Я вірю в Україну незалежну

Два роки тому, в серпні 2015-го, побачила світ дебютна поетична збірка Лілії Лев. А у 2017 р. ця поетична збірка була доповнена та перевидана.

Лілія Лев – це псевдонім лікарки, котра живе та працює у Трускавці. Раніше поетеса писала виключно для себе, «в шухляду» і лише зараз наважилася винести свої сокровенні твори на суд читачів. Ці твори не залишать нікого байдужими, варто лише заглибитися в їх читання…

Серед віршів Лілії Лев – твори на патріотичну, філософську, ліричну тематику. У збірці зокрема знаходимо актуальні вірші про теперішню українсько-російську війну. Є багато весняних мотивів, а душевні страждання зображені так реалістично і нещадно, що інколи стає аж страшно та моторошно. Та в цілому збірка оптимістична, оскільки авторка постає перед нами як людина сильна, віруюча, оптимістична і явно непересічна. Назва збірки «Я вірю в Україну незалежну» відображає оптимістичну позицію авторки, її тверду віру у те, що перемога буде за нами.

Пропонуємо читачам ознайомитися з поезією нашої землячки – вишуканою, щирою, душевною. В збірці є твори на різні настрої і різні смаки. Тож запрошуємо до поетичної учти.

Редакція «Трускавецького вісника»

Поетична збірка «Я вірю в Україну незалежну»

Заряджає осінь жовті пістолети,

Роздягає вітер душу на розстріл.

Не цвітуть каштани, і мовчать поети.

Попадає доля наша під приціл.

Не тривожте пам’ять спомином солодким,

Не ідіть війною браття на братів.

Нам відміряв Господь вік такий короткий,

А майбутнє наше марне поготів.

Пробачайте зраду і моліться Богу,

Може стрепенеться людство від жахіть,

Віднайде єдину праведну дорогу

Поміж куль і «градів», втрат і лихоліть.

Засипає осінь стиглим листопадом.

Щось в душі відверто плаче і болить.

Попрошу в Покрови мовчазну розраду,

Бо печаль на серці каменем лежить.

*****

Твоя душа, як немовля,

І кожен раз кричить, як вперше.

І того крику перевершить

Лише знекровлена земля.

Ті чорноземи, та рілля

Холодний розум запліднили.

Голодомори пережили,

Щоб відродитися з нуля.

Не забувайте матерів,

Хай смерть в життя перетікає.

Того, хто землю зневажає,

Спіткає участь злидарів.

*****

Чому такий червоний обрій

І дзвони дзвонять, як востаннє?

То час настав на справи добрі,

То молодь вийшла на Майдани.

То вийшли ті, що народились

У центрі нової Європи.

Ті, що на злидні надивились,

Не хочуть жити, як холопи.

Вони відважні і рішучі,

Їх розум виточений змалку.

Виходять на Дніпрові кручі

Нові апостоли й Петрарки.

Хто ви, майбутні президенти,

Митці, герої, просто люди?

Вам не потрібні дивіденди,

Вас Україна не забуде.

Вам вже не стати на коліна,

Вам вже не зрадити свободи.

За вас повстала Україна,

Ви – діти власного народу.

Не побивайтесь, мами кволі,

І не хапайте, батьку, зброю.

Усі ми прагнули до волі.

Ми захищали гідність свою.

Їх навіть смерть не залякала

Пішли, як ангели, до неба.

Відкривши серце, як забрало.

І долі кращої не треба.

*****

Їздять по світу «кобзони»,

Ллють на Вкраїну гидоту,

Наче нові робінзони,

Відстоюють свою квоту.

Беруть до рук кулемети,

Стріляють, як на сафарі.

Де милосердя, де ти?

Де твоя гідність, «парень»?

Брат українець вбитий,

Кров потекла рікою.

Ви – не народ великий,

Ви – жалюгідні «ізгої».

Хочете розтоптати

Нашу прекрасну мрію.

Ви – не справжні солдати,-

Найманці і повії.

Руки стискають зброю,

Краще б тримали рало.

Воюють російські «герої»

За українське сало.

«Спрутіни» і «пореченки»,

Хоч не ганьбіть «державу».

Ваші кволі плечики

Не втримають тую «славу».

“Охломони – хлобистіни”

Прагнуть людської крові.

Банальні російські істини

Звучать у кожному слові.

Великодержавні амбіції

Ми вже колись проходили.

Захід і вся Галіція

Охоплена новою модою.

Мода тепер на свободу,

Гідність і демократію.

Позбавте мого народу

Старої партократії.

Летять зі сходу ворони,

Танцюють кривавий танець,

Крякають, як «кобзони»,

На український глянець.

Не бійтеся нашої гідності,

Не знищуйте нашого люду,

Країно духовної бідності,

Країно, брехні і блуду!

Кануть у Лету війни,

Настане нова епоха.

Житимуть люди вільно

В Азії і в Європі.

*****

Я не засну, я не засну,

І це вино уже не в жилу.

У сигаретному диму

Біль спочиває, як в могилі.

Переписати хочу світ,

Перезагрузки прагне розум.

Минуло вже багато літ,

Але змиритись з тим не можу.

Що наші літа? То печаль,

Гординя, смуток і страждання.

Ніким не знайдений Грааль,

Одвічні пошуки кохання.

На небесах будує храм

Якийсь непізнаний Владика.

Мені вже треба бути там,

А я блукаю тут безлика.

А я вкушаю хліб життя,

Ковтаю страх, як насолоду,

Грішу, заради каяття,

І п’ю вино терпке, як воду.

Мені вже треба бути там,

Але ніхто мене не кличе.

Усім нам буде по ділам –

Творець для цього нас залишив.

Щоб ми любили і росли,

Щоб ріс кристал душі священний.

І не сказав він: не гріши,

Бо гріх спокутуєм ми чемно.

Прости нас, Боже, люди ми,

Всього лиш люди, не титани.

І час змиває всі гріхи,

Та залишає в серці рани.

Колись усе перегорить,

Бо старість – ворог всім бажанням.

Продовжіть, боги, ще на мить,

Оцей солодкий біль пізнання…

*****

В кінці світу

Небо чисте, сонце ясне,

В пічці полум’я не гасне –

То прийшов Апокаліпсис,

Наче приятель найліпший.

Ми його чекали в строки,

Календар перегорнули,

Різні схованки глибокі

Збудувати не забули.

Ще й запаси пристарали

Сірниками і вічками.

І тихенько так чекали,

Що нарешті буде з нами.

Вранці встали, поснідали,

Сигарети запалили,

На роботу поспішали,

Наче ангели на крилах.

Як для щастя треба мало,

Щоби сонце зранку вийшло,

Щоб холодне смерті жало

Над землею не зависло.

Слабкодухі, недалекі,

Перемін не хочуть люди.

І клекочуть, як лелеки,

Б’ються крилами у груди.

Тільки крила не літають,

Слух не чує, зір не бачить,

Як священний дух витає

Понад Всесвітом незрячим.

Може ця планета скине

Все живе із свого лона.

Почекаймо ще хоч днину,

Або років ще мільйони.

Ми такі самі як вчора,

Тільки старші на епоху.

Оглядаємось довкола –

Не змінилися нітрохи.

Світ стоїть, шумлять дерева,

Їздять потяги «хюндаї»,

І англійська королева

Свій народ благословляє.

Йдуть бої в Верховній Раді –

Плебс шматує Україну.

А народ і тому радий,

Що від злиднів ще не гине.

Україна вже вмирала:

Війни і голодомори,

Апокаліпсис пізнали,

І моря, і степ, і гори.

Нашу мову забирали,

Нашим хлібом погордили,

А вугілля і метали

У офшорах загубили.

Боже, дай народу силу,

Бо терпіння – забагато.

Чи колись розправим крила,

Чи збудуєм свою хату?!

Не забракне нам на світі

Ані розуму, ні вроди.

Є і руки працьовиті,

Чорнозем, цілющі води.

Тільки долі нам бракує,

Трохи щастя, трохи фарту.

Може час нас полікує,

Адже більшого ми варті.

Ще не вмерла Україна!

Рік дванадцятий минає.

А на сльозах і руїнах

Знову квіти виростають.

21.12.2012.

*****

Ще памороззю трави посіріли,

А сонце вже високо піднялось.

Чи то зима весною захворіла

І виглядає теплого когось?

Ще голі віти не ховають небо,

І видно хрест на церкві в далині.

Лиш скороспілі верби без потреби

Надули губи, як господині.

Не дочекались Вербної неділі,

В зелених косах сонце заплелось.

Гуляють соки в молодому тілі,

Передвесняне буйство почалось.

Чого чекати? Вже земля вирує,

Нема весни, а гнізда в’ють птахи.

Вона прийде і людство зачарує,

І позриває пристрастю дахи.

Завмерло все в очікуванні дива,

Лиш бубнявіють верби за вікном.

Весна іде, як непорочна діва,

Уквітчана барвінковим вінком.

*****

Поговори зі мною трошки,

Бо навіть класик так сказав,

Що спілкування – то є розкіш,

Чи ти забув, чи ти не знав?

Моє життя вже по хвилинах

Хтось розписав. А знаєш ти,

Що я б зраділа, як дитина,

Його в розмовах провести?

Ти любиш цифри більш ніж слово,

І ладен втілити весь світ.

У математики основи.

Я поважаю цей підхід.

Але спочатку було слово,

Проекти, задуми Творця.

І Всесвіт створений «ab ovo»

І від початку й до кінця.

Але спочатку було світло,

Безмежне світло і добро.

І все, що в темряві розквітло,-

Воно з любові проросло.

Чи це обчислити можливо?

Чи створиш формулу життя?

Лише у слові несміливо

Знаходять волю почуття.

Ти хочеш знати все про мене,

Та чи готовий як слухач?

На довгі нудні теревені,

Жіночий невгамовний плач.

Не бійся, друже, не обтяжу

Тебе я досвідом своїм.

Він тягарем на тебе ляже,

Нелегко буде жити з ним.

Мої слова трансцендентальні,

Якщо захочеш, прочитай.

Чи на роботі, чи у спальні.

Не розумієш – запитай.

Я відповім, якщо захочу,

Буде мовчання, замість слів,

А правду скажуть тільки очі…

Та є ще правда наших снів.

У снах душа летить, як пташка,

У темні виміри буття.

Часом і прокидатись важко,

Бо з них немає вороття.

Я вірю в сни, ти не осуджуй.

Коротка ніч, поганий сон…

Але тепер я маю мужність

Сприймати долю як закон.

Законам Всесвіту підвладні

І наші вчинки, і думки,

Шалені, лагідні і ладні

Піти на всі тяжкі гріхи.

Гріха нема на цьому світі,

Бо все життя – суцільний гріх.

В гріху народжуються діти,

Він переслідує усіх.

Колись давно Адам і Єва

Згрішили разом. Відтепер

Дружина стала королева

Усіх земних гріховних сфер.

Ну що ж, розплачуємось разом:

Сумнівна радість і печаль,

Сумнівний біль, любов, образа

І невимовний вічний жаль…

Жаль за минулим, за майбутнім,

З тим, що сталося і ні.

Ще, може, вийде з нас щось путнє.

…Та хтось рахує наші дні.

****

Місячна соната

Ой не світи, місяченьку,

Завзято, завзято.

Кинь із неба світла жменьку,

І вже буде свято.

Не питайся, що ховаю

В серденьку глибоко.

Грішна, грішна, ти все знаєш,

Хоч не бачить око.

Ой, не смійся, місяченьку,

Я вже не цнотлива.

Б’ється втомлене серденько

І бажає дива.

В ніч святу під Миколая

Сповниться бажання.

Тільки ясний місяць знає,

Що воно, кохання.

Не дивуйся, місяченьку,

Що гріха боюся.

Хто забуде свою неньку,

Вже вмирати мусить.

Ой, боюся, ой, страждаю,

Ой, не відрікаюсь.

Місяченько як засяє,

Знову я покаюсь.

*****

Живе під сонцем “déjà vu”.

Минають весни за літами.

І все колись вже було з нами,

Усе – від пекла до раю.

Уже дерева тут цвіли,

Пишались свічками каштани.

Земля не вперше й не востаннє

Оторопіла від весни.

Вже говорились всі слова,

В них почуття усі зотліли.

І всі бажання перезріли,

Немов нескошена трава.

Усе на світі відбулось:

Любов і зрада, честь й зневага.

Землі потрібна рівновага,

Щоб падати не довелось.

Отак і ловим “déjà vu”…

Печаль об спомин розіб’ється.

І все колись нам відгукнеться,

І стрепенеться від жалю.

*****

Собачці Соні

Куди біжиш ти, дівчино собача?

І що тебе штовхає під дощем

Шукати щастя пристрасне гаряче,

Просити відгук на протяжний щем?!

Є в тебе тепла затишна домівка

І миска повна їжі і питва.

А ти втекла, як нерозумна дівка,

В незнаний світ, де жалості нема.

Притислі вуха, шерсть дощем намокла,

Обм’якли лапи, скошені страхом.

Яка печаль, який же меч Домокла

Завис над довгим радісним хвостом.

Чи ти забула, як щеням маленьким

Прибігла ти до теплих рук моїх,

Як тріпотіло радісно серденько,

Що буде дах, і їжа, і нічліг.

Тепер тікаєш, Бог тобі у судді…

Хазяйська ласка вже тепер ніщо.

Ховаєш очі зрадливо-облудні,

Хоч не гарчиш на мене покищо.

Який «амок», яка така гарячка

Нас виганяє з дому у світи,

Щоб шаленіти, як ота собачка

За крок до прірви горя і біди.

Інстинкти правлять розумом і честю.

Вони всесильні, Господи прости.

Погладь нас, доле, лагідно, за шерстю,

За гін природи строго не суди.

*****

Куди ти, весно, так спішиш?

Ти вже надовго запізнилась.

Людей і небо насмішиш,

І пролітаєш, як на крилах.

Зриваєш білий цвіт в саду,

Як наречена свою цноту.

І дивну вроду молоду

Ти не цінуєш ні на йоту.

І я спізнилася на мить,

А може навіть і на вічність.

Весна тривожить і болить,

А в серці ще дрімає ніжність.

А в серці – холод і печаль.

Не поспішай, весна, до літа!

Твої короткі дні, на жаль,

Відходять, наче перші квіти.

Дай насолоду почуттям,

Дай стрепенутися від болю,

Дай вкоротитися ночам

І не жалітися на долю.

Не поспішай, причепурись,

Живи, красуне, всім на радість.

Тебе згадаємо колись,

Як підкрадеться тихо старість.

Тебе покличемо у сни,

В тобі шукатимем розраду.

І кожен раз відхід весни

Переживаємо як зраду.

Та скільки крутиться Земля,

Весна проходитиме справно.

От тільки юності пора

Минає швидко і безславно.

Не нарікаймо на весну,

Вона прийшла, і слава Богу.

І людям стало не до сну,-

Іде Великдень до порогу.

Воскреснуть небо і земля,

І наша молодість воскресне,

І сад, і гори, і поля…

Благословляєм тебе, весно.

*****

Нерви – на автопілоті,

І життя все – по хвилинах.

З телефонами на дроті

Маршируєм без упину.

Люди, як маріонетки

На дешевім карнавалі.

Переспівують сонетки,

Ставлять образи невдалі.

Люди, наче в цирку коні,

Справно бігають по кругу.

Відкривають очі сонні

І ненавидять попругу.

Скоро кінчиться арена,

І життя нове почнеться:

Світле, радісне, шалене,

Його ім’я – безконечність.

І все піде, як у казці:

Гроші, дім, кар’єра, друзі.

Тільки б раптом не упасти

Від прискорення на крузі.

Тільки б круг цей подолати

У шаленому алюрі.

І не втрапити за грати

Під фінальні звуки сурми.

Краще бігти, ніж стояти,

Краще знати, ніж не знати,

Де в дистанції початок

І кінець її проклятий.

Тільки б вирватись на волю,

Де буяють пишні луки.

Розпрямити плечі кволі,

Простягти до неба руки.

Тільки коло нескінченне,

Без початку і без краю.

Хто придумав цю вселенну,

Хто закони її знає?

Бо душа недосконала,

Розум ясний, та несмілий.

Підростаємо помалу,

Наче діти постарілі.

Копирсаємось потрохи

У всесвітньому хаосі.

Чи помітні перші кроки,

Що страждання нам приносять?

Скоро кінчиться арена,

Але ми іще не жили.

Метушилися даремно,

Не раділи, не любили.

І прощати не навчились,

І свої, й чужі провини.

Тільки старанно молились,

Щоб до раю нас пустили.

Мабуть, коні і не винні,

Що живемо безталанно.

Бенкетуєм на гостині,-

Бідні родичі незвані.

Ми ж бо люди, а не коні,

І дано нам вибирати:

Спочивати на осонні,

Чи у битвах вигравати.

То ж стартуємо високо,

Серце б’ється до знемоги.

Краще гасло – то неспокій,

І вперед, до перемоги.

*****

Циклон з Балкан приніс привіт від тебе

Ідуть дощі, як сльози із очей.

Змивають все, чи треба, чи не треба,-

Солодкий спомин вкрадених ночей.

Тече вода і піниться рікою,

Ну, як тоді, в Албанському турне…

І знов душа наповнилась тобою,

І сум у спогад радісний пірне.

*****

Де ти життя, що за мить промайнуло,

Кращі роки, як солодкий туман?

Наче на світі мене і не було,

А те, що було, – всього лиш обман.

Де ти, надіє, чи, може, в полоні

Грубих матерій, корисливих фраз?

Не посипай мені попелом скроні,

Дай полетіти у небо ще раз.

Де ти, любов, може просто наснилась,

Може, не було страждань, боротьби?

Може, я впала у Бога в немилість

І відреклась від людей назавжди.

Де ти, прозріння, чому забарилось?

Зустрічі нашій – давно уже час.

В темряві жити я майже навчилась,

Дай просвітліти один тільки раз.

Де ти, свободо, звільни мої пута,

Легкість дай грудям і ясність словам.

Хай полетить моя пісня розкута

В той піднебесний омріяний храм.

Храм, де надія, любов і прозріння

Разом сплелися в прекрасний вінок.

Храм, де не ждуть мене злі потрясіння

Від неспроможності власних думок.

Я полечу, може, навіть безкрила,

Я відживу, як мерзенний хробак.

Я доповзу безнадійна, безсила.

… Може, все станеться зовсім не так.

*****

Не забувай мене ніколи,

Я ще жива, я ще п’янка.

Я наче присмак кока-коли:

Чи то солодка, чи гірка.

Ще віддзеркалюю бажання,

Не погордуй, не відштовхни.

Короткий подих зневажання –

І я зникаю назавжди.

Я вже піду. Мотор завели

Десь біля Ульцина в авто

Твої приятелі веселі,

Вони чекають вже давно.

Про що питатимуть, не знаю.

Ви посмієтесь, як завжди.

А я залишусь тут на краю

Землі, і неба, і води.

А я залишусь серед моря,

І моя доля непроста.

Зазнати радості чи горя

Я вибиратиму сама.

Я вибиратиму надію,

Я вибиратиму печаль.

Хай у самотності старіє

Солодка пристрасть – вічний жаль.

А я подамся світ за очі,

Попрошу прихистку в небес.

Бо нелегкі бувають ночі

У стариків і поетес.

А я піду за небокраї

І волю дам своїм словам

Там буде краще – я це знаю,

Чомусь на світі тісно нам.

Блукає думка, як сновида.

І відчуття, як не мої.

І навіть сонце своїм видом

Мене відлякує в пітьмі.

Люблю я сонце, з ним воскресну,

Його чекаю кожен день.

Я з ним відроджуюсь тілесно

Серед віршів, серед пісень.

Це так банально – ода сонцю,

Чи ода всім земним богам…

Світанок стукає в віконце:

І сонце там, і сонце там!

І ти не спи, мій принц маленький,

Тебе чекають вже діла.

До мого серця так близенько,

Стежина долі нелегка.

Хай не торкається зневіра

Твоїх очей, твого тепла.

Хай безнадії чорні діри

Не перевершують добра.

У тебе світ, як на долоні,

У ньому – радість і печаль.

Не скоро ляже сніг на скроні,

Тисни сильніше на педаль.

Тобі пора: мотор завели

Десь біля Ульцина, в авто,

Твої приятелі веселі.

Вони чекають вже давно.

*****

На стадіоні

Золотом розсипала чесноти

Осінь на теренах дорогих.

І звучать прощальні літні ноти,

І стоять дерева, як триптих.

Ще дрімає в травах насолода,

І лунає музика з небес:

Дзвони до недільної господи

Кличуть лікарів і поетес.

Де, в якого майстра взяти кисті,

Хто позичить фарби і колаж?

І чи стане мужності і хисту,

Щоб намалювати цей пейзаж?!

Осінь безсоромна, розпашіла,

Нині ти – в рубінах золотих.

Ну, а завтра, гола й зубожіла,

На вітрах залишишся одних.

Ти сьогодні – справжня королева,

Причесала коси золоті.

Завтра ляже іній на дерева,

І прийдуть тумани і дощі.

Пломеніє жовта завірюха.

Я біжу в шаленім листопаді.

За отця, за сина і за духа

Згадую для щастя і розради.

Може, я тих барв не помічала,

Може, ангел світла не приходив.

Є на світі шана і опала,

Є цілюща сила у природи.

Як нема провидця у вітчизні,

Ваблять нас заморські краєвиди,

Так і від народження до тризни

Ми блукаєм світом, як сновиди.

Ми не помічаємо, як осінь

Осипає золоті покрови,

Щоби навесні, як повелося,

Для надії відродитись знову.

Вже красуня осінь постаріла,

Це чекає кожного на світі.

І стоять дерева почорнілі,

Залишивши радості у літі.

Не летять м’ячі по стадіону,

Гайвороння розправляє крила, –

Де немає світла і закону,

Темні духи набирають силу.

Ой, не кличте дзвони в храм Господній!

Збудувати храм в собі я мушу.

Не росте зерно в землі холодній,

Тільки віра зігріває душу.

Пожовтіли трави на газоні,

Стадіон притих і опустів.

Тільки храм стоїть, як на долоні,

Наче символ праведних часів.

11.2012.

*****

Про нас

Глухий і німий про життя говорили.

Глухий і німий сперечались так палко.

У них бідолашних не було вже сили

Достойно завершити цю перепалку.

Німий переконаний – справа в мовчанні,

Глухий все хотів, щоб нічого не чути.

І були вони, як злочинці в вигнанні,

Що їм заважають обтяжливі пута.

В таких суперечках одно треба знати,

Маленьку дрібницю лише зрозуміти:

Глухий має чути, німий – розмовляти.

От тільки чудес не буває на світі.

*****

С. Єсеніну

Твої вірші звучать в мені,

Їх неможливо заглушити.

Вони – як істина в вині,

Хвилюють кров несамовито.

Твої вірші, як німота,

Коли не вимовити фразу.

Коли безсилі всі слова,

Ті, що не сказані відразу.

Слова пусті, в твоїх віршах

Лунає музика із неба.

І ця гармонія в рядках

Сама говорить лиш за себе…

*****

Кеша

Ти спиш у мене на плечі,

А я боюсь поворухнутись.

Так романтично уночі,

Що можна навіть і забутись.

Забути весь тягар доріг,

Що з кожним днем стає сильнішим,

Забути свій пекельний гріх,

Що по ночах стає гіркішим.

Хто ти, невиннеє дитя

Своєї гордої країни,

Що увійшов в моє життя

На мить коротку, на години?

Серед земель течуть моря,

Серед земель солодкі ночі.

Назад немає вороття,

Та повернутись я не хочу.

Твій молодий вогонь горить

Тепер в мені, прости, маленький.

Його я вкрала на два дні.

Нам прокидатися раненько…

На морі, що серед земель,

Тебе чекають вже подруги,

Твоя рідня і корабель,

Що відвезе на звичні круги.

Мій корабель стоїть, як тінь,

У тихій гавані без моря.

Плисти йому попросту лінь,

А тут штормить іще на горе.

На ранок сталася гроза,

По-сербськи – «кеша», шторм, негода.

По серцю дало відкоша,

По тілу йдуть холодні води.

Ти весь промокнеш, мій малий,

Від моїх сліз промокла совість.

П’янкого трунку ще налий

Любов’ю зветься наша повість.

*****

Мені так добре в цій порі,

Бо літо бабине настало.

Останні теплі літні дні,

Ще старість не встромила жало.

Ще кров змішалася з вином

І грає в грудях, як раніше.

Втішаюсь сотовим дзвінком

І не приймаю смілих рішень.

Веду себе як молода,

Як наречена на розпутті.

Втікають роки, як вода,

А я беззахисна, безпутня…

Ще на чолі не залягли

В глибоких зморшках сум, тривоги.

Іще мене не підвели

Завзяті руки, бистрі ноги.

Я йду туди, не знаю де,

І рух прискорює бажання.

І кожен крок земний веде

Нас до небесного вигнання.

Душа давно вже прагне рай,

Та в раю місця вже немає.

Бо людські душі через край

Всі переповнені відчаєм.

Нам вищих знань не досягти:

На цій планеті ми лиш діти.

Ми – немовлята, не боги…

Завзято рвем бажання квіти.

І тільки голос у ночі,

Такий далекий і забутий,

Дає розраду для душі

І розриває грішні пута.

Хто ти, і як твоє ім’я?

Прости мене за слабкість духу.

На небі – ми одна сім’я,

А тут живем, як сонні мухи.

Блукаєм в темряві примар,

Не бачим світла, лиш помітки.

Їмо божественний нектар,

Неначе це – прості наїдки.

Це – не депресія, не сон

Поклич мене, о голос ночі.

Я відзовуся в унісон,

Я жити більше так не хочу.

Я вже нова, я прагну змін,

Я вже зібралася в дорогу.

Я чую той небесний дзвін,

Що нас приближує до Бога.

Не відштовхни мене, не зрадь,

Дай порятунок від зневіри.

Як далі жити нам, порадь,

Бо людські пристрасті – без міри.

Вони ведуть у небуття,

А я не бути вже не хочу.

Я ще жива, і я – твоя…

Поклич мене, о голос ночі!

Мені так добре восени,

Бо літо бабине настало.

Чи, може, сонце жартувало,

Щоб дочекатися весни…

*****

Господи! Прости нас розімлілих

У своїх бажаннях і турботах.

Не питай людей, для чого жили

Сто віків на теренах скорботи.

Вже приїхав потяг до перону,

Де кінцева станція – свобода.

Весь багаж залишиться в вагонах,

Пасажири підуть своїм ходом.

Їх чекають нові краєвиди

І життя у Всесвітах небесних:

Там богиня радості – Ізіда

Для спасіння нашого воскресне.

Не плекайте в душах безнадії,

Заховайте розпачі нещирі,-

Наступають величні події,

Ми на цій Землі – лиш пасажири.

Не заслуга наша, не провина,

Що живемо ми в кінці епохи.

Жадібно проковтуємо вина

Нового врожаю від Мазохи.

Знаємо – розплата неминуча,

Плід зірвали з дерева пізнання.

Шлях у вічність болісний, тягучий,

Ми його проходим без вагання.

Ми живемо так, немов востаннє.

Пристрасть не лишає нам спокою.

Ми вже – і не пізні, і не ранні –

Діти Сонця в темряві застою.

Ми не бачим світла і надії,

Тих, хто проживає поряд з нами,

Хто за нас поплаче, порадіє,

Перейметься нашими ділами.

Вже з чужих галактик світлі люди

Прибули на Землю кораблями,

Вже давно з небесної споруди

Пильні очі дивляться за нами.

Не чекайте втіхи чи спасіння

В тих очах прискіпливо-моторних,

Нас чекають нові потрясіння,

П’ятий ангел склав свої валторни.

Потисніть же руку допомоги.

Може світ далекої Плеяди

Подолає всі перестороги,

Людству дасть надію і розраду.

Ми не одинокі на стежині,

Що посипав Бог космічним пилом.

Ми в цілому Всесвіті єдині.

Чи забракне розуму і сили,

Щоб в кінці епохи зрозуміти,

Страх катастрофічний подолати.

Ми на цій планеті – тільки діти,

А всесвітній розум – наша мати.

Господи, прости нас незбагненних,

Не питай людей: «камо грядеши»?

Ми і плоть, і кров твоя священні,

Будем жити ми в віках прийдешніх.

*****

У Греції – циклон, і небо почорніло.

Безлюдні пляжі, мокрі лежаки.

Старі німкені, ще не загорілі,

Незадоволено пакують рюкзаки.

Я сподівалась в Греції – ще літо,

Я так хотіла сонця і тепла.

Тепер не знаю, де себе подіти,

У серці підкрадається зима.

Вже прочитала Пауло Коельйо,

І «Монте-Крісто» навіть захопив.

Втішаюсь телефонною дуеллю,

А ще – Кличко суперника побив.

На Санторіні я вже не поїду,

Лиш до Салонік хочу дорости.

Не переймаюсь зниженим лібідо –

Зробили справу болі і роки.

А загалом, я хочу в Україну,

Там кращі гори, люди і ліси.

В Егейськім морі розім’яла спину

І надивилась грецької краси.

Сріблястий лайнер, вже пора летіти

На ясні зорі, води і пісні.

Мені тут сумно, правди ніде діти,

Я повернусь сюди лише у сні.

*****

Буря на морі

А море, а море, а море,

А море, як дикий звір,

Чолом покосилось на гори,

Та не досягнути гір.

А гори, як преісподня,

Та вже і не видно гір:

Неначе небесну безодню

Протерли до чорних дір.

А море реве і плаче,

Немов би жива душа.

І людські зусилля наші

Не варті ні гроша.

Піди, заспокій стихію,

Піди, зупини грозу!

Нікого не пожаліє,

Змітає вас на шляху.

Коли-небудь за хвилину

Не стане ні гір, ні дерев.

Усе стихія поглине…

Коли-небудь, не тепер.

А поки що люди-небоги,

Живуть, як останній раз.

Відклали свої тривоги

На невідомий час.

Це все на землі вже було

І знову буде колись.

Та палку вже перегнули…

О людство, тепер молись!

Хоча ти молилось завжди,

Та, видно, слова не ті,

Та, видно, діла не важать,

Потонули у брехні.

Стихія очистить розум,

Вода забере гріхи.

І людям не допоможуть

Їх різноликі боги.

А Бог – він один, як правда,

А правда завжди одна,

Вчора, сьогодні, завтра,

Солодка вона чи гірка.

Бог захистить стражденних,

Бог усіх захистить,-

Не тіло, прах, і не землю,

Вогонь душі не згасить.

*****

Ще тепле море, як дитя,

Мене ласкає спозаранку.

Шукаю в ньому забуття

Щоранку мовлю обіцянку.

Що я сюди вже не приїду,

Подамся в Грецію, Туніс,

Я знаю тут всі краєвиди,

Ці гори, море, темний ліс.

Та повертаюсь кожен раз,

І теплим променям радію.

Шукаю чартер на заказ,

І знову серцем молодію…

*****

Мамо, чи ти спокійна?

Як тобі там живеться?

По нашім дворі осіннім

Тобі уже тут не йдеться.

Вже тобі тут не мила

Наша старенька хата.

Як би я хотіла

Все про тебе знати.

Як би я хотіла,

Щоб ти була щаслива.

Щоб знову тебе обмила

Тепла весняна злива.

А ти блукаєш світами,

Весела і безтурботна.

Не хочеш бути з нами,-

У нас тут так скорботно.

До мене у сни приходиш

І молодо так смієшся.

Очі до неба зводиш,

Мов кажеш: усе минеться.

Минуться земні турботи,

Спокуси і хліб насущний.

На небі, там є робота –

Молитись за наші душі.

Щоб їх не занапастили

Ненаїсні чорні духи.

Щоб тіло у розквіті сили

Не в’януло від розпуки.

Як можеш, прости нас, мамо,

Як завжди усіх прощала.

Відчиню віконну раму,

Щоб совість твоя витала…

*****

Не клич мене, я не прийду:

У мене втомлена душа.

Ти молодий і гарний з виду,

А я не варта ні гроша.

Я дуже легко віддавала

Те, що давати і не слід.

Я постаріла, я пропала,

І на душі – суцільний лід.

Не можу разом позбирати

Слова, і вірші, і думки.

Чи ми зустрінемось, як знати…

Земні бажання нетривкі.

Не перетнути паралелі,

Не повернутися назад.

У мене думки невеселі,

Ти ж – молодий квітучий сад.

Я полетіти вже не зможу.

Нема надії, сил нема.

Лише в поезії знаходжу

Відлуння юності й тепла.

Перед тобою на долоні –

Вся навігація життя.

На ній – шляхи, моря, безодні,

Лиш тонка лінія – моя.

Ця тонка лінія несміло

Пройшла по тілу і душі.

Амур у серце не поцілив,

Лиш рану легку залишив.

Вона загоїться, я знаю,

Печаль в байдужість перейде.

Але у відчаї, на краю,

Я споминатиму тебе…

*****

Мені залишилось молитись

І забуватись у сні,

У виборі не помилитись

І старітись на самоті.

Мені залишились тривоги

І пошук щастя навмання,

І бездоріжжя без дороги,

І шлях – без права вороття.

Куди іду, «камо грядеши»?

Куди іде країна ця?

А вік минулий і прийдешній

Скорбить за сина і отця.

Чи пересилимо спокусу

Прожити ще короткий день?

Чи крок у вічність нас примусить

Співати праведних пісень.

Не закликайте безнадію

В свої союзники страшні.

Хай віра радісна жевріє

В німій безвиході на дні….

*****

І знову осінь ллє дощем,

А в Монтенегро – справжнє літо.

А на душі – солодкий щем.

І пахнуть сонце, море, квіти.

Ще дозріває помаранч,

Дрімають в зелені гранати.

Відпочивальники свій ланч

Їдять ліниво біля хати.

І знову осінь – вирок всім,

Хто хоче літо не забути.

І в Монтенегро грянув грім,

Та це була коротка смута.

На ранок – наче не було

Цієї грізної стихії.

І знову сонце і тепло,

І море, сповнене надії…

На ранок – море, як завжди,

Ласкаве, ніжне і далеке.

А в нас – дощі, туман і жди,

Коли повернуться лелеки.

А тут дощить, і вітер знову

Зриває листя і горіхи.

О, Монтенегро, – ти любов,

І ти моя остання втіха.

І знову осінь, як фінал

Усім надіям, сподіванням.

А в Монтенегро правлять бал

Шалені мрії і бажання.

Тут дні минають без турбот,

І повні розквіту надії.

Перетікає мед із сот

В приємні пристрасні події.

І знову осінь, як печаль,

Як ностальгія за минулим.

А в Монтенегро ще на жаль

Про відпочинок не забули.

Коли проходять холоди,

І ллється дощ на Україні,

Хай в Монтенегро дні осінні

Теж позмивають всі сліди.

Сліди від літньої розваги,

Сліди від сонця і тепла.

Хай постирає всю засмагу

Їдка і жадібна вода.

За ці фантазії, пробачте.

Хай буде вічне літо там.

Я це сказала необачно,

О, Монтенегро, – сонця храм!

*****

Грудень розсипався зорями,

Небом і днями прозорими,

Ночами довгими, довгими,

Тугами невимовними.

Грудень чекає зиму,

Кригу неопалиму.

Сніг причаївся за горами,

Час розпрощався з горем.

Грудень блукає напомацки

У Рождестві католицькім.

Трави іще зелені

Горнуться біля кленів.

Буде всім непереливки,

Як полетять метелики.

В лютому чи у березні

Запорошить метелиця.

Грудень тримає марку:

Вставив свою ремарку

В сонну зимову казку,

Просить в людей підказку.

Як про тепло забути,

Зимоньку перебути.

Сиплеться в рукавиці

Вічнозелена ялиця.

Дайте йому спокою,

Хай забере з собою

Спомин про літо красне,

В пічці вогонь не гасне.

Хай заіскриться січень

В святості непересічній.

І Рождество Христове

Приймемо за основу.

*****

Ця тишина буває тільки взимку,

Коли завмерли пили й молотки,

Забулися будови і обжинки,

Заповнив спокій мерзлі закутки.

Осіннє листя вперемішку з снігом

Лежить, як теплий килим, у саду.

Спішить зима і падає з розбігу

На тонкому непевному льоду.

Вже завтра сонце вийде на терени,

Залишиться від снігу лиш сльота.

Навіщо цей демарш зими шалений,-

Всього лиш жарт чи просто суєта?

Що буде завтра, не дано нам знати.

Живем сьогодні, ніби на віки.

Настрополили сосни автомати –

Обтяжені під кригою гілки…

*****

Христос родився! Христос родився!

За грішні душі нам помолився,

Щоб стало світло понад землею,

На зло тиранам і фарисеям.

Прийшов Месія, щоб рятувати,

Не осудити, а нагадати:

Земні стежини такі короткі,

Душа безсмертна, а гріх солодкий.

Христос родився! Христос родився!

В ріці Йордані нам охрестився,

Очистив духом хрещенські води,

І прославляють його народи.

Не забуваймо про хліб насушний,

Лише молитва очистить душу.

Прийшов Спаситель, щоб стало ясно,

Вогонь любові повік не згасне.

Христос родився! Поставте свічі,

Скликайте душі свої на віче.

Хай голосують за право жити,

В ділах небесних не платять мита.

Прийшов Спаситель, щоб ми раділи,

Вкусили крові його й тіла.

Забули смуток, земні тривоги,

І в кожній миті любили Бога.

Христос родився! Христос родився!

В земній подобі нам воплотився.

За Сина дбати ми не зуміли,

Плекаймо Духа – це в наших силах.

*****

Не для друку

Ми не йдем в Європу

За жалюгідні гроші.

Ми ідемо в …опу,

Бо ми туди завжди йшли.

Нас не чекають Канни,

Рим, Брюссель і Париж.

Ми – як тупі барани,

Покірно йдемо під ніж.

В братніх обіймах спрута

Нам обіцяють прорив,

Та від московського пута

Не сподівайтесь див.

Змій нас улесливо кличе

Вже сотню років підряд.

Та Україні не личить

Цей зажерливий брат.

Як подолати прокляття,

Що над всіма висить?

Тож обнімімось, браття,

Може нам пощастить…

*****

Чого ти дзвониш? Я вже не твоя,

Я нічия. Живу, як заманеться.

Мене турбує біль і печія,

Моя країна плаче і сміється.

А ти собі – у бога на краях,

В полоні сонця, пристрасних ілюзій.

А я стара принцеса на бобах,

Що здитиніла в замкнутому крузі.

Не скажу ні – звучатиме як фальш.

Не скажу так – то буде як блюзнірство.

Мандрує доля наша у віках,

Долає час і немічне презирство.

Я загубилась раптом у світах,

Я розчинилась в марних сподіваннях.

Моя душа, окрилена, як птах,

Шукає спокій в муках і чеканнях.

Я вже не ніжне мамине дитя,

Я вже забула радості і втіхи,

Мене несе нестримна течія

І роздає монети на горіхи.

Я незалежна, вільна, я свята,

Як Україна, празную свободу.

От лиш кайдани грішного буття

Скували дух, і тіло, і природу.

Лежить Донбас, розп’ятий у вогні,

Від болю втрати стогне Україна.

А я кричу, як підліток, у сні:

Не треба воїн, доля в нас єдина.

Єдиний світ і правда в нас одна,

Як мати, як ілюзія свободи.

Тому скажіть, якого ми рожна

Воюєм проти власного народу.

Розсудить час вселенський цей обман

Живий твій батько, свідок того страху,

Як розпинав боснійських мусульман

Лише за те, що вірили в Аллаха.

Я вірю в Україну незалежну.

Поможе Бог і біс не наврочить.

А щастя – це від кожного залежить,

Історія нічого не навчить.

*****

Не кличу зиму, бо нічого

Мені не світить у зимі.

Не кличу старість – там знемога,

Печаль і клопоти земні.

Вона навшпиньки підкрадеться,

Підстелить теплий килимок.

Мерщій до тіла пригорнеться,

До мого серця і думок.

Уже нашіптує на вухо:

Солодких снів тобі, стара.

Що там на світі, ти не слухай,

Тобі на спокій вже пора.

Від нині ти – одна одненька.

Забудь про юності літа,

Як веселилася гарненько,-

Минула воля золота.

Для тебе вже готова клітка

Із спогадів і самоти,

Ти, наче нерозцвіла квітка,

Отут зів’янеш назавжди.

Я відповім: все – воля Божа,

А що цвісти я не могла,

Була я недостатньо гожа,

Щоб світ збагнути до кінця.

*****

Вірші не йдуть. Та, може, й добре…

І голова якась пуста.

То повний місяць, наче кобра,

Скував отрутою слова.

Слова не йдуть. Нема порядку

В душі, в роботі, у житті.

А розум прагне підзарядки,

І почуття уже не ті…

Минають дні в калейдоскопі

Скупих бажань, пустих образ.

Подорожую автостопом

У сіті звироднілих фраз.

Поневіряюсь, як повія.

Минають станцій маяки.

І кожен день – вже не подія,

А тільки гра в перегонки.

І не радію, і не плачу,

Не зневажаю, не люблю.

Та ще надіюсь на удачу,

Що свою долю не просплю.

Що наша доля? Дух смирення,

Чи каяття, чи, може, крах?

Чи запізніле одкровення,

Що переслідує невдах?

Гонитва в темряві примарній,

За мертвим ящірки хвостом.

Красиві вчинки й незугарні,

Чуттів спустошених фантом.

Думки попахують ганьбою,

Неначе дух покинув їх.

Не прагну вічного спокою:

То для людей – великий гріх.

Прошу смирення і надії,

І подолати хочу страх.

Одвічний страх, що в серці мліє:

А що нас жде на небесах?

Той страх спотворює обличчя,

І душу крає, наче ніж.

Нас викидає на узбіччя,

На той непізнаний рубіж

Життя, і смерті, і страждання,

Тілесних мук і небуття,

Не пережитого кохання,

І забуття, і забуття…

Так що залишим за порогом?

Минулих років пустоту,

Сумнівні радощі й тривоги,

І задоволень марноту?

Чи, може, спалахи таланту

І вдохновення ясну мить?

Любові чисті діаманти,

І неба сонячну блакить?

Залишим світ, що став прекрасним

Від наших вчинків і думок.

Тож припиняймо жити наспіх:

Нам ще рости, нас любить Бог!

*****

Прости образу, прости образу,

І біль відпустить, хоч не відразу.

Прости провини, як Бог прощає,

Хоча наболіла душа до краю.

Не трать надії, хай в серці тліє,

Іскра священна нехай жевріє.

Хай гнів і заздрість пройдуть навіки,

І не лягає сум на повіки.

Нехай любові вогонь займеться,

Сліпа ненависть в нім захлинеться.

І жалюгідна потворна пиха

Не накликає на долю лиха.

Поклик свободу усім на згоду,

Очисти душу свою від смроду

Гіркої люті і каламуті.

Не залишайте серця у смуті.

Не зупиняйтесь, ідіть до скону,

Хай почуття не знають схорону.

Нав’ючте спини добром всесвітнім,

Зробіть безсмертним нове століття.

*****

Знов п’ятниця, знов п’ятниця,

А я грішу без краю,

Грішу, як та пропасниця,-

Згорю у пеклі, знаю.

А лиця перекошені

Від страху і блаженства.

Бажання переношені

Вітають многоженство.

Ще мить, і світ розіб’ється

На друзки, як прикраса.

Тіла палкі розійдуться,

Залишиться образа.

Ображені, спаплюжені,

Блукають пілігрими,

Їх душі закіптюжені

Змивають маски гриму.

Відводять очі знічено,

Що в темноті горіли.

Ще мить … і все закінчено,

Усе, що ми хотіли.

*****

Якась ілюзія любові

У моїм серці завелась.

І світять зорі вечорові,

І прагну в нову іпостась.

Якась ілюзія надії,

Що я на світі не одна,

Що хтось сміється і радіє,

Коли від щастя плачу я.

Якась ілюзія свободи,

Що ради неї мій народ

Переживе усі незгоди

У цей війни коловорот.

Отак в ілюзіях минають

За днями дні, за роком рік.

Лиш хтось на небі точно знає,

Що закороткий людський вік.

*****

Трава посипалась мукою,

А ранок в холоді притих.

Природа марить теплотою,

Як нареченою жених.

Душа в безвиході принишкла,

Бо сатана вже править бал:

Від Криму і до Перемишля

Лунає смерті мадригал.

Земля вагітніє війною,

Народить міни восени.

А їй так хочеться спокою,

І щоб не гинули сини…

***

Дай мені краплю свободи,

Дай мені краплю обману.

Якого племені-роду

Прийшов ти сюди напівп’яний?

Чаша життя переповнена,

Налита по самі вінця,

Файли всі оновлені,

Торують шлях в провінціях.

Громами серця уражені,

І б’ються, немов востаннє.

Уста занімілі прокажені

Говорять святе писання,

Говорять банальні істини,

Що жити треба праведно,

І музикою троїстою

Заповнити світ гамірний.

Замовкніть на мить оркестри,

Я хочу іти далі,

Я хочу свій хрест нести,

Як молода – коралі,

Я хочу усе пізнати,

Хай ляже цей гріх на душу,

Безсоннями розтерзати

Зневіру і відчай мушу.

Колись ми зазнали щастя,

Тепер прославляєм зраду.

За мить до святого причастя

Люби мене, чорте, згадуй!

*****

А буде весна, земля воскресне,

Омиють зливи донецьку кров,

Буде Вкраїна нова і чесна,

Як птиця Фенікс постане знов.

А буде небо, життя як треба,

І світ народить нових дітей,

А будуть люди. Бальзам на груди

Проллє Всевишній серед смертей.

А будуть зорі, ясні прозорі,

І мир наступить на хвіст війні,

Душа відродить себе у горі

І стрепенеться в жахливім сні.

***

Накликав серпень півстоліття,

І спекота стоїть не літня,

А молода якась, шалена.

Побудь ще, літо, біля мене,

І не питай, як я прожила

Ці півстоліття. Вже несила

Тягнути роки, як підводу

І йти вперед, не знавши броду.

Ці півстоліття, як піщинка,

Розтануть в часі, як хмаринка,

Та не зникають наші душі,

Живуть у броунівськім русі,

Летять у небі, як комети,

І неоспівані поетом,

Самотньо плачуть наодинці,

Як неопізнані чужинці.

Серпнева спека відступає.

А я не знала і не знаю,

Як, подолавши літню змову,

Піти до Бога на розмову.

***

То вже осінь, мамо, то вже осінь,

Вже душа розваг не переносить,

Обплітає роси павутинням,

Жовтим смутком бродить по підтинню.

То вже осінь, мамо, хочу знати,

До якого берега пристати,

Де течуть ті ріки супокою,

Ті, що заберуть мене з собою.

То вже осінь, мамо, не барися,

Хоч у сни до мене повернися,

Підкажи, як горе пережити

І саму себе перехитрити.

Як відкрити серце для любові?

Я прийти до тебе вже готова,

Та земні турботи не пускають.

Я ще трохи світом поблукаю …

*****

Вкуси мого тіла, давно відлетіли

У вирій дівочі сполохані сни.

Над згарищем долі кружляють поволі

Воронячі зграї, голоднії пси.

І прагнуть поживи, і трощать наживо

Останні надії, скелети казок.

А кров, що лишилася в серці, грайливо

Стікає в холодної плоті пісок.

У вир революцій сміливо ввіллються

Слова, що вражали бездарністю фраз,

І натиском кволим зруйнують довкола

Усе, що не встигли зламати до нас.

І зникнуть бажання і пізні, і ранні,

Потонуть в болоті безкарних образ.

Вкуси мого тіла: душа вже посміла

Відкрити лаштунки свої напоказ.

Нестерпно сміятись, від себе ховатись

І слухати голос чужої біди.

Негоже прощатись і знов залишатись,

Коли треба встати і просто піти.

Вкуси мого тіла, душа вже зотліла,

Приречено стогне на острові мрій,

І прагне свободи, і жде насолоди

В тілесному прихистку пізніх надій.

***

Колись ми будемо там, де збуваються сни,

Колись ми будемо разом за крок до весни,

Колись забудуться давні смішні заморочки,

Колись народяться наші сини і дочки.

Колись, не тепер. Іще ніхто не помер,

І осінь буяє золотом, як ніколи.

Візьмемо зимою лижі, поїдем на Сколе,

Побачимо гори з обличчями дивних химер.

Колись віднайдеться нарешті давня любов,

І серце заб’ється шалено знову і знов.

Дозріє душа ота, що сьогодні – дитина,

І буде у нас нова щаслива родина

*****

Медітеррана … А в серці рана.

Тепло осіннє, як омана.

Були надії, що обігріє,

Що політаю на крилах мрії.

Дурні цикади чогось скрегочуть,

Не помічають холодні ночі.

Одне лиш море вночі бунтує:

Зима вже близько, воно це чує.

А літа довго тепер чекати.

Поїдуть люди у теплі хати,

Вони вже хочуть десь обігрітись.

Пора туристам кудись подітись.

Людей чекають діла щоденні,

Сприймають холод, як одкровення,

Бо відпочинок – всього лиш миті,

А є ще справи на цьому світі

*****

Так близько істина, так близько.

Я вже не впаду надто низько.

Я тільки хочу політати,

І написати, написати

Те, що ніколи не писала,

Не пережила, не зазнала,

Не зрозуміла, не відчула,

І бути там, де я не була.

На тому світі, де натхнення

Само приходило в смиренні,

Як немовля, таке безгрішне,

Само народжувалось в віршах

*****

Мені в чоло поцілив лист,

Вбиває осінь остаточно.

Ще та дівиця непорочна,

Що проявляє вовчий хист.

Побігли хмари за ліси,

Їх вітер рвав вночі на шмаття,

Стоять дерева, як розп’яття,

Як порух вічної краси.

*****

Ще колись Свята Єлена

Розшукала Хрест Господній,

Роздала його по світу,

Врятувала з преісподні.

І шукають його люди,

І вклоняються донині,

І чіпляють хрест на груди

В будні і святкові днини.

І несе той хрест людина,

Хоч не відає, для чого,

Тільки знає, що повинна,

Що призначений він Богом.

Дні ідуть, летять століття Вже

людина в космос вийшла,

Тільки тягне хрест новітній

Все старанніше і вище.

Може б хрест той залишити,

Може легше йти без нього?

Тільки, як надалі жити

Без надії і без Бога?

Хтось уже позбувся ноші

І літає одержимий.

Тільки, що у тім хороше,

Звати біса на хрестини?

Хтось уже досяг нірвани

І витає над землею,

Лиш не було в його планах

Розпрощатися з душею.

А душа в безодні плаче

І хреста свого шукає,

Світом нудиться, одначе

Порятунку не чекає.

Не кидай напризволяще,

Хрест важкий підхоплять люди,

Понесуть його до неба.

І так було, і так буде …

*****

Так легко загубитись в часі.

Ще вчора була у екстазі,

Ну, а тепер не позбираю

Те, що залишилось від раю.

Час все розставить по полицях:

Події, образи і лиця.

Лиш те, що робимо ми вчасно,

Буде по-справжньому прекрасним.

Життя народжується в часі.

Обличчя скорчилось в гримасі.

Батьки чекають немовляти

У своїх помислах крилатих.

І вже розписані години,

Як підростатиме дитина,

Як полетить у світ широкий

Під всеосяжним часу оком.

А час нас буде підганяти:

Щось не забути, щось сказати,

Сказати ті слова єдині,

Що заслуговує людина.

Бо всі вмирають поодинці –

І математики, і принци.

І від батьківського порога

Земні шляхи ведуть до Бога.

А я боюся лиш одного –

Цей світ покинути убого,

Не залишити після себе

Скарбів, дарованих із неба …

*****

Стрітення Господнє

Вони зустрілись: старець і Марія.

Він стільки років по землі ходив.

Господь сказав, коли прийде Месія,

Ти подолаєш смерті негатив.

Господь сказав: ти не спочинеш в Бозі,

Ти не помреш, як весь звичайний люд.

І Симеон в надії і тривозі

Шукав до Бога правильний маршрут.

Він знав, що поки Бога не побачить,

Душа його спокою не знайде,

І що людське життя ніщо не значить,

Як страх і відчай вмерти не дає.

Ну, а вона? Вона хотіла жити,

В її руках дрімало немовля,

Любов’ю Бога трепетно сповите,

Йому раділи небо і земля.

Вже сорок днів минуло немовляті,

І тисяча недоспаних ночей,

Коли у непорочному зачатті

Вона носила сина для людей.

Марія йшла у храм Єрусалима

І несла сина свого до Отця.

В її очах – тривога нестерпима,

Передчуття трагічного кінця.

Зустрілись душі, сумнівом роздерті,

На тім шляху без права вороття,

Щоб запізнати Бога ради смерті,

І смерть як символ вічного життя …

*****

Як легко жити і не тужити,

Що хтось забуде твоє ім’я,

Як легко знати, що в цьому світі

Тебе насправді чомусь нема.

Слова образи не б’ють одразу,

Холодне серце не йме образ.

Стихають кроки поодинокі

Глухим відлунням порожніх фраз.

Вогонь жевріє, та він не гріє.

Кого зігріти – мене нема,

Я розчинилась у безнадії,

Забула раптом своє ім’я.

Чому забула? Мене не було.

Хтось замість мене на світі жив.

Не пам’ятаю своє минуле

І не чекаю ніяких див.

Де я? Де правда, що буде завтра?

Шквал риторичних смішних питань.

Я так втомилась, лежу горілиць

І відрікаюсь від зайвих знань.

Бо хтось позаздрив, а хтось наврочив.

Та йдіть ви разом під три чорти!

Я відпочину, закрию очі,

І хай насняться солодкі сни …

***

Не питайте мене, де правда,

Хто признається, де вона?

Але може прокинусь завтра

І нап’юся її сповна.

Не питайте мене, де спокій,

Він не там, де шукають всі,

Він блукає в степу широкім,

Він купається у росі.

Не питайте, що завтра буде,

Цього навіть не знає Бог,

Бо від правди і до облуди –

Може, вічність, а може крок.

Не питайте, для чого жити,

Я живу, як живуть усі.

Тільки правдою можна змити,

Що народжене у грісі.

Запитайте мене, що знаю,

І я з легкістю відповім:

Ще шукаю шляхи до раю,

Ще запрошую щастя в дім.

*****

Вмирають люди і машини,

Стираються зимові шини,

Стають маршрутки і трамваї,

І замовкають самураї.

Не дзвонять більше телефони,

Спадають мантії, корони,

І королі, самотні голі

Ніяковіють на престолі.

А королі, від крові п’яні,

Кричать в шаленому дурмані.

Нахабно брязкають монети,

І ллється кров на еполети.

Народ і плаче, і радіє,

Плекає вперто безнадію,

Що ця країна, може, скоро

Така розкрадена і хвора,

Забувши сором і арешти,

З колін підніметься нарешті …

*****

Я є така, яка я є.

Не буду завтра і ніколи,

Не піду в перший клас до школи

І не народжуся ніде …

*****

Украсти день, украсти ніч,

Зірвати маски із облич …

Іще один ковток свободи,

Короткий спалах насолоди,

І знову кинутись навтіч.

Забрати сумнів із життя

І знову йти до вороття,

Забути, хто ти і для чого,

І працювати до знемоги,

До сліз, до крику каяття.

Зліпити образ із осколків

І не шукати більше толку

В похмурих днях і сірих снах.

І не останній раз грішити,

І знову вірити, і жити,

І мандрувати в небесах …

*****

Зелені свята

Я знаю, буде свято

І радості – багато.

Густі зелені віти

Розкинулись над світом.

То Дух Святий із неба

На всі людські потреби,

На землю опустився

І в душах оселився.

Прозріли діти Божі

І праведні, й негожі.

Печать Святого Духа

Для цього запорука.

Дістали душі крила

І в небо полетіли,

Забули всі турботи

І взялись за роботу.

Робота ця довколи

Не скінчиться ніколи.

То Божий Дух безсмертний

Не гасне і не меркне.

Розчиниться зневіра,

Як простір в чорних дірах,

І пропаде в двобої

З небесною снагою.

Не зневажайте, діти,

Душі своєї квіти –

Горить вогонь незримий

В Купині невпалимій.

*****

Не забирай мого натхнення,

Я вимагаю всепрощення:

Мій дар від Бога, його не смію

Я поховати у безнадії.

Під церкву стану, простягну руку,

Прошу натхнення собі на муку.

Свічки палають, а в моїх віршах

Згорає разом печаль торішня.

Згорають разом гріхи зневіри,

Роки без сонця, як чорні діри.

Зійдуть на попіл дні без любові,

Щоб відродитись у кожнім слові.

Бо теє слово не я писала,

Не мої руки перо тримали,

Не мої губи щось бормотіли

У виправдання за грішне тіло.

Не моя сила і не заслуга,

І не свята я, а недолуга,

Тримаю кволо кулькову ручку,

Не поетеса, а недоучка.

Хтось мене зверху благословляє,

Для чого справді, сама не знаю.

А може, людям це не потрібно?

А я щаслива, мені все рівно …

*****

Щось написано на лицях.

Ми їх носим, як годиться.

Але що на тих обличчях?

Може, пристрасті одвічні.

Хтось горить вогнем наснаги,

На обличчі в нього – спрага

Все пізнати, все здобути,

Вічне – бути чи не бути.

Хтось рахує до знемоги

Гроші, славу, перемоги,

І горять у нього очі

До наживи так охочі.

Хтось кепкує над тобою,

Губи кривляться дугою.

Він тебе не розуміє,

Лиш невдачам порадіє.

В когось щоки розпирають,

Він гординю прославляє

І у битві сам з собою

Переможе у двобої.

Хтось у ревнощах згорає,

Він уста свої стискає.

Від кохання чи від муки

Затерпають в нього руки.

Хтось від люті зеленіє,

На обличчі в нього – мрія:

Всіх навколо повбивати.

Може, вдасться це, як знати.

Не осуджую нікого,

Ані доброго, ні злого.

Віддзеркалюють обличчя

Наші власні протиріччя …

*****

Ті самі сходи ведуть до храму.

Переживаю ту саму драму.

Невже на небі душа простила?

На то лиш здатна нелюдська сила.

Простити можна і навіть треба:

Великодушні живуть на небі.

Їх прах розвіє священний вітер

І не залишить ні слів, ні літер.

Залишить тільки дух всепрощення,

Душі – надію, рукам – натхнення.

Що натворили на цьому світі,

Напишем скоро в останнім звіті.

Чому так сталось, ніхто не знає.

Ми заблукали на небокраї.

Чому гріховне так серце тішить,

Тобі на небі усе видніше.

Лиш Бог суддя нам, ти добре знаєш,

Все розумієш і все прощаєш.

Тече у жилах кров – не водиця.

Згасає тіло, старіють лиця.

Душа в стражданні помолодіє,

Простить образу і порадіє,

Що є у Бога велика сила

Давати людям небесні крила.

Ті самі сходи ведуть із храму,

А серце легше на четверть граму.

І я вже інша, я вже сильніша,

Я знаю – мертві нас не залишать

*****

Вечірнє сонце розсипає

По узбережжю ліхтарі.

Втомилось море, засинає

І не хитає кораблі.

Втомились люди від розваги,

Їх заколисує вода.

Короткий сон додасть наснаги,

Хоча для чого їм вона?

Щоб завтра встати, помолитись,

Водиці прісної напитись.

Хоч відпочинок ефемерний

Давно вже діє всім на нерви

*****

От воно вийде і дасть прочухану,

Вітру напише сувору догану,

Що не зумів розігнати завчасно

Хмари потворні над морем прекрасним.

От воно вийде і всіх полікує:

Небо – від смутку, а серце – від суєт.

Поглядом чистим засвітить обличчя,

Викине чорні думки на узбіччя.

От воно вийде, і люди побачать

Те, що без сонця нічого не значать,

Те, що лишилося стільки їм жити,

Скільки ще сонце виходить над світом…

Лілія Лев

Tags: поезія