Коли б спитати поважного віку стебничан – яка проблема міста їх найбільше непокоїть, то, напевне, почули б відповідь – критичний стан калійного підприємства. Цього підприємства, яке десятки літ було головним виробником в Україні мінеральних калійно-магнієвих добрив, основним роботодавцем для мешканців Стебника та постійним джерелом їх достатку. На якому у роки його найбільшого розвитку працювало до п’яти тисяч чоловік: гірників, хіміків, інженерно-технічних працівників.
Занепадницький стан цього підприємства болить кожного стебничанина, бо з ним вони пов’язували своє сьогодення і майбутнє своїх дітей. Та в стократ більше за звичайних людей цю біль відчуває колишній директор калійного заводу, корінний стебничанин Зіновій Васильович Варивода. З містом, калійним виробництвом пов’язано практично все його життя. Тут він народився, навчався, тут 14-літнім хлопчиною розпочав свій трудовий шлях. Це був далекий 1969 рік. Навчання в технікумі йому не припало до душі і він його залишив, а прийшов на калійний завод, де влаштувався учнем лаборанта у хімічну лабораторію. А далі було навчання в інституті, вступ на очне навчання в аспірантуру, успішний захист кандидатської дисертації, за що отримує звання кандидата технічних наук. І хоч мав різні заманливі пропозиції, та за наполяганням доброї пам’яті директора заводу Івана Ковалишина повернувся на завод. Працював майстром, інженером техвідділу, начальником цеху, керівником виробничо-технічного відділу. А коли не стало Ковалишина, у 1989 році Зіновія Васильовича колектив обирає (тоді діяла ще виборність посади) його директором підприємства. На цій відповідальній посаді був до 2001 року.
Незавидна праця випала на долю Зіновія Васильовича. У державі назрівали події, що ламали установлений роками весь уклад життя, рвалися економічні, політичні, ділові зв’язки. Уже давалася взнаки галопуюча інфляція, абсолютний бартер, відсутність коштів, страйк за страйком. В таких умовах втримати на плаву таке велике і проблемне підприємство як Стебницький калійний завод треба було мати і мудрість, і силу волі, і велике бажання та тверду віру в його можливості та майбутнє. Новий директор не падав духом. Він боровся, боровся щоденно, завзято, невтомно, з прицілом на перспективу. Однак, його завзяття, його прагнення не всі розуміли, а що найбільш очевидно, не хотіли розуміти і йти йому назустріч. Не хотіли, бо у високих міністерських посадовців були свої, корпоративні інтереси, була жорстока конкуренція між колишніми союзними виробниками мінеральних добрив.
– Навіть в таких умовах, – каже Зіновій Васильович, – ми витримали. Ми навіть почали нарощувати виробництво і виходити з кризи. Я, до речі, лишив завод з прибутками. Ну, не всім то подобалося, бо керівництво в нашій країні, як місцеве, так і міністерське далеке від інтересів держави. Кожен дбає про власні інтереси. Живуть одним днем. І добре усім. А перспектива? Ніхто не хотів думати про перспективу. А ми думали…
Наприкінці 80-х, ще за Союзу, завод лишили без держзамовлення. Треба було виходити на прямі поставки, починати працювати за ринковими умовами. І такі прямі контакти новий (молодий) директор зумів налагодити. Інша річ, що у головного споживача продукції Стебницького підприємства – сільгоспвиробників України – не було грошей. Та вихід знайшли – уклали угоду на експортні поставки мінеральних добрив на Польщу, в Угорщину, і навіть у В’єтнам. Одночасно керівництво заводу інтенсивно шукало інвесторів, бо щойно проголошена Українська незалежна держава цим питанням не мала як перейматися, або не було кому. Зіновій Васильович такого інвестора знайшов. Це була італійська фірма «Італкалій».
Користуючись ще діючим законом про підприємництва, З.Варивода разом з цією фірмою створює спільне підприємство. Було парафовано договір, що передбачав укладення коштів у нове виробництво 50 на 50. З нашого боку враховувалися потужності 1 і 2 рудників, рудні запаси, вся інфраструктура, що діяла ще бездоганно. З боку інвесторів передбачалося капіталовкладення на суму 130 мільйонів доларів США. Більше того, проект реконструкції заводу був готовий, уже діяла дослідна установка, на якій відпрацьовувався технологічний процес виробництва нової продукції «Калімаг – 40».
Та раптом все заштопорилося. Хтось дуже зацікавлений і впливовий натиснув на гальмівні важелі. Зіновій Васильович відчув це наразі на рівні області. На економічній раді в облдержадміністрації псевдопатріоти підняли лемент: «Ґвалт! Ми не продамо надра!» – А хто продає надра? – питав розгніваний директор калійного. – Ми будуємо нове виробництво не в Італії, а в нас. Ми є власниками 50 відсотків його потужностей. Усе лишається в нас.
Не вдалося переконати ні обласних чиновників, ні міністерських, які активно підключилися до розриву ділових стосунків з італійцями. І все, як каже пан Зіновій, зійшло на пси. Співробітництво припинилося, реконструкція підприємства теж. В результаті італійці втратили більше чотирьох мільйонів доларів, а ми залишилися біля розбитого корита. Підприємство ще працювало на старому обладнанні, та серйозного збуту не було, не вистачало коштів на зарплату. Почалися страйки, появилися регресники, які вимагали відшкодування за роботу в шкідливих умовах. А для цього треба було мати гроші, і не малі. Це був дуже складний і тяжкий період в житті калійників і самого директора, який всіма силами старався утримати на плаву підприємство. Він невтомно продовжував шукати нових інвесторів. І знайшов дуже серйозного в особі американської фірми IMC Clobal, яка була одним з лідерів світового ринку калійних добрив – 17 відсотків. Ця фірма зробила техніко-економічне обґрунтування наших рудників, на яке затратила 800 тисяч доларів, і прийшла до висновку, що є економічна доцільність розвивати підприємство. Уже мали перейти до другого етапу – створення СП. Та знову на заваді стали внутрішні і зовнішні чинники – через нестабільність цін на енергоносії зросли капіталовкладення на 200 мільйонів доларів, розігрався «кольчужний» скандал і американське керівництво не ризикнуло вкладати кошти в Україну, а розпочало будівництво подібного підприємства в Китаю.
По-друге, сказали своє слово російські і білоруські конкуренти. Особливо російське лоббі, яке вплинуло на інвесторів зі Штатів.
– Я про це добре знаю, – каже Зіновій Васильович. – Вони постаралися, щоб зарубати проект. Можу про це відвертим текстом казати. І добилися свого. Зараз ні ми, ні Калуш не виробляємо й тонни продукції. Весь калій Україна купує, а це десь до мільярда доларів. А Україні на рік треба 1-2 мільйона тонн чистого калію. Ми скоро від його нестачі будемо залежні, як від газу. А наш калій так «успішно» викинули з конкуренції.
Керівник підприємства добре розумів, до чого це йде і опирався, як міг. Він, як ця тверда піщинка у годинниковому механізмі, заважав багатьом творити цю чорну справу. Та сили були не рівні. І він пішов з підприємства. А через рік завод зупинили і «сіли» на бюджет, який виділяється для мокрої консервації рудника. Зіновій Варивода уже зі самого зародку такої ідеї – мокрої консервації рудника – був категорично проти. Він вважав, і в цьому переконаний дотепер, що це є ліквідація рудника державними руками за державні кошти, на якому є величезні розвідані запаси калійно-магнієвих покладів. Вода, що поступала в забої, загрозою для рудника не була, вважає він. В цьому були переконані італійські і американські експерти. Її ловили у спеціальних зумпфах і відкачували на поверхню, у хвостосховище. Цей процес контролювався.
– На жаль, пішли легшим шляхом – рудник затоплюють, а бюджетні кошти на ці роботи, у порівнянні з відкачуванням води, зросли в чотири рази. Відомо, цей проект пройшов експертизу на географічному факультеті Київського університету ім. Тараса Шевченка. А яке він має відношення до калійних солей? Та такий масштабний проект мокрої консервації на 107 млн. грн. мав би пройти експертизу міжвідомчу, а може і міжнародну, бо тут потенційно можливі наслідки техногенного землетрусу, – каже Зіновій Васильович. – По-друге, спочатку треба було б вибрати всі запаси руди, а тоді затоплювати. Але така ситуація комусь вигідна.
– Як ви вважаєте, чи є ще така можливість промислового використання другого рудника?
– Десь два роки тому я зустрічався з італійськими спеціалістами і ми говорили на цю тему. Так, можливості є. Але на це треба потратити купу грошей, треба залучити підводних геологів, які могли б спуститися в шахту, пройтися по виробках, подивитися і оцінити стан ціликів. Були у нас німецькі експерти. Вони досліджували геофізику, сейсміку, але тільки розвитку карсту. Відомо, карст розвивається. А що робиться всередині, з міжкамерними ціликами, сказати важко. Туди ж поступає прісна вода, яка розмиває їх, насичуючись до певної консистенції. А це може призвести до серйозних, дуже серйозних екологічних проблем. Є ще одна експертна оцінка, яку робили спеціалісти з колишнього Будпрому чи Міністерства промбудівництва. Але вони робили експертизу кошторисної документації проекту, а не експертизу по суті. Ці експерти не мають абсолютно ніякого відношення до калійного виробництва. Сміх, та й годі. Але прочитавши навіть їх висновки і то бачимо, що свої висновки вони роблять із застереженнями. Ще раз кажу, такий проект мав проходити відповідну Міжнародну експертизу. Отже, на руднику можна поставити хрест. Хіба би знайшовся інвестор, який би захотів це зробити, та це його буде коштувати великі гроші.
– Ви згадали про інвестора. А чи є така можливість, такі умови, аби він прийшов до нас?
– Звичайно, є. Але мова може йти наразі лише про перший рудник, де є половину розвіданих запасів, тобто 500 мільйонів тонн. Але ситуація така – поруч, через стінку, знаходиться рудне поле другого рудника, який зараз затоплюють. А він в аварійному стані. Будь-який потенційний інвестор про це знає, отже він має брати все родовище, навіть аварійний рудник, і контролювати його стан. Тим більше, що там. При закачуванні розсолів із хвостосховища розпочалася хімічна реакція і виділяється сірководень.
– А це небезпечно?
– По-перше, це – дуже агресивний газ. А по-друге, він – дуже отруйний. Він з’їдає буквально все. Словом, вийшла серйозна афера із затопленням рудника, а чим воно обернеться, ніхто не знає. Така ситуація відлякує і потенційного інвестора, бо мати таке непередбачуване підприємство, це великий ризик.
– Чи не є цей газ якось дотичний до сірководневих сполук трускавецьких мінеральних вод?
– Вважаю, що ні. Це є газ чисто технічного походження і безпосереднього зв’язку з Трускавцем не має. Правда, в Німеччині цей газ виявлено поруч калійних покладів, отже, не виключено, що він може бути і в нас. Тим більше, що неподалік є нафта. А наше родовище розташоване безпосередньо з курортом. Якби цей газ проник у водоносні горизонти, то не відомо, що було б далі. Знаю, у Трускавці була гідрогеологічна лабораторія, яка мала б контролювати, аналізувати ці речі.
– Цікаво, чи міг би знову повернутися до Стебника «Італкалій»?
– Як консультант з питань калійного виробництва, я говорив з її представниками і знаю – ця фірма готова на співпрацю з нашим виробництвом в консорціумі. Адже проект готовий, уся документація збереглася. Років два тому вони були у нас і страшно дивувалися, говорили: « Боже, що ви наробили? Ви половину родовища угробили!». Так, зараз нема тієї інфраструктури, що була ще років 10-15 тому, нема водосховища, нема 30-тикілометрового трубопроводу та установки у Кавсько, куди планувалося складувати відходи. Багато чого нема. Але пішовши назустріч інвесторам, виробництво мінеральних добрив у Стебнику можна відновити, – переконаний Зіновій Варивода. Його болить нинішній стан заводу «Полімінерал». Він не приховує того, що заздрить сусідам-полякам, де на подібному виробництві у м. Велічка збережено шахту, налагоджено виробництво солі з підземної ропи, створено музей.
Подібні справи Зіновій Васильович як добрий, перспективний господар планував розвинути і в нас: налагодити виробництво високоякісних мінеральних добрив, створити на базі старої копальні «Кюбек» спелеолікарню, відновити виробництво харчової солі. Він впевнений – держава ще обернеться лицем до Стебника, до підприємства і знайдуться зацікавлені, талановиті люди, які прислужаться його розквіту. Не заперечує у цьому процесі і своєї участі , бо має чималий досвід керівника, є, слава Богу здоров’я і технічні знання, які із задоволенням віддав би на користь рідному підприємству і місту.
Андрій Говіщак, газета «Франкова криниця Підгір’я»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень