У ці дні відзначив своє перше шістдесятиріччя настоятель храму Української Греко-Католицької Церкви, що в мікрорайоні Мразниця, отець Микола Пишкович. Його поважає і шанує мразницька громада та увесь Борислав. Тож того дня вистачало і привітань, і побажань довгих років служіння на благо нашої Церкви — і від міської влади, і від громади, і від міських осередків політичних партій. Адже отець Микола вже багато літ бере найактивнішу участь в усіх міських акціях на захист українства, наших моральних цінностей, духовності. Що тут скажеш, повагу і пошану від людей не так легко заслужити. Адже кожен крок священика, кожний вчинок люди оцінюють за найвищими критеріями. Це й зрозуміло, бо отець духовний — не звичайна професія, це радше, покликання, високе життєве призначення. А ще — дуже нелегка щоденна праця, де тиждень не ділиться на будні і вихідні. Будь-якої хвилини дня, чи й ночі за порадою, підтримкою, духовною розрадою можуть звернутися до тебе люди, і згідно свого обов’язку ти зобов’язаний допомогти і підтримати, як наставник, як пастир духовний. І отой авторитет, що має отець Микола Пишкович поміж своїх парафіян, своєрідний підсумок багатолітньої праці на благо громади, на благо нашої Церкви. Адже навіть попри дуже нелегкі обов’язки отця духовного знаходить час і для літературної праці. Його книги — «Смільна — моє рідне село», «Моліться і любіть Україну», «Роль Греко-Католицької Церкви у збереженні українства» та «Правдиві життєві історії» — справді, дуже повчальні.
Їх читають і будуть читати. Бо на сторінках цих видань захоплюють не тільки історичні розвідки, насичені маловідомими документальними фактами минулого, але вміщено багато життєвих притч чи то оповідань, що вчать нас пізнати справжню ціну добра і доброчесності. Мабуть, про доробок отця Миколи, як літератора, розповімо пізніше, а наразі ми попросили його з нагоди ювілею трохи більше розповісти про свій життєвий шлях.
– Отче Миколо, говорять, що співпереживати, зрозуміти чужу біду може та людина, яка й сама багато чого пережила і побачила в тому житті…
– Можливо, і так. Скажу, що мене доля теж не дуже пригладжувала. Довелося «скуштувати» всього. Народився у селі Смільна 1 лютого 1953 року. У сім’ї дванадцятеро дітей. Часи то були скрутні. Але батько Михайло і мама Марія зуміли і навчити, і всіх поставити на ноги. Перша дружина батька померла. А коли 1939 року прийшли російські «визволителі», то батька забрали в армію, а двоє дітей залишилося напризволяще. Батько у тій армії воював, закінчив війну аж у Берліні. Потім повернувся, одружився вдруге.
Яке тоді було життя – самі знаєте. Мама працювала в колгоспі, з людьми та влада зовсім не рахувалася. Коли мама народила дитину, то через два тижні її вже погнали в колгосп на роботу. Це був десь 1957 рік.
А ще мама розповідала про голову колгоспу Логовського. Коли нашу корову, а без корови в селі тоді взагалі неможливо було б вижити, вкусила змія і «годувальниця» згинула, то цей голова колгоспу — Логовський, – дав мамі корівчину з колгоспного стада безоплатно. Адже сім’я багатодітна і потрібно якось виживати. Того голову колгоспу люди згадували тільки добрим словом. Але забрали його енкаведисти, бо виявилося, що він воював в УПА. Десь замордували його – чи то в Дрогобичі, чи у Львові.
А щодо інших колгоспних «повелителів», то були або прислані московською владою, або свої зрадники, які вислужувалися більше, аніж чужі.
– Добре, отче, а батько Ваш воював у їхній армії, то мали б його поставити якимось начальником, навіть у колгоспі…
– Знаєте, батько був занадто порядною людиною. Він так і казав, що вся та влада – самі пияки. Возив молоко по селах. А якось у Підбужі, там був молокозавод, ледве не заарештували. Бо з Берліна батько привіз собі німецький ремінь з куфльою військовою, то причепився тамтешній дільничний, що він, мовляв, «пособник» фашистів. Мусів каменем стирати той відбиток на куфлі. Взагалі, жилося дуже важко. Що таке білий хліб, ми навіть не знали. Добре, що була корова, якийсь свій городець і тяжка праця – від ранку до пізньої ночі.
– А звідки взялося оце покликання, щоб піти все ж у семінарію, вивчитися на священика?
– Найперше – традиції родинні. Ви ж знаєте, як тоді ламали церкви, як будь-який вияв релігійності сприймався, наче державний злочин. Але мама була дуже віруючою. У хаті, в родині ми відзначали кожне свято – Різдво, Великдень. Пригадую, завжди на Миколая на ранок ми знаходили під подушкою оті нехитрі подарунки. Чогось суттєвого не було звідки взяти. Але якісь там печеня чи карамельки мама завжди клала нам під подушку. Та й щовечора, перед сном, запитувала мама не про те, чи ти встиг поїсти, а чи, раптом, не забув помолитися. Та й сама щоранку і щовечора молилася за нас усіх, за долю своїх дітей. Оті традиції, певно, і обумовили мій вибір — присвятити своє життя служінню Господу і людям. Вподовж отих десятиліть було багато складних ситуацій, але жодного разу я не засумнівався у своєму покликанні.
А ще хотів би додати, що коли у нас в селі закрили церкву, власне, моя мама багато разів відвозила заяви сільчан щодо відновлення церкви. Звичайно, заяви приймали, але церкву так і не відкрили. Мама дізналася, що до Стрия повернувся із Сибіру греко-католицький священик, який колись служив у Кропивнику. Поїхали туди і привезли його до нас у село. І він служив від 1964 до 1972 року. І споминав на Службі Божій Папу Римського. Уявляєте, яке у ті часи це було диво! Диво, що його таки не рухали.
А потім, 2 червня 1972 року, дрогобицька влада на чолі з головою радгоспу Плонським і нарядом міліції, що її очолив Василь Д. та інші новорадянські чиновники нашого та інших поближніх сіл (прізвища не будемо називати, бо в них є і діти, і внуки – порядні люди, які не повинні відповідати за злочини своїх дідів і батьків) захотіла зруйнувати церкву. Мені тоді було дев’ятнадцять років і я добре пам’ятаю, як сільчани стали біля мурів церкви і берегли її від погромів. Тоді церкву відстояли. І я ще раз відчув, що моє покликання — служити оцим людям, які так щиро відстоюють свої релігійні святині. Це був уже свідомий вибір. І у двадцять років я поїхав на навчання.
– Але ж тоді духовних семінарій чи академій майже не залишилось?
– Так, були духовні навчальні заклади тільки в Одесі, Ленінграді і в Загорську під Москвою. Але навіть бажання вступити у духовні заклади – то вже було злочином перед тодішньою владою. Дуже пильно за молоддю, яка хотіла обрати для себе священство, слідкували не тільки місцеві партійні органи, а й міліція та КГБ. Про всі ті перипетії можна розповідати дуже довго. Та, врешті, я таки вступив на навчання до Ленінградської духовної академії.
– Отче Миколаю, але трохи детальніше про своє служіння вже в нас, у Бориславі, і про себе, про родину.
– Коли я прийшов до церкви на Мразниці, вся вона була у риштуванні. Щоби довести л до належного вигляду – роботи було справді дуже багато. Але наша громада зробила все, щоб храм набув нинішнього вигляду. Служу своїм прихожанам уже понад двадцять років. Тішу себе думкою, що обов’язки душпастира виконую чесно і справедливо. І що мої парафіяни це належно оцінюють.
А щодо родини – маємо трьох дітей. Спільно із дружиною Анною робили все, щоб зросли вони хорошими людьми. Про це молили Господа, так воно і сталося. Піти у монастир – був добровільний вибір дітей. Дочка Марія вже більш як десять років у монастирі отців-студитів у Львові. Таке бажання вона виявила ще в сімнадцять років. Уже з монастиря її відправили на навчання у консерваторію на відділення хорового диригування. Закінчила консерваторію, диригувала хором у храмі.
А син Миколай вступив у семінарію в Дрогобичі. Тоді було йому шістнадцять років. Провчився три роки у семінарії і теж заявив, що хоче піти в монастир. Зараз він у одному з найвідоміших монастирів УГКЦ – в Уневі. А третій син закінчив інститут міжнародної економіки у Львові. Навчався п’ять років. У нас була розмова, щоб ішов вчитися на священика, але тоді не захотів. І лише у двадцять вісім років вирішив, що таки хоче бути священнослужителем. Зараз навчається у Києві, у семінарії Української Греко-Католицької Церкви.
– Тобто, це справді Боже благословення, що Ваші діти обрали для себе в житті оту світлу дорогу, на яку Ви їх спрямовували ще в дитинстві?
– Звичайно. Адже знаємо, що без Господнього благословення нічого в цьому світі не діється.
– І на завершення нашої розмови, отче Миколаю, як Вам вдалося при такій відповідальній і дуже напруженій праці все ж знайти час і для написання чотирьох книг. Адже це теж нелегка робота?
– Нелегка. Але основний стимул – є речі, про які люди мають пам’ятати, є події, про які не маємо права забути. Чи ті ж листи нашого великого митрополита Андрея Шептицького («Моліться і любіть Україну»), чи ті ж історичні розвідки про Смільну і моїх односельців, чи ті ж «Правдиві життєві історії»… Думаю, це все на користь людям, а отже, тому якось викроював час. Сідав за стіл і викладав на папері свої думки…
– Дякую за розмову, отче. І ще раз хочу привітати із шістдесятилітнім ювілеєм. Як Ви завжди кажете при наших зустрічах: «Нехай Бог благословить!..».
Розмову вів Ігор Юринець, газета «Нафтовик Борислава»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень