Тетяна Ращупкіна: «Моя місія полягає в тому, аби родини неповносправних діток не були залишені сам-на-сам зі своєю нелегкою ношею»
Третього грудня українське суспільство разом зі світовим співтовариством відзначає Міжнародний день інвалідів. Прикро, але факт, що за останні десять років чисельність осіб з особливими потребами в Україні перейшло 18-ти відсотковий рубіж. Відзначення цієї дати на Дрогобиччині – це добра нагода звірити, що вже зроблено і що треба зробити для формування гідних умов життя людей, скривджених долею, аби ніхто не почувався забутим чи полишеним наодинці зі своїми проблемами. Адже ставлення до інвалідів визначає ступінь цивілізованості суспільства.
У нас в гостях профорганізатор Стебницького добровільного товариства захисту дітей-інвалідів з дитинства “Надія”, вчитель математики вищої категорії, старший вчитель ЗОШ № 7 Тетяна Ращупкіна. Вона чудово розуміє біль матерів, які щодня приречені споглядати на хворобу своїх неповносправних діток, адже у неї є сестра-інвалід, у якої в 2-місячному віці під час обстеження лікарі виявили дитячий церебральний параліч.
– Пані Тетяно, скільки неповносправних діток нараховує організація на сьогоднішній день?
– 159, 60 з яких – важкохворі, фактично прикуті до ліжка.
– Який із проведених заходів запам’ятався Вам і, впевнена, усім діткам найбільше?
– Наприкінці травня цього року за сприяння Дрогобицької міської організації Партії регіонів у Дрогобичі, в приміщенні ЗОШ № 14 для дітей-інвалідів була проведена зустріч з учасником 10 Параолімпійських ігор у Ванкувері, майстром спорту міжнародного класу, багаторазовим чемпіоном України з легкої атлетики, чемпіоном Європи, призером чемпіонату світу Олегом Лещишиним. Метою зустрічі було не тільки морально підтримати та утвердити в дітей з особливими потребами віру у власні сили, але і популяризація спорту та здорового способу життя, а також ознайомити дітей з розвитком параолімпійського руху в Україні та світі.
Олег Лещишин розповів про здобутки українських параолімпійців у Ванкувері та про власні досягнення в спорті. Діти з захопленням слухали його розповідь. Та найбільш зворушливим був той епізод, де після продемонстрованих відеороликів про свої спортивні досягнення Олег просто запалив в дітях іскру надії, підкресливши те, що кожен з них вартісний в очах Господа. І ніколи не треба розчаровуватись, які б життєві труднощі не випадали на їхню долю. Треба тільки вірити в себе, в талант, яким Господь щедро наділив кожного з нас. І розвивати його: писати вірші, малювати чудові картини, займатися музикою, живописом тощо. І завжди підтримувати здоровий спосіб життя.
Сказане настільки пройняло наших дітей, що один з наших підопічних Іванко Товарницький, який приїхав на інвалідному візку, сказав у мікрофон: „Я дякую мамі і Богу за те, що я є!”. І все було зрозуміло без зайвих слів.
Дуже полюбляють наші підопічні та їх сім’ї фестиваль “Повір у себе”, під час якого дітлахи демонструють свої можливості: читають власні поезії, показують малюночки, різні витвори мистецтва дитячої творчості. Тут випадає нагода і батькам хворих діток більше поспілкуватися між собою.
– А хіба вони такі обмежені у спілкуванні?
– Уявіть собі душевний стан матері, яка кожен Божий день споглядає на свою дитину, прикуту до інвалідного візочка? Дитина дивиться у віконечко на вулицю, як бавляться інші дітки, як природа радіє весні, чи першому снігу. А її дитина не може відчути цю радість дитинства у повному обсязі, бо обмежена в рухах. Здебільшого батьки таких дітей (а особливо у нас, в Стебнику) нікуди не їздять у відпустку, не відвідують санаторіїв. Бо не мають можливості. Адже левова частка коштів йде на медикаменти. А за той мізер, який їм виділяє держава, батьки неспроможні навіть прогодувати своїх неповносправних діток. Про те, аби забезпечити їм гідні умови для проживання, не може бути й мови.
Як правило, вони залишені сам-на-сам зі своєю проблемою. Хворобу дитини вони афішувати не хочуть, боячись кривих насмішок, осудів. Наведу звичайний приклад: іноді на вулиці привертає погляд людина на інвалідному візку; і не один озирнеться, розглядаючи дивака старшого віку, який поводиться по-дитячому, щось вигукує. Когось це відлякує, комусь цікаво, комусь байдуже… Але їхні родичі живуть з ними, щодня бачать, люблять їх. Хоч як це непросто. І єдине, що загартовує їхній дух, – це спілкування з родинами таких же дітей з особливими потребами, які, як ніхто інший, розуміють цей біль. Я це знаю з власного досвіду. Мені було лише сім років, коли наша родина дізналася про хворобу сестрички Наталочки.
– Скільки їй зараз років?
– Сорок. Свого часу наша мама об’їздила половину Радянського Союзу, аби дістати необхідні медикаменти та підлікувати Наталю. З цією метою, незважаючи на “залізну завісу” совдепівщини, вона побувала і в Німеччині, і в Ізраїлі (в самому Тель-Авіві). І хоча я сильно переживала, що через жахливу хворобу сестри була обділена батьківською увагою, все ж щиро бажала їй одужати. Звичайно, це дало бажаний результат. Зараз вона може ходити самостійно. Хоча її невпевнені рухи нагадують ходу гумової ляльки, все ж з таким діагнозом – це неабиякий здобуток.
– А яка Ваша місія у товаристві „Надія”?
– Я наче та ланка, яка об’єднує здорових дітей і дітей-інвалідів. Хибною є думка, якої дотримувались і продовжують дотримуватися більшість батьків хворих діток про те, що дитина-інвалід – не така, як всі інші діти. Цим вони самі мимоволі ставлять межу на їх спілкуванні з суспільством, боячись, аби здорові діти не насміхалися над вадами їхніх дітей. Це – своєрідний комплекс, якого слід позбутися. На заходах я намагаюся залучати якомога більше здорових дітей-школярів. Школярі-волонтери розігрують різноманітні сценки, влаштовують дискотеки, заохочують неповносправних діток читати власні вірші, співати пісеньки, разом з ними я неодноразово влаштовую чаювання. Та й батькам випадає нагода порадіти за їхніх дітей, відпочити, поспілкуватися, відчути радість життя. А коли роздаємо речі гуманітарної допомоги з Німеччини (дитячі велосипеди, кріселка, одяг тощо), їхній радості немає меж!
– І звідки у Вас стільки вільного часу, адже маєте донечку-школярку?
– Так. Першокласницю Марусю. Але ж світ – не без добрих людей. Мені допомагають колеги-вчителі, мама, сестра Наталя. І як бачу, ми її дуже розбалували (сміється).
Так склалося історично, що в нашому мікрорайоні живе чимало сімей, у яких є діти з особливими потребами, в тому числі й освітянськими, які не можуть ходити до школи, а змушені навчатися за індивідуальною програмою. Це той же Іванко Товарницький, Ігор Приріз, Марта Песко… Згідно рішення освітньо-педагогічної комісії міської ради, педагоги нашої школи займаються з ними на дому. І, як висловлюються самі батьки неповносправних діток, займаються на совість. Та ще й допомагають порадами, до кого звернутися, аби допомогти їхній дитині хоча б частково оздоровитися. Так, наприклад, одна з наших освітян порадила батькам Ігоря Приріза звернутися до фахового лікаря, що мешкає на Волині. І після того, як Ігорчик пройшов певний курс лікування, його стан здоров’я значно покращився.
– Які у Вас плани на майбутнє щодо товариства “Надія”?
– Мрією нашої організації є створити у приміщенні садочку, яке ми орендуємо, реабілітаційний центр. На разі це неможливо. Ми фінансово неспроможні його відкрити.
Особисто я робитиму усе можливе, аби під час проведених мною заходів приділялася увага не тільки хворій дитині, але й усій її сім’ї. Адже товариство “Надія” створене не лише для потреб неповносправних дітей, але й для родин, у яких вони виховуються. Є чимало сімей, де разом з хворою дитиною підростає й здорова. І з власного досвіду я чудово розумію, як їм ведеться. Саме тому я запрошую до нас усю сім’ю, а не лише маму з неповносправною дитиною (і не тільки на традиційне свято Миколая, до якого ми зараз посилено готуємось, а у будь-який зручний для нас час), щоб здорова дитина також не була обділена батьківською увагою. Бо ж вона й так пережила психологічний стрес за хворих брата чи сестру. Ці діти також є частиною суспільства, просто інші. Де ж має бути їхнє місце у цьому світі ринкових перетворень, високих наукових досягнень, величезних щоденних оборотів великих торгівельних корпорацій, у світі, де всі говорять про демократію, свободу, мораль? Та найчастіше за пустопорожньою балаканиною вони сам-на-сам полишені зі своєю нелегкою ношею. І допомогти їм, полегшити їхню біду є моєю місією. І місією всієї нашої “Надії”.
– Щасти вам!
На фото: Іванко Товарницький з татом.
Вікторія Лишик, газета «Воля громади»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень