Очевидно, що зараз Україна переживає найтривожніший і водночас найдоленосніший період своєї новітньої історії. Після успішного повалення антинародного та антидержавного режиму Януковича в лютому та тимчасової втрати Криму у березні 2014 року, ситуація загострилася із розгортанням сепаратистського руху на Сході та Півдні країни та спробою провести позачергові президентські вибори 25 травня.
Неминуче оголилася маса проблем: від культурних та соціальних до військових та геополітичних. Усе це поставило перед громадою та політикумом низку питань, від осмислення яких залежить не лише існування сьогоднішнього покоління, а й майбутнє нації та держави. На жаль, як показує розвиток подій, далеко не всі чільні дійові особи суспільного життя усвідомлюють (чи не бажають усвідомлювати?) складність ситуації та необхідність продуманих, системних і негайних дій. Тож спробуємо окреслити декілька основних моментів, що вияскравлюють війну на два фронти, котру веде Україна.
Навіть не надто широкий політичний аналіз дозволяє виявити декілька основних вимірів ситуації, що склалася.
Перший фронт є зовнішньополітичним і пов’язаний із Росією. Злочинною недбалістю є спроби вирішення українських питань без врахування стратегічних геополітичних завдань путінського Кремля. А вони не обмежуються міфічним “захистом” росіян та російськомовних громадян, утвердженням російської мови та російського православ’я як основних ознак “руского міра”, захистом від “агресивного блоку НАТО”, захопленням частин території України, названих “Новоросією”, пропаганду імперських ідей через російські ЗМІ (чомусь масово поширені в Україні) чи навіть реваншем – відродженням СРСР. Насправді, це не самостійні цілі, а частковості, котрі є елементами чогось масштабнішого, якоїсь завершеної картини світу.
Тому ситуація з Росією набагато складніша. Вона випливає з того, що і московська влада, і в основній своїй масі прозомбований пропагандою народ керуються імперською ідеологією євразійства (або націонал-більшовизму). Саме вона стала неофіційною ідеологією путінської Росії й зусиллями новітніх російських ідеологів-міфотворців, наприклад, Олександра Дугіна, синтезувала царську доктрину шовіністичного чорносотенства із комуністичним світоглядом ленінізму-сталінізму. Варіанти цієї антилюдяної ідеології можуть відрізнятися окремими політичними міфами, однак у суті своїй практично тотожні: Москва була, є і буде Третім Римом – начебто благословенною Богом імперією всіх слов’ян (хочуть вони цього чи не хочуть); право на світове панування дає росіянам начебто альтруїстична та глибоко духовна (на противагу прагматичному й матеріалістичному Заходу) ментальність (і це при цьому, що за статистичними даними лише один (!) відсоток москвичів відвідують храм навіть на Великдень, а кількість церков УПЦ МП в Україні переважає аналогічну кількість храмів РПЦ у самій Росії); на думку московських шовіністів, українці й білоруси ніколи не становили й не становлять окремих націй і є насправді лише складовими єдиного “руского народа”, такими собі “меншими братами” із, звісно ж, “старшим російським братом” в етнічній основі.
Відповідно до цієї міфології, Росія уявляє себе провідною наддержавою на Євразійському континенті, вимагає, щоб її імперські інтереси та амбіції визнавав світ, а на заході від своїх сучасних меж не визнає існування жодних незалежних держав, що автоматично вимагає переділу світу і встановлення спільного кордону із Німеччиною. Така світоглядна позиція у геополітичному плані передбачає знищення незалежних України, Білорусі, Польщі, Балтійських та ін. європейських держав і встановлення нового світового порядку із Росією як потужною євразійською імперією.
Тому окупація росіянами Криму, підтримка сепаратистів на Сході і Півдні України, ведення там гібридної війни силами спецпідрозділів та агентури, невизнання Кремлем офіційного Києва та підтримка Януковича і його оточення, економічний та військовий тиск на Київ (із постійною загрозою масштабного військового вторгнення), тотальна інформаційна війна, розбудова різнорівневої шпигунської системи та ін., – усе це лише початок грандіозних путінських задумів. І в них немає нічого спонтанного, емоційного чи випадкового, як пробують заспокоїти окремі аналітики та політики. Тут все заздалегідь продумано: оскільки революційний Майдан зірвав план поступового втягування України в московський економічний (так званий Митний), а згодом і політичний, союз через москвофільські неоколоніальні еліти (на базі СДПУ (о), Компартії, Партії регіонів та ін. проросійські сили), значить путінський режим готовий застосувати іншу тактику: пряме військове вторгнення. І до цього треба бути максимально готовому й українській владі, й українському народові, й нашим найближчим сусідам (не випадково такими стривоженими й різкими є заяви урядів Польщі, Литви і навіть Білорусі).
На жаль, на цьому зовнішньому фронті важко сподіватися на ефективну допомогу з боку Заходу – США та Євросоюзу. Будапештський меморандум 1994 року із гарантіями безпеки з боку США, Великобританії та Росії в обмін на ядерну зброю виявився порожнім папірцем, як про це і попереджали націоналістичні аналітики у 1990-х. Незважаючи на запроваджені санкції (за свідченням фахівців, вельми часткові та обережні) та певний дипломатичний тиск на агресора, очікувати більш дієвих кроків з боку західних держав не доводиться. І на це є дві основні причини.
По-перше, не доводиться, бо на цьому етапі існування західної цивілізації вона не зацікавлена в глобальній війні із Росією. Геополітичні інтереси США та країн Європи визначаються не так їхніми національними інтересами, як передусім глобалістичними планами транснаціональних корпорацій та пов’язаних із ними інтернаціональних банків, котрі прямо впливають на формування влади у євроатлантичному макрорегіоні. Боси міжнародного капіталу у цей період схильні домовлятися, а не конфліктувати (тим більше, воювати) із Москвою, оскільки це може зашкодити так званій глобалізації – економічно-інформаційним та соціально-політичним інтеграційним процесам у контрольованому Заходом світі. Максимум на що зараз можна сподіватися від Заходу – це моральна та фінансова підтримка проєвропейського уряду і продовження дипломатичних ігор із Кремлем. Але навіть така підтримка може зменшитися, а то й зникнути, якщо Україна займе більш проукраїнську, націоцентричну позицію й захоче будувати власну національну державу, а не прозахідну лібералістичну неоколонію.
Друга причина малої активності Заходу у відсутності політичної волі всередині України ефективно вирішувати питання із сепаратистами та російськими диверсійними групами. Вдало з цього приводу висловився міністр оброни Чехії Мартін Стропніцький: “Ми не маємо можливостей бути скрізь і залагоджувати все, особливо, коли країна, яка має проблеми з безпекою, сама не ставиться до цього пасивно”.
Тому цілком закономірно, що основна увага світу та українського суспільства прикута до внутрішньополітичного фронту. А він не викликає захоплення не лише у зовнішній спостерігачів, а й серед українського суспільства. І тут виникає маса питань до нової влади. Чому українських патріотів із Правого сектору, Самооборони Майдану, Автомайдану та ін. організацій правоохоронні органи роззброюють, активістів переслідують, арештовують і навіть, як-от Олександра Музичка, вбивають, а щодо сепаратистів та їх симпатиків проявляють дивовижну толерантність? Чому не було проведено якісних, ефективних реформ, аж до люстрації та кримінального покарання винних у посадових злочинах, а також змін у керівництві та особовому складі МВС, ЗСУ, а подекуди і в СБУ (хоча ця структура зараз виглядає найдієвішою), котрі довгий час, як визнають самі високопосадовці, всіляко руйнувалися та насичувалися антиукраїнською агентурою з боку прокремлівських керівників?
Свідченням антидержавної позиції передусім правоохоронців стали події в Луганській, Донецькій, Харківській, а тепер от і в Одеській областях, де міліція в масі своїй (не говоримо тут про винятки) не лише проявила злочинне недбальство та пасивність, а й явно виступала на боці озброєних проросійських бойовиків і агресивних мітингарів, усіляко прикривала й допомагала їм, що призвело до масових жертв (і навіть смертельних випадків) серед проукраїнських активістів, захоплення сепаратистами адміністративних будівель та навіть цілих міст та районів.
За режиму Януковича ми бачили зовсім іншу міліцію, котра або діяла на упередження, або швидко й безжально ліквідовувала будь-які прояви громадської ініціативи й непокори: податковий майдан, мовний майдан, інші патріотичні протести. Чому, за свідченням обурених громадян, усіляко саботується та затягується процес створення спецбатальйонів МВС і підрозділів територіальної оборони? Чому в силових органах на повну потужність не використовується кадровий потенціал із числа патріотичних громадян, готових служити Батьківщині?
Окремі питання стосуються захисту територіальної цілісності. Чому так бездарно, без будь-яких спроб оброни, був зданий Крим? Чому наша армія опинилася заручником непрофесійногого керівництва і, за численними даними ЗМІ, все ще п’ятої колони і навіть прямих агентів Росії, що й досі перебувають на керівних посадах у міністерстві оборони? Чому майже 500 тисяч етнічних українців та 250 тисяч кримських татар, а також значна частина проукраїнськи налаштованих громадян інших національностей залишились без захисту та підтримки Української держави? Чому російські терористи так легко проникають через український кордон? Чому було допущено злочинне недбальство на Сході України, що дозволило розгорнути російським диверсантам широкий сепаратистський рух у Донецькій та Луганській областях, із загрозою розповсюдження його на території Харківської, Одеської та інших областей? Чому постійно саботується і так запізніло оголошена антитерористична операція на Сході? Чому чимало силовиків на Сході скаржаться, що погано екіпіровані та недостатньо озброєні, про що часто пишуть ЗМІ? Чому силовим підрозділам був даний злочинний наказ не стріляти на ураження в сепаратистів, чим постійно користувалися проросійські терористи та московські спецназівці, убиваючи чи обеззброюючи українські підрозділи під прикриттям окремих представників обдуреного чи підкупленого місцевого населення (проросійські настрої серед якого складають незначний відсоток порівняно із проукраїнськи налаштованою більшістю)? Чому люди Сходу, а тепер уже й Півдня, постійно скаржаться, що київська влада залишила їх сам на сам із російськими диверсантами та сепаратистами, котрі їх переслідують, викрадають, застосовують тортури і по-садистськи вбивають? Чому українці Донбасу постійно закликають на допомогу не силові органи, яким не вірять, а своїх побратимів по Майдану з Києва, Центру та Заходу країни? Чому 2 травня саме очолена Правим сектором та футбольними вболівальниками патріотична громада, а не міліція, дала відсіч озброєним сепаратистам та російським бойовикам в Одесі, втративши п’ять осіб убитими? І чому міліція вже 4 травня дозволила сепаратистам захопити Одеське УМВС та відпустила заарештованих сепаратистів? Хіба це не державна зрада?
Чому правоохоронні органи ігнорують численні повідомлення про активну антидержавну й антиукраїнську діяльність багатьох партій, громадських організацій, окремих політиків та ЗМІ? Чому не перевірено інформацію у ЗМІ про антидержавні заклики з боку окремих священнослужителів УПЦ Московського патріархату? Чому не перевірено на предмет підтримки сепаратистів Святогірську лавру? Чому майже нічого, окрім заборони показу російських телеканалів, не зроблено для усунення з українського інформаційного простору імперських фільмів та передач передусім російського виробництва? Більше того, чому в країні продовжується існування режиму внутрішньої окупації, найбільшим свідченням чого є не лише незрозумілі кадрові призначення та відсутність бодай робочої програми реформування державного апарату, а й тісна співпраця та загравання (чого вартують лише розмови про можливість узаконення російської як другої державної) із явно антиукраїнськими й антидержавними силами? До речі, із силами котрі неприховано підтримують проросійських терористів та чиї члени на місцях беруть активну участь у сепаратистському русі, навіть зі зброєю в руках? Йдеться про вчорашню більшість Януковича – представників Партії регіонів та КПУ?
І найголовніше питання. Чому, якщо влада бачила, що ситуація на Сході та Півдні стає некерованою (а останні події в Одесі це підтверджують), не було введено надзвичайного або воєнного стану на загрожених територіях? Якщо вибори президента є справді настільки важливими, то чому не було прийнято закон А.Кожемякіна, котрий би дозволяв проводити вибори під час надзвичайного стану? Чи, може, майбутнього президента прирікають керувати уламком України? Або бути шанованим лідером в екзилі? Влада не спромоглася навіть ввести заборону до 25 травня на проведення проросійськими силами будь-яких мітингів та демонстрацій… Якщо це не державна зрада, то важко сказати, як виглядає державна зрада.
На жаль, таких болючих питань без відповідей аж надто багато, щоб можна було застосовувати мудрий принцип: під час війни владу не критикують. У випадку центральної влади, особливо її керівництва та керівництва силових підрозділів (окрім, можливо, СБУ) ми маємо справу або зі злочинним недбальством, або невмінням керувати, або прямим саботажем. Усе це збурює суспільні настрої, спонукає людей до самостійних дій і викликає недовіру до спроможності офіційного Києва навести лад у країні. А виграти війну на два фронти, гібридну війну із Путіним та його п’ятою колоною в Україні надзвичайно складно, але можливо. Можливо із міцною державною владою, що стоїть на чітких націоцентричних позиціях та формує свою політику на об’єднувальних засадах національної ідеї. Або теперішнє найвище керівництво зуміє перейти на чітку національно-державницьку позицію й рішуче очолить боротьбу за незалежність та цілісність України, або це зробить пробуджений Національною революцією 2013-2014 років український народ, попередньо змінивши бездарне керівництво.
І великі надії тут громада покладає на революційний авангард Майдану – націоналістичний Правий сектор та інші патріотичні громадські організації, котрі на ділі довели свою безкомпромісність, жертовність та ефективність у боротьбі за українську національну державу, за справжнє народовладдя, за свободу соборної України. На щастя, щораз більше людей усвідомлюють незмінну для постколоніальної України актуальність гасла із націоналістичного Декалогу: Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї!
Петро Іванишин, газета «Галицька Зоря»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень