Є люди, які в зраді не вбачають нічого поганого. Служили радянській владі, а тепер служать Україні. Підтримували колишню владу, а коли вона виявлялася заслабкою, переметнулися у табір опозиції і знов опинилися при ділі. Чи точніше, при кориті.
Якщо поглянути на історію України «від проголошення незалежності» – чи то в загальнодержавному вимірі, чи то в вимірі обласному та містечковому – то побачимо, що вся наша політична історія – це історія зрад. Зрад і пристосуванства, політичного флюгерства, невиконання обіцянок, ошуканства і пошуку нових можливостей та збереження хороших позицій, місця під сонцем.
Лаврінович та Димінський починали як рухівець та нашоукраїнець, а як закінчили? Медведчуківці та кучмісти влилися в команду Ющенка, потім Януковича, незле вони почувають себе і нині. Палітра політичних партій, членами яких були чи не кожна з перших осіб нашої держави (області/міста), виграє всіма кольорами веселки: червоний, помаранчевий, зелений, синій… І все це без комплексів, без докорів сумління, без публічного каяття та заяв про неповернення в політику. Та ще й кожен з них докладає свій голос до мішанини «експертних» оцінок чому ж в Україні так жити погано і що робити далі.
У кожного політика на Дрогобиччині – своя історія. Чи то в нардепа від Франкового краю, чи то в мера кожного з наших міст (йдеться про мерів і колишніх, і чинних), чи то в депутатів та представників РДА. В цій історії крім загальновідомих фактів є ще й білі плями, які нема кому заповнювати. Журналісти «риють» мілко, правоохоронці не квапляться, громадськість спить, суспільна активність у зародковій стадії, та й спрямовується вона переважно чиєюсь рукою, а не викликами більшості громади. Словом, Африка – сухо, жарко, небезпечно, повно паразитів і непередбачуваних несподіванок.
Трускавець займає особливе місце в Дрогобицькому краї. Не тільки тому, що це курорт, що тут перетинаються інтереси багатьох українських кланів і що тут садиба єдиноросів. А ще й тому, що вся історія Трускавця останніх двадцяти з лишком років – це історія зрад, перебіжок, цинізму та нахабства. Трускавець – це історія тих, хто вміє нагинати і нагинатися, хто вміє обманювати і займатися підлабузництвом, хто вміє зраджувати.
Чи змінять щось ті роздуми? Ні. Тоді навіщо вони? Для правильної розстановки акцентів на початку нового політичного сезону, який стартує у Трускавці вже з вересня, якщо не буде якогось форс-мажору.
Зрад у Трускавці було багато. Про них могли б розказати ті працівники міської ради, яким вдалося втриматися при посадах від часів Богдана Матолича (а може й Віктора Бурлакова, чи навіть Болеслава Петровського). Не тому, що зраджували вони, а тому, що вони багато бачили.
Кожен з міських голів Трускавця часів незалежної України нажив собі за час урядування немало ворогів. Прикметно, що переважно це колишні друзі мерів, їхні підлеглі, їхні партнери, а інколи їхні довірені особи.
Руслан, який починав свою професійну кар’єру у Лева, став його злісним ворогом. Андрій та Олександр, яким Руслан дав путівку у велику політику, показали благодійнику своє справжнє обличчя. Петро, який рекомендував багатьох на важливі посади, в результаті виявився за бортом і тільки допомога зятя та партійців не дозволили йому остаточно з`їхати з глузду та вчинити самогубство. Ігор, котрий занадто довірився заїжджим «друзям», проґавив унікальний шанс. І так можна розповідати фактично про кожного більш-менш знаного трускавецького політика, який або сам зраджував, або ж зраджували його. Бо трускавецька політика – це суцільні зради.
Завжди краще мати справу з явним ворогом, ніж із зрадником. Із тим, хто відкрито критикує, відверто нападає, ніж із «любими друзями», яким довіряєш, а вони тобі встромляють ножа в спину. Погані часи є прекрасною нагодою випробувати хто є хто і різко зменшити кількість своїх друзів. Нехай їх буде 10, але вірних, ніж 100 ненадійних.
Важкі часи зараз у трускавецької опозиції. Як в тих, хто був при владі і втратив її, так і в тих, хто ніяк не може спіймати фортуну у свої руки. Щоправда, в перших є високі покровителі і фінансування з-за бугра. У других є непомірні амбіції і зростаюча підтримка громадськості на фоні помилок чинної влади. Так що ті важкі часи можуть змінитися часами непоганими – для опозиції.
А що ж діюча влада Трускавця? Чого їй чекати від нового політичного сезону? Явно не посилення позицій. Сезон зрад розпочинається, що видно з кількох симптомів: посилення нахабства опозиції та її обслуги, випади своїх незадоволених і амбітних, бурчання тих, хто надіявся на щось більше, мовчання вічних зрадників, збільшення частоти нарад теперішніх тимчасових друзів-партнерів влади.
Різноманітні переформатування переважно трапляються восени. У Трускавці поки що зарано говорити про масштабне переформатування в міській раді, яке б значно ослабило позиції міського голови Андрія Кульчинського. Але таке переформатування вже почалося у політичному середовищі міста-курорту. Якщо вже «Самопоміч», вихідцем з середовища якої є мер, дозволяє собі агресивні випадки в його сторону під час сесій, то навряд чи варто Андрію Богдановичу надіятися в новому сезоні на повну беззастережну підтримку своїх починань такими політичними силами як «Громадянська позиція», «Свобода», БПП «Солідарність» чи навіть «Батьківщина». А це ж партії, в яких найбільше «штиків»…
Історія зрад у Трускавці є дуже цікавою. Кожен, хто її досліджував, бачив, як одні залишалися на плаву, топлячи своїх керівників, друзів, здаючи їх з потрухами. Для досягнення мети не гребували нічим, інколи й відверто антизаконними засобами, криміналом. І це стосується не лише «бандитських дев’яностих», як їх називають в українській історії. Події останніх 2-3 років – яскраве тому свідчення. Більшість з тих, кого Р. Козир поставив на ключові посади, зрадила його. У тому числі і теперішній мер, і його заступник, і ще декілька ключових фігур трускавецького політикуму. Та навіть історія останніх днів із лобіюванням П. Іванишина на посаду поліцейського санаторію показує, що заради теплого місця декому знехтувати дружбою – раз плюнути. А скількох «кидав» екс-мер, який обіцяв, але не дотримувався слова, «підставляв», фактично виганяв з роботи тих, хто міг ще досить добре послужити громаді.
Заходячи в сесійну залу міської ради (не лише Трускавецької), варто пам’ятати – тут є значна кількість тих, хто готовий зрадити. Вони не вбачають в цьому нічого поганого, бо пам’ятають сентенцію, що вічних друзів нема, є лиш вічні інтереси. Але від цього не легше, особливо тим, кого «кинули» чи «підставили».
Чи можна це змінити? А чи треба? Здається, з цим змирилися, це стало нормою. Одні з погордою несуть владні портфелі, інші їм тихо заздрять і організовують людей на протести, щоб владцям життя медом не здавалося. Одні реально вирішують і хотіли б бути в такому статусі до кінця життя, а іншим аж жижки трусяться, так хочуть спробувати себе в ролі «рішал».
Та нормальним цивілізованим людям все це таке гидке та далеке. Це не та Україна, яку ми мали б залишати нашим дітям та онукам у спадок. Це не та система, яка влаштовувала б чесних громадян. Але думка чесних, порядних, справедливих нікого не цікавить у державі/місті, де зрада є нормою, а правда відхиленням. На жаль. Але так буде тільки до пори до часу…
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень