В Україні вибори – перманентна річ, а ніша опозиції дуже приваблива. Тому й не дивно, що опозиціонерами в нашій державі декларували і декларують себе більшість політичних сил – від крайніх правих до крайніх лівих, від «давніх» партій зорі незалежності України до нових політичних проектів типу політсил Надії Савченко чи Міхеіла Саакашвілі.
Якщо глянути на політичну мапу сучасної України, то партіями влади однозначно можна назвати лише Блок Петра Порошенка «Солідарність» та «Нарфронт» Яценюка-Турчинова-Авакова. Саме ці дві сили створили найновішу коаліцію, коли стару, створену відразу після виборів 2014 року, почали поступово, одна по одній покидати ряд політичних сил.
З парламентських партій в опозиції однозначно є «Батьківщина». Особистий конфлікт між Петром Порошенком та Юлією Тимошенко, який у вересні 2005 року призвів до розвалу помаранчевої команди, досі не вичерпаний. Вся теперішня політика «Батьківщини» показує, що вона в такій же жорсткій опозиції до влади Порошенка-Гройсмана, як у свій час була і до влади Януковича-Азарова.
Тролінг та приниження Андрія Садового зі сторони чинної влади заставили обережну «Самопоміч» теж перейти до відверто опозиційного табору. «Опозиційному блокові», цим недобиткам-маргіналам старої системи, сама назва велить критикувати діючу владу. Ну а Олег Ляшко грає в свою гру і теж не виглядає на поклонника теперішньої влади.
Якщо до переліку парламентських партій додати неприсутні в парламенті політичні сили (такі як «Свобода», КУН, Соціалістична партія, НРУ та ряд інших), то мапа опозиційного поля в Україні вийде досить строкатою і впливовою. В цій ситуації партія влади пробує (і пробуватиме й надалі) відтягнути голоси від опозиції творенням власних, кишенькових опозиційних проектів. Досить лише пригадати «Наш край» на виборах 2014 року, або ж «Партію озимого покоління» чи Блок Наталії Королевської в нещодавньому політичному минулому, щоб зрозуміти про що йдеться.
До числа амбітних політиків, які напевно спробують свої сили на майбутніх виборах, належать колишній голова СБУ Валентин Наливайченко (партія «Справедливість»), колишній голова Служби зовнішньої розвідки України Микола Маломуж (Українська партія честі, боротьби з корупцією та організованою злочинністю), Дмитро Ярош (колишній лідер «Правого сектора») та вже згадувані вище Надія Савченко і Міхеіл Саакашвілі. Задля посилення своїх позицій на місцях ці політики приглядаються до тих локальних лідерів та активістів, які з тих чи інших причин залишилися «безгоспними».
На Дрогобиччині партія «Правий сектор» мала великі шанси ввійти до складу місцевих рад, якби брала участь у виборах 2015 року. Активісти цього націоналістичного руху «зайшли» в місцеві ради «під чужими прапорами». Так, для прикладу, у Трускавці троє депутатів здобули свій мандат від Конгресу Українських Націоналістів не в останню чергу через те, що їх асоціювали саме з «Правим сектором». У Бориславі натомість активісти цього руху спробували піти від «УКРОП»у і теж провели цю політсилу в раду. Громадський активіст і лідер значної частини націоналістично та опозиційно налаштованої бориславської молоді та середнього класу Олег Дергун став депутатом Бориславської міської ради власне від «УКРОП»у.
Українська партія честі, боротьби з корупцією та організованою злочинністю у Трускавці йшла на вибори 2015 року під проводом Володимира Шиманського, відомого громадського діяча, борця за повернення питного озера і майна ПрАТ «Трускавецькурорт» у власність громади. На попередніх виборах 2010 року пан Шиманський балотувався в раду і на міського голову Трускавця як представник Української Національної Асамблеї (УНА) і отримав підтримку найрадикальніших місцевих трускавчан. Проте ні в 2010, ні в 2015 році йому та очолюваним ним політсилам фортуна не посміхнулася. Але Українська партія честі, боротьби з корупцією та організованою злочинністю збереглася у Трускавці, і Микола Маломуж може розраховувати на своїх симпатиків у місті-курорті під час наступних виборів.
Розбудовується і партія «Справедливість» Валентина Наливайченка. Якщо у Трускавці прихильниики цієї сили обмежуються поки що листівками із загальними гаслами, то в Дрогобичі викристалізовується ядро, яке очолив молодий та амбітний Сергій Юзефів, син колишнього депутата Дрогобицької міської ради, лідера ГО «Дрогобицька громада» і голови Моніторингового комітету з раннього попередження корупції в 2015-2016 роках Богдана Юзефіва. «Група Юзефіва» не пройшла до Дрогобицької міської ради, хоча й балотувалася від досить популярного в 2015 році на Дрогобиччині проекту «Народний контроль». Майже відразу після виборів почалися розмови про те, що «Нарконтроль» є проектом Банкової і навряд чи матиме шанс на повторну перемогу. Так чи інакше, а Сергій Юзефів з товаришами вже в лютому 2016 році вийшли з партії «Народний контроль» та почали критикувати своїх колишній соратників – мера Кучму та провладну більшість в Дрогобицькій міській раді. Видаючи власну газету, представники дрогобицької «Справедливості» мають шанси потрапити в Дрогобицьку міську раду наступного скликання.
Поки що не проявляє особливої активності на Дрогобиччині політсила Надії Савченко. Зате вербування в партію Міхеіла Саакашвілі йде повним ходом. Як інформує наше власне джерело, всі бажаючі проходять співбесіду в «штабі», а саме у приміщенні однієї з трускавецьких фірм, співвласником якої є екс-мер Трускавця Р. Козир (тобто, в «Арко»).
Команда екс-мера Трускавця не приховує, що найбільше симпатизує партії Яценюка (і не надто критикує Президента, бо ж ішли на вибори 2015 року від БПП «Солідарність»). То яким чином «опозиціонер» Саакашвілі став кумиром для тих, хто довіряє Яценюку-Авакову і водночас має бізнес-інтереси з одвічними ворогами опального грузина – москалями?
В 2015 році Трускавецький Автомайдан оприлюднив документи, які беззаперечно вказують на пов’язаність Р. Козира з російським бізнесом. Ще більше розвінчування «культу особи» було зроблено в журналістському розслідуванні газети «Територія Слова». Участь політтехнологів з Російської Федерації у брудних провокаціях та застосування маніпуляцій під час передвиборчої гонки та самих виборів зробили Р. Козиру ведмежу послугу і він втратив довіру навіть тих, хто палко підтримував його в 2010. Тож не виключено, що на майбутніх виборах він пробуватиме відбілювати свою репутацію, примазавшись до яскравого антипутінця, друга і кума Ющенка, харизматичного грузина Міхеіла Саакашвілі.
Навряд чи Міхо розбиратиметься у всіх тонкощах містечкових справ, щоб зрозуміти, які ж люди планують пройти до влади за його широкою спиною. А пройти можуть ті, хто тісно пов’язаний з Москвою не лише бізнесовими зв’язками, а й політично. Тож буде як мінімум дивно, коли від політичної сили Саакашвілі на місцевому рівні балотуватимуться люди, заплямовані ганебними зв’язками з країною-агресором і головною пропутінською партією «Єдина Росія». Якщо підбір «кадрів» в партію Саакашвілі на Дрогобиччині контролюватимуть такі люди як Руслан Козир, Петро Іванишин, Василь Качмар, Микола Гук, Павло Мезерін та їм подібні, то тоді можна скрушно похитати головою і запитати: «Як же це грузин не знає, хто на Дрогобиччині його іменем прикривається?»…
На нашу думку, найоптимальнішим варіантом для Міхеіла Саакашвілі було б, якби його інтереси у Трускавці представляли такі люди як Сергій Розора чи Святослав Грабовський (обидва з ВГО «Право»). Можливо, є питання і до них, але їх однозначно не звинуватиш у зв’язках з одвічним ворогом України москалем.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень