28 жовтня 2012 року має стати тим днем, котрий навіки ввійде в історію України. Патетично? Пафосно? Дуже сильно? Ні. Бо день 28 жовтня швидше за все стане ще одним днем, коли люди наступлять на ті ж граблі, прийшовши на вибори і стараючись обрати менше зло.
По інерції ще з радянських часів наші люди ходять на вибори. Наші люди люблять вибори. Люблять передвиборчу агітацію, хоча й показово скаржаться, що вона набридла. Люблять впізнавати політиків на біл-бордах, «обсмоктувати» їхні кісточки, а про незнаних щось довідуватися – переважно від опонентів. Люблять, коли їм щось дарують, дають безкоштовно – нехай це навіть газети чи календарики, якими люди запасаються для всієї сім’ї та всіх знайомих. А ще краще, якщо це продукти чи якісь речі, наприклад, шапочки від сонячного удару, футболочки-маєчки, браслети, ручки, записники, книги, інша дрєбєдєнь.
І хоча вибори до Верховної Ради не такі цікаві, як вибори місцеві, та все ж це атракція для наших людей. Ходити на зустрічі з кандидатами, слухати їх, знаючи, що все це тільки намагання сподобатися, задавати запитання, на які відповідь давно відома. Як, коли, чому, де, що? Як Ви будете відстоювати наші інтереси? Коли ми вже всі будемо жити краще? Чому процвітають корупція, хабарництво, беззаконня? Де той рятівник, що виведене нашу країну з болота, наш Вашингтон-деГолль-Путін-хтотамще? Що Ви пропонуєте? І у відповідь чуємо, як саме відстоюватиме наші інтереси цей кандидат, коли його оберуть депутатом, що всі будемо жити краще, якщо засукаємо рукава і зробимо все, щоб цей кандидат став депутатом, що всі будемо жити краще тільки тоді, коли цей чоловік пройде до Верховної Ради і аж тоді не буде хабарництва та корупції, чесні люди житимуть прекрасно, а бандити сидітимуть в тюрмах. І після цього ще йде довгий-предовгий перелік того, що ж пропонує наш претендент на месію.
Не менш цікавими є різні дебати, коментарі політологів та політичних оглядачів. Це настільки цікаво, що в Україні вже не обмежуються передвиборчим часом, а живуть цим безперервно. Шоу «Свобода слова» чи «Свобода» Шустера, політичні шоу в парламенті з елементами мордобою та істерично-безглуздих випадів одних при безсоромності інших, кипуча діяльність політиків на публіку. І все це для неї, цієї публіки – БЄЗВОЗМЄЗДНО, як казала сова з мультика про Вінні-Пуха.
Чим ближче до дня виборів – тим дужче реальність стає подібна на якусь фантастику. Шаленство фанатиків, котрі змагаються за наші душі, гіперактивність молодих хлопців, котрі проводять соцопитування на вулицях, по будинках, біля магазинів, врешті-решт, обклеєні, де тільки можна, стовпи, дошки біля під’їздів, дерева, різнокольорові палатки, а біл-борди закликають прийти та проголосувати саме за того, хто там зображений. Представники діючої влади в офіційних зверненнях завжди дипломатично звертаються з проханням взяти участь у виборах – прийти і проголосувати, виявити свою громадянську позицію (раніше казали «обов’язок перед Вітчизною»).
І ось тут варто подумати: чи дійсно мусимо брати участь у виборах? Чи менше зло аж настільки менше від зла «більшого»? Чи не піддаємося ми вишуканій маніпуляції, коли апріорі погоджуємося брати участь у цьому фарсі, в цій забаві, навіть якщо голосуємо проти всіх (та тепер цієї графи в бюлетені не буде)? Чи мучать докори сумління тих свідомих громадян, які через місяць-два після виборів бачать ницість свого обранця? Ще сяк-так, якщо ти не голосував за цю людину, а якщо ти ще й агітував, сліпо вірив у правдивість його слів, у його чесні наміри?
Американці обирають між республіканцями та демократами, європейці приглядаються до ідеології тої чи іншої партії. В Україні ж традиційно ділять кандидатів на чорних та білих, своїх та чужих. Пригадайте: Кравчук – чужий, Чорновіл – свій; Кравчук – свій, Кучма – чужий; Кучма – свій, Симоненко – чужий; Ющенко, Юля – свої; Янукович – чужий. Це на виборах президентських. А згадаймо вибори парламентські. Танюк – свій! Лавринович – свій, а Жижко – чужий. Димінський теж свій, бо з «Нашої України» Ющенка. Кого ж називатиме своїм виборець Дрогобиччини зразка 2012 року? І за яким критерієм визначатимуть «чужих»?
Сучасні політтехнології дозволяють так розставити пастки (наголошую: «пастки», бо їх є багато), що в одну з них виборець потрапить обов’язково. Кращий приклад цьому – вибори міського голови Трускавця в 2010 році. Втім, не лише голови і не лише у Трускавці. Виборець отримує невідоме у блискучій обгортці і часто не знає, що там може бути звичайнісіньке лайно. Напахчене парфумами, гарно вигладжене та позбавлене кострубатостей, воно не перестає бути відходом життєдіяльності, в цьому випадку не якогось індивіда, а всього суспільства чи його окремої групи. І порядна та щира українська душа повинна ходити між ятками та обрати, котре з видів цього «продукту» краще.
Гидко? Вульгарно? Так. Але хіба часто це не так? Хіба це не так, що ми вкидаємо в урну бюлетень і виходимо з почуттям полегші? Та й назви які: кабінка, урна, відривний талон (як контрольний постріл), спостерігачі, члени. І ми дозволяємо себе обманути та свідомо стаємо учасниками цього «дійства», яке нагадує зустріч ексгібіціоніста та вуаєриста.
Чи має свідомий українець брати участь у виборах? А якщо має, то чому? Тому, що краще від демократії ще ніхто не придумав? А українська демократія – найкраща демократія в світі? Тому, що повинен брати участь у розбудові держави, задекларувати своє волевиявлення, чого він хоче? А наступного дня після виборів хтось його питає, чого він хоче? Тому, що має внести свій вклад в збереження конституційного ладу, тому, що голосує за збереження основних прав та свобод громадян на території України? Але яким чином ці права збережуться, коли на їх сторожі як наразі стоять зовсім не депутати, не влада і не опозиція, а Інтернет та блогери?
Тож іти чи не йти на вибори, це всенародне свято? Йти, звичайно. Проголосувати, а потім обмити свій вибір. І наступного ж дня продовжувати жити власним життям, час від часу критикуючи ту владу, яку своїми руками ж обираємо. І так з року в рік танцювати на майданчику з грабель, покладених зубками догори. І надіятися, що наступні вибори стануть тим днем, котрий кардинально змінить долю індивіда та всієї країни на краще. І саме тому цей день буде золотими літерами вписаний в новітню історію України. Та чи так станеться? Звичайно, що ні.
Володимир Справедливий
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень