Хирів: місто біля вокзалу

/Золота галицька провінція/

Коли я кажу приятелям, що побував у Хирові – вони іронічно усміхаються. Наче згадав про щось непристойне. Кажу їм, що то все забобони і треба обов’язково навідатись у це галицьке містечко на Старосамбірщині у передгір’ї Карпат. Тут є що подивитись.

До Хирова добиратись доста далеченько. Але є маршрутки зі Львова. А можна дістатись міста цілком екзотично – спершу доїхати до Самбора, а вже звідти потягом Самбір-Нижанковичі, прибути на розкішний вокзал-двірець у Хирові.

Він направду двірець! Цілком пасував би Франківську чи Тернополю. Тут нині можна було б влаштовувати бали – велетенські зали порожні. Чисті і світлі. Двірець, попри бурхливу історію, зберігся доста добре. Багато автентичних деталей. Але на величезному порожньому пероні ловиш себе на думці, що зараз десь з-за гори на двірець прибуде австрійський потяг і до людей вийде сам намісник австро-угорського престолу Кароль Францішек Йозеф. До речі, він побував у Хирові в квітні 1915-го року. Був тут і цар Микола ІІ. Але найвідомішим гостем, який відвідував містечко, був чудовий чеський письменник Ярослав Гашек, який згадав про це в романі про пригоди славного Швейка.

Цікаво, що неподалік залізничної станції у 1871-му році було знайдено кілька римських монет. Очевидно до Хирова потягом приїздили ще римські легіонери. Якщо тоді був Хирів…

Чомусь зворушило, що Хирівський вокзал має свій інвентарний номер, написаний просто на будівлі. Щоб не загубився, напевно.

Від двірця, перейшовши колію та міст через гірський потік Стривігор, варто навідатись до колишнього колегіуму єзуїтів (конквікту). Це велетенська споруда! Збудована під горою на узвишші наприкінці ХІХ-го століття, вона нависає над притихлим містечком. Вихованцем колегіуму був знаний польський краєзнавець та географ Мечислав Орлович, який видав кілька путівників Галичиною, Волинню та Буковиною. За совітчини у велетенській будівлі оселилися військові. Відносно недавно конвікт мало не згорів, але нині реставрується і відновлюється.

Повернувшись у середмістя, варто ближче познайомитись із старовинним костелом святого Лаврентія, який реставрується. Зазирнувши до храму, побачив цікавезну мистецьку інсталяцію.

Неподалік костелу є ще одна пам’ятка – церква Різдва Пресвятої Богордиці (1846-1847 рр.). На жаль, вкрита “золотою” бляхою, що просто випалює очі.

А трохи далі на узвишші знаходиться розкішний міський цвинтар. Тут можна побачити вишукані давні надгробками та фіґури. А ще – дві елегантні каплички.

Відразу через дорогу від пантеону, починається старезний сад. А над ним, під сосновим гаєм, відкривається дивовижно мальовнича панорама міста. Тут тихо, чисто і затишно. Місто, як на долоні – затиснуте поміж гір та пагорбів. Заквітчане садками і вкрите смарагдовими нивами-хідниками. Надзвичайне місце. Неметушливе і споглядальне.

Якщо пройти трохи далі гостинцем, то можна помилуватись маківкою Сліпої гори, на якій досі височіють рештки величного замку Гербуртів. Але це вже інша історія та інша дорога. До якої ще треба дожити…

Богдан Волошин, журнал «Локальна історія»