть на смерть». Нещодавно я відшукав у своїх щоденникових записах ці слова Катерини Колосової, голови президії Українського товариства дружби і культурного зв’язку (тільки однина – І. П.) з зарубіжними країнами, приймаючи чехословацькі туристські групи спершу у залі УТДКЗ Маріїнського палацу, а згодом у новій резиденції, де нині Посольство КНР.
Коли радянські війська, у складі яких та і в підпорядкуванні яких перебував чехословацький корпус, підійшли до Дукельського перевалу, одразу відбулася коротка нарада, і представники радянського командування звернулися до командирів чехословацького підрозділу, мовляв, там, за перевалом, ваша батьківщина. Тож першими – вперед! Визволяйте свою батьківщину! Німецьке командування підготувалось відмінно до атаки з боку радянських підрозділів: схили узбіччя перевалу були политі водою, що у тріскучий мороз перетворились у льодяну шибку, по якій ковзали бійці чехословацького підрозділу. Скільки ж то закарпатських українців, чехів, словаків поклали своїх життів на тому кровожерному перевалі.
Мимоволі порівнюєш обставини, про які свого часу писав І. Франко, то багато чого повторюється. Великий Каменяр вже викривав фальш того російського панславізму, як і сьогодні ми стикаємося з його аналогом російським фальшінтернаціоналізмом, який у наш час виявив себе ос особливо жорстоко «по-братерськи» в антиукраїнській кампанії в Криму та на Донеччині і Луганщині, коли московські спадкоємці колишніх східних завойовників монгольською тьмою під прикриттям цивільного люду «визволяють» начебто своїх співвітчизників.
Можливо, тут ще годилося б дещо сказати про листування І. Франка з видатними його сучасниками, і в тих листах теж звучить і сувора критика російського панславізму, а часто і гумор. Розвиваючи цю тему у своєму епістолярії, І. Франко, особливо на схилі літ, часто звертався до теми викриття російської мілітаристської потуги та загарбницькі дії царського уряду по відношенню до інших країн і народів. Про це довідуємося із листа письменника до своєї доньки Анни Франко від 24 березня 1915 р., яку він сповіщав про те, що Тарас «живий і здоров, не дістався до неволі ані не був обляжений у Перемишлі. Вчора в нас була велика парада росіян по поводу капітуляції Перемишля[9. C.137], що держався більше як 5 місяців проти величезної сили (говорять про 600 000) росіян» .
Таку ж радість з приводу відступу російської армії І. Франко висловлює у листі до Кароля Бандрівського від 24.06.1915 р., бо Львів витримав численний період кормиги, знищення цінних українських культурних пам’яток та депортації на простори Росії відповідної частини української інтелігенції. Такого ж характеру лист І. Франка від 14.08.1915 р. до знаного хорватського філолога – славіста, до речі, свого часу проф. Новоросійського університету в Одесі (1872-1874) Ватрослава Яґича: «Передовсім шлю Вам сердечне вітання після жахливого часу. Цього часу зима мене сильно виснажила й дуже ослабила» – ця виноска стосується Ватрослава Яґіча, лист Франка у томі 50..
Трохи докладніший лист від 9.01.1916 р. до Уляни Кравченко, надісланий до м. Перемишля, у якому Франко висловлює свою радість з приводу того, «що Ви щасливо перебули час російської інвазії, не мусивши виїздити з краю, а здивувала відомість, що Ваш муж вже кілька літ вчителює в Нагуєвичах. Я в тих літах кілька разів був у Нагуєвичах у свояків і був би радо відвідав його… а тут як на побільшення лиха загальний брак живності та дорожнеча віктуалів. Проте дякую Богу – не молитвами, а своїми трудами – не опускає мене тверезість та ясність ума, добрий гумор та охота до праці. Пишу лівою рукою, бачите, як, кожну букву окремо; хоч помалу йде, та волю писати сам, ніж диктувати, що мусив робити кілька літ по смерті сина. Мій матеріальний стан досить забезпечений, і я пишу тепер переважно на запас, кожного дня пару сторінок, останнього разу переважно віршами»–ця стосується листа Франка до Уляни Кравченка – в Перемишлі мешкала 50 том.
З цих лише декількох листів можемо робити висновок, що у Франка не було якогось запобігання перед армією-«визволителькою», а швидше – Франко робив відповідні висновки, що це вторгнення було таке, яке чинило певен дисбаланс у порівняно спокійному галицькому житті тогочасного Львова, всієї Галичини.
Нині я роздумах, а що сказав би Іван Якович про варварське вторгнення азіатів-московитів у європейський світ сучасної України, з варварським проникненням в нашу країну під захистом авангарду дітей, жінок, людей похилого віку, що перевершує навіть найгірші сцени дій фашистів у Другій світовій війні… Чи це не своєрідна відплата за те, що російське радянське командування на чолі зі Сталіним не зуміло організувати відбій та організацію боїв на обіцяних пропагандою ворожих територіях, тож в дусі російського «централістського панславізму» будемо вести на теренах України під захистом мирного населення – жінок, бабусь, дідусів та дітей. Якби Україна вчинила таку спробу, то РФ як член Радбезу одразу знайшла б якісь дипломатичні шляхи своєї особливої любові до слов’ян, щоб рятувати свої простори або в дусі вождя всіх народів чи націй ховатись в своїх підмосковних дачах чи в дусі бойового генерала Власова з якимсь численним військовим підрозділом подалась би в найми з відповідною РОА служити певному фюреру. Які шляхи шукати Україні?
Література:
1. Франко Іван. Успіхи панславізму // Визвольний шлях. Кн. 2 (695), лютий 2006 – С. 53.
2. Дорофтей Орест. Маловідома стаття Івана Франка про слов’янофільські рухи // Визвольний шлях, Кн. 2 (695), лютий 2006. – С. 48.
3. Франко Іван. Успіхи панславізму // Визвольний шлях. Кн. 2 (695), лютий 2006 – С. 56-58.
4. Там само, С. 61.
5. Там само, С. 64.
6. Там само, С. 60.
7. Свобoда Людвік. Хоробрі, відважні, мужні // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. Том ІІ – C. 207-213.
8. Франко Іван. Твори в 50 томах. Т. 50. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 429.
9. Там само, С. 435
Іван Пасемко, лауреат премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації УВУ в Нью-Йорку
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень