Виховання людини ніколи не було легким, тим більше сьогодні, коли світ не приділяє належної уваги родині. Багато батьків, душпастирів, вчителів, на яких спочиває важкий обов’язок виховання дітей, вважають, що цей процес стає дедалі складнішим. Саме тому в сучасну епоху говориться про велику кризу виховання, а тому в українському суспільстві спостерігається крах родини. А це призводить до деградації людського життя, до безглуздих вчинків, до втрати сенсу життя, до втрати бажання стати щасливими. Усі ці проблеми беруть свій початок від сім’ї, яка є колискою людини та формує особу для земного життя. Недаремно Церква Христова називає родину такою, що формується через любов між чоловіком та жінкою, які прагнуть об’єднати своє життя. Плодом їхньої любові є діти. Бенедикт 16 Папа Римський називає родину «…яслами життя і любові, котра лежить у основі життя, бо чоловік та жінка виступають як образ Божий, коли, народжуючи дітей, стають діяльними сопричасниками творчої сили і батьківства Бога» (пор. Еф. 3:14–15; Мт. 23:9). Місія подружжя – продовжувати життя та бути вихователями тих, кому вони його дали. Чоловік і дружина є співпрацівниками Божої любові, її виразниками.
Першим і найважливішим місцем турботи про покликання людини є сім’я. Християнська родина виконує своє завдання через виховання дітей, котрі є надією для суспільства та Церкви Христової. Найкращим способом того, щоб правильно сформувати свою дитину, є приклад власного життя. Батьки, які бажають добра дитині, повинні показувати своїм життя добрий приклад власної поведінки, поєднуючи його із глибоким переживанням присутності Бога, яка ґрунтується на молитві, любові, вірності та жертовності. У такий спосіб готуємо своє потомство до святості, яка більше відкриває дитячі серця, щоб прийняти науку Ісуса Христа, яка просвічує людину та допомагає дитині зрозуміти, виплекати своє покликання, щоб його реалізувати у своєму житті. Кожен із нас має батьків, які привели нас до життя, ми є їхніми дітьми, але також і Бог є нашим Батьком, що створив людину на Свій образ і подобу і покликав нас до того, щоб ми були Його дітьми.
Пам’ятаючи про цю істину, батькам необхідно вчити дитину так, щоб вона пізнала свого Небесного Батька та була Його вірною та люблячою дитиною. Саме з цього факту стає зрозумілим те, що кожен християнин має благодать покликання, перспективу прожити повноцінне і щасливе життя. Цю дар людина реалізовує в духовному житті – передумові особистісного зростання і розвитку. Як для фізичного удосконалення людини потрібні заняття спортом, а для інтелектуального – навчання й освіта, так для духовного – молитва і Святі Таїнства. Занедбання хоча б одного з цих факторів, особливо духовного, призводить до почуття життєвої невлаштованості, неспокою і неврівноваженості.
Сім’я, яка слухає Божі заповіді, служить своїм співбратам у радості, виконує своє покликання з великодушною вірністю, свідома своєї щоденної участі у Божому провидінні, стає першим місцем формування життєвого покликання своєї дитини. Саме сім’я, а не довколишній світ. Зрозуміло, що християнська родина має зосереджуватися не лише на формуванні покликання людини, але повинна бути нормальною, здоровою родиною, що виховує своїх дітей у релігійному дусі, виробляє характер, передаючи кожному з них життєві цінності, навчаючи тримати певну дистанцію у стосунках із сьогоднішнім світом і його «принадами», формуючи поведінку стосовно Бога. Тож дитина готується до життя з Божим покликанням. Не має значення, чи це покликання до стану монашого, священичого, чи до основного – родинного. Найважливіше, щоб дитина прагнула бути доброю людиною. Саме тому від родини найбільше залежить ставлення дітей до Бога і людей, до життя і до самого себе. Основним завданням християнської родини є прищепити молоді любов до тієї віри, про яку навчає Господь. Правдивим є те милосердя, що опирається на чіткі та зрозумілі твердження про людину, про її природу, що відображає не тільки волю людини, але і вказує їй на обмеження та недосконалість.
У родині, що веде правдиве життя, любов є жертовна, вона вимагає служити ближньому, діти вчаться викорінювати егоїзм, вчаться любити Бога понад усе, до ближнього ставляться так, як Христос нас полюбив. Сім’я повинна заохотити дітей жити у світлі правди та милосердя, допомагати потребуючим і скривдженим, навчати їх захищати слабшого і тішитися успіхами своїх друзів, не заздрити, а дарувати любов. Ватиканський Собор навчає: «У тій домашній церкві батьки за допомогою слова і прикладу повинні бути для своїх дітей першими проповідниками віри, мають розвивати покликання своїх дітей, щоб вони змогли стати добрими людьми та досконалими християнами. Катехизм Католицької Церкви звертає увагу на покликання у родинному середовищі: «Накази батьків, хоча є важливими, проте не мають характеру абсолютного. Як дитина зростає до свого власного усвідомлення та людської і духовної вправності, так розвивається і зміцнюється покликання, котре приходить від Бога. Батьки повинні шанувати це покликання і допомогти дитині його втілити у своєму житті. Потрібно довести собі, що перше покликанням християнина – піти за Ісусом Христом» (Пор. Мт. 16,25). «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, не є Мене достойним» (Мт. 10, 37). Для народження покликання до духовного стану вагоме значення має взірець духовної особи у родині. Важливим є те, що говорять про духовних осіб батьки, у якій спосіб вдома розповідається про священиче служіння, яка є поведінка родичів щодо катехитів. Діти дошкільного і молодшого шкільного віку мають велику довіру до слів і вчинків батьків, вони, наче «губка», всмоктують всю інформацію і копіюють вчинки та поведінку. Тому, якщо батьки зневажливо говорять про церкву і церковну владу, дитина, довіряючи їхньому слову, ніколи не буде відкрита до глибокого духовного зростання, і навіть якщо відчуватиме бажання розвивати своє покликання як духовна особа, то встидатиметься признатися перед своїми батьками. Натомість родина, яка практикує молитву, зберігає піст і веде активне духовне життя (ходить до Церкви, приступає до Святих тайн Покаяння і Євхаристії), має шанс виховати святу і побожну дитину, яка в їхній старості стане гідним вінцем слави. Такі батьки ніколи не соромитимуться вчинків своїх дітей, не боятимуться за їхнє майбутнє, бо своїм прикладом навчать правдиво жити з Богом.
Ще один важливий момент у вихованні покликання – це активна участь у житті Церкви Христової, залучення до церковних молодіжних спільнот та осередків. Проте це не означає, щоб стати добрим християнином, потрібно народитися у добрій християнській родині. Дорога спасіння відкрита для кожного, проте дитина, яка в своєму домі не запізналася з Богом, матиме значно більше спокус і труднощів. Це можна порівняти з моментом, коли дитина вчиться ходити, люблячі і уважні батьки пильнують, щоб вона не впала, підтримують, піднімають і спрямовують в правильному напрямку; натомість дитина без нагляду теж по своїй природі вчиться ходити, піднявшись, падає, наражаючи себе на небезпеку поранитися, відчуваючи страх і розчарування. Але і та, і інша зрештою почне ходити, але досвід минулих поразок у них буде різний. Так і в духовному житті батьки повинні спрямовувати дитину на безпечний шлях, щохвилі застерігаючи про можливі випробування.
Християнська родина, живучи у сучасному світі, має велику спокусу постійно прагнути матеріального достатку та успіху, що не дозволяє їй виховувати дітей у релігійному та моральному дусі. Багато родин забувають про те, чому Ісус Христос наказує кожному з нас постійно молитися про своє покликання. Господь Бог, будучи таким щедрим у своїх дарах, сам розсіває зерна покликання у людських серцях. На жаль, батьки часто заглушують покликання, дане дітям Господом, на зразок євангельського юнака, який, почувши запрошення Ісуса Христа піти з ним, відмовився, бо будучи вихованим у надмірному прив’язанню до матеріальних благ цього світу, не міг зрозуміти, що найбільшим щастям є виконувати покликання, дане Богом, а не посідати матеріальні блага цього світу. Хоча він відійшов засмучений, не була тільки його провина, але також і його батьків, котрі не розбудили у ньому цікавості до цінностей духовних та Божих, які приносять правдиву радість людині.
Добрим методом, щоб допомогти дитині стати добрим християнином, є постійна та ревна молитва за дітей, за те, щоб вони прожили своє життя, гідно виконуючи Заповіді Божі. Спочатку повинна бути молитва батьків за дітей, згодом родина повинна практикувати спільну молитву один за одного. Таким чином дитина не зі страху молитиметься, а з любові, бо довірятиме Богові, як і батьки довіряють, любитиме – бо батьки люблять, і дякуватиме Богові за дар життя для себе і своїх батьків.
Підсумувавши вищесказане, варто пригадати слова покійного Папи Римського Івана Павла ІІ, який говорить наступне: «Потрібно постійно пам’ятати про те, що якщо батьки не живуть християнськими цінностями, важко очікувати, щоб молода людина могла почути голос покликання, зрозуміти вагомість духовного вдосконалення, яке людині необхідно здійснювати, прагнути до радості та краси, до цілі свого існування. Бо лише у родині дитина вперше досвідчує цінності християнської віри, любові для служіння Богові і своєму ближньому. Тому постійно молюся за Вас, християнські сім’ї, щоб у поєднанні з Ісусом Христом завдяки молитві і Святим Тайнам ставали людьми, відкритими на прийняття та сповнення покликання» (Ів. П. ІІ. Vita consecrate. 107).
Підготував Тарас Шафран
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень