Мирослава Мацько, завідувачка ЛОР-відділення Стебницької міської лікарні, народилась у 1963 році у Золочеві в національно свідомій українській сім’ї. Батько, як і інші члени родини, зазнав жорстоких переслідувань радянського режиму. Після допитів у слідчому ізоляторі КДБ у Львові отримав 8 років ув’язнення, був репресований, засланий до Сибіру. За характером донька видалась у батька – така ж волелюбна та цілеспрямована. Після закінчення школи поступила до Львівського медичного інституту, який закінчила із відзнакою. Із 2010 року – завідувачка отоларингологічного відділення Стебницької міської лікарні, кандидат медичних наук. На теперішніх виборах до місцевих рад народних депутатів від партії «Солідарність» балотується до Львівської обласної ради. Сьогодні пані Мирослава – наш гість.
– Ви, пані Мирославо, здається, увійшли в історію Львівського медичного інституту. Поступивши туди аж за п’ятою спробою, закінчили вуз із відзнакою, і, звісно ж, цим запам’ятались викладачам і однокурсникам. Працьовита, обдарована студентка, яка завжди виявляла допитливість, серйозно й відповідально готувалась до майбутніх фахових випробувань. Чим пояснюєте оцю невідповідність у ставленні до Вас, оцінці знань абітурієнтки під час вступу до вузу і успіхів блискучої студентки під час навчання?
– Усі труднощі й випробування, які на той час звалилися на мою голову, мали чітко логічне пояснення. Будучи донькою репресованої за участь у національно-визвольній боротьбі людини, вважалась неблаговидною, перебувала під «ковпаком» КДБ. У своїй ненависті до тих, хто не сприймав тодішній тоталітарний радянський режим, чинив йому опір, влада до маразму доходила. Можете собі уявити: мене не зарахували до медінституту навіть після закінчення підготовчих курсів. Завалили на випускних іспитах. Бо не підходила їм ідейно, не з того тіста була зроблена. Але я таки добилась свого. Сталося це після 5 років боротьби, я не перебільшую, за право реалізувати свою дитячу мрію. Я таки стала студенткою, хоч і не такою, як всі, бо вважалась білою вороно. Від самого початку до завершення навчання КДБ інтерес до моєї персони не втрачав. Але я довела і собі, і їм, що недаремно є донькою людини, яка не побоялась плисти проти течії. Інститут закінчила із відзнакою. У вузі отримала не тільки гарні знання, а й неабиякий гарт. До майбутніх життєвих випробувань мене підготували(сміється – Ред.) гарно.
– Ви 24 роки працюєте у відділенні, яка за результатами своєї роботи вважається однією із найкращих на Львівщині. Чим це пояснити? Стебник ніколи не був медичним центром. Сама лікарня також не належить до числа медичних закладів із високим рівнем довіри пацієнтів. А ось ЛОР-відділення… З усіх-усюд їдуть до вас люди, аби пройти курс планового лікування чи у випадках, коли потрібна ургентна допомога. Маєте пояснення для подібної невідповідності?
– Насправді ніякої невідповідності немає. Усе логічно. Річ у тому, що Стебницьке ЛОР-відділення завжди славилося своїми лікарями. Лише Ярослав Іванович Захарко, який керував відділенням до 2010 року чого вартує! У радянські часи до нас і пацієнти зі Львова частенько звертались. Був випадок із одним із колишніх керівників Львівської залізниці. Його прізвище, здається, Порох. Так от, у Львові ніяк не могли визначити причину головних болів його доньки. Допоміг тодішній наш лікар, кандидат медичних наук Мирон Володимирович Бучацький. Виявилося, що природа головного болю пацієнтки зі Львова мала отоларингологічне пояснення. До чого я це веду? У нас є своя школа, гарні традиції, які закладувались багатьма поколіннями. То – золотий фонд, якому немає ціни. І з точку зору оснащення відповідним медичним обладнанням ми також задніх не пасли. Свого часу калійний завод придбав для нас ЛОР-установку «Нагашіма». Тоді у Львівській області аналогічного апарату не було ніде. У завідувача кафедри отолорангології медичного інституту вона з’явилась за кілька років після нас. Ми перебували в авангарді, були піонерами на своїй медичній ниві. І це, звісно ж, підтверджувалось лікувальним процесом. Відділення мало дуже гарну славу, користувалась чи не найвищим рівнем довіри в області.
– А як сьогодні? Що можете сказати про теперішнє відділення та медичний колектив?
– І тепер гріх жалітись. Відділення має 40 ліжкомісць. Оперативна активність становить 48% . Я хочу сказати, що до нас в основному звертаються хворі із ускладненнями, нетиповим перебігом захворювання. Іншими словами – це відбувається тоді, коли там, де вони проживають, допомогти не можуть. Ми можемо. Успішно проводимо оперативне лікування хронічного тонзиліту. Це називається тонзилептомією. Рятуємо і у випадках із аденотомією, видаляємо поліпи-аденоїди. Робимо резекцію перегородки носа. Надаємо необхідний обсяг допомоги, ставимо на ноги людей і після складніших випадків. Цього від нас не відбере ніхто. Але що мене турбує? Немає системності, відділення помітно відстає від сьогоднішніх стандартів, яких голіруч, без відповідного оснащення, впровадження інноваційних підходів не досягнеш. У нас допотопний рентген-апарат. Кріслам в операційній більше років, ніж мені. І щось не бачу я, не відчуваю, що справи в медичному обслуговуванні йдуть на покрашення. Про реформу хіба говоримо. Час йде, а ми не розвиваємось. Помалювали стіни, поміняли умивальники, створили за рахунок спонсорських коштів одну палату покращеного планування, всього ж у нас 9 палат. Але ж це не розвиток.
– І тоді Ви наважились взяти ініціативу в свої руки, балотуєтесь до Львівської обласної ради…
– Так, я справді побачила, що потрібно брати ініціативу у свої руки. Така думка не вперше приходить до голови. Довший час вважала, що в депутати мають йти підприємці, керівники-виробничники, люди з великим досвідом і масштабними можливостями. І вони йдуть, під прапорами рейтингових політичних сил здобувають мандати, але легше від цього стає хіба їм. Громада потерпає, залишається поза увагою своїх обранців. Проблемами медичного обслуговування депутатський корпус обласної ради себе не обтяжує. Принаймні, позитивних наслідків у нашій сфері від результатів роботи теперішнього обласного «парламенту»у нас в Стебнику не видно. Нічого дивного: серед депутатів лікарів, можна сказати, немає. Хіба це правильно? Про медичне обслуговування, здоров’я людей слід дбати найперше. А що вони роблять? Фінансують нас за залишковим принципом. Із кожним роком стає щораз гірше. Самі обставини, сьогоднішня безвихідь у медичній галузі змусили мене до неординарного кроку – балотуватись у депутати. Сподіваюсь, якщо люди викажуть довіру, зможу прислужитись не тільки лікарні, де працюю, а й цілому Стебнику. Своє потрібно захищати, лобіювати. Нічого поганого в цьому немає.
– Теперішні вибори до місцевих рад відбудуться на пропорційній основі. Чому балотуєтесь під прапором партії «Солідарність», політсили Президента України Петра Порошенка?
– Петро Порошенко став Президентом України у дуже важкий, вирішальний для нашої країни час. Сьогодні йому дуже нелегко. Війна на Донбасі, запеклий опір реформам, корупційні схеми … Усе це звалилось на його голову, отримав у спадок від своїх попередників на президентській посаді. Нашого теперішнього президента є за що критикувати, і його критикують. Але в нього і досягнення є. Україна проводить дуже мудру зовнішню політику. У війні з Росією нас підтримує Європа, Америка, увесь вільний світ. Де ми б були без цієї підтримки? А отримуємо ми ії не просто так, а завдяки вмілій, збалансованій політиці Президента. Тож, якщо люди оберуть мене депутатом Львівської обласної ради, буду серед тих, хто підставляє плече Петру Порошенку. Якомога швидше слід провести адміністративно-територіально реформу, яка є головної передумовою успішного здійснення децентралізації. Це унеможливлює функціонування багатьох корупційних схем, призведе до збільшення бюджетних надходжень на базисному рівні, в тому числі й до Стебника. Якщо наповнимо міську скарбницю – і медицині, і громаді буде легше.
Записав Олексій Дорофтей
До теми. Чому я підтримую кандидатуру Мирослави Мацько?
Андрій Шевкенич, завідувач відділу охорони здоров’я виконавчих органів Дрогобицької міської ради: «Мирослава Мацько очолила ЛОР-відділення Стебницької міської лікарні 4 роки тому, замінивши на цій посаді харизматичного Ярослава Захарка, у якого є здобуті багатьма роками лікарської праці ім’я, шана, вдячність людей. Нелегко замінити такого лікаря-керівника. Мирослава, виявивши неабиякі організаторські здібності, змогла. У відділенні завжди підтримується чистота й порядок, пацієнти задоволені: отримують необхідний обсяг лікарської допомоги. Вона ініціативна й відповідальна, переживає за людей. Упевнений на всі сто відсотків: була б гарним, дієвим депутатом. Тому звертаюсь до всіх, кого знаю, хто вірить моїм словам: підтримайте на виборах кандидатуру Мирослави Мацько. Вона заслуговує на це!»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень