Юстин Бойко (єромонах студійського уставу, навчається та служить нашим вірним в Італії; якийсь час був відповідальним за УГКЦ Святої Софії в Римі; доїжджав в різні міста цієї країни, працював в проекті «Карітасу» над дослідженням українського емігрантства в Європі; провідував різні країни Іспанії, Греції, Німеччини, Казахстану) на практичному семінарі з місійного служіння для семінаристів УГКЦ, котрий відбувся у кінці червня 2011р. у Львівській духовній семінарії Святого Духа, розповів про душпастирювання над вірними українцями-іммігрантами та емігрантами, а також про потреби, які виникають у питаннях інтеграції, інкультурації, різних специфічних реалій, пов’язаних з цим, знанні нашої Церкви та про те, як наша Церква там діє.
Душпастирство емігрантів та мігрантів
Вернімося 20 років тому назад в історію України. Тоді тільки вона розпочиналася як історія незалежної держави. Це були часи, які, здавалося, пророкували величезне майбутнє. Багато газет, видань говорили про «скарб Полуботка», про те, що як він повернеться в Україну, то українцям не треба буде 20 років працювати і всі будуть «нормально» жити. Сталося так, що той скарб Полуботка виявився міфічним і, відповідно, українці вирушили в мандри за його пошуком в Європу. Тепер його в Європі, Америці здобувають. Якщо порівняти алегорично, то сьогоднішнє емігрантство для української держави є справді тим живим «скарбом Полуботка», завдяки якому існує і живе наша держава. Ніхто тоді не уявляв, може, навіть добре і не розумів значення слова «міграція». Міграція настільки зжилася з життям нашого народу, що, здається, вона торкає кожну людину. Якщо розглядати духовно, то, по суті, кожен із нас на цьому світі є мігрантом. Кожен із нас є гостем на цій землі, а відповідно, є мандрівником. Якщо є мандрівником – значить є і мігрантом.
Хто це – людина-мігрант? Це людина, перед котрою є щось незнане, поставлена якась мета і бажання іти далі. Сьогоднішня міграція є загальносвітовим явищем. Вона не тільки властива українському народові. Міграція має свої економічні, політичні, соціальні причини тощо. Вона є явищем, яке постійно супроводжує людство від самих початків його існування. Акцентую це тому, тому що в очах деяких душпастирів, а деколи навіть початкуючих душпастирів, коли вживається слово міграція, – створюється образ чогось негативного.
Міграція не є негативом, а є звичайним процесом розвитку людства. Проблему знаходимо тоді, коли занурюємося в причини міграції, її ризики, а також проблеми і виклики, які вона ставить перед нами як Церквою. Отож, сьогодні, коли йдеться про міграцію, це є процесом, який змушує людину пересуватися з місця, де вона народилася, в інше місце, в яке вона хоче прибути. Слово міграція має різні додатки: еміграція, імміграція, трансміграція, ексміграція. Однак в Україні існує два найбільш популярних терміни, які є в науковій літературі і на сьогодні найбільш вживані: еміграція, імміграція. Еміграція – виїзд за кордон, імміграція – приїзд чужих до нас.
Еміграція і Церква
Більш ніж переконаний, що сучасна економічна українська еміграція є переломним моментом, який буде оцінюватися упродовж століть ретроспективно правильно. Еміграція сьогодні – це, по суті, приречення Європи. Напевно за тим стоїть Божий промисел, що за кордон українці потрапляють для того, щоб обличчя Європи не стало надто світським, щоби воно зберегло свої духовні, прохристиянські коріння. Давати свідчення християнських корінь Європи на конкретному рівні – це справа важча. Цю місію виконують наші люди за кордоном. Від міграції залежить образ майбутньої Церкви у Європі. До цього до кінця не готова ані Римо-Католицька Церква, ані УГКЦ.
На сьогодні міграційний процес у Європі є таким, який не можна до кінця передбачити. Останній документ Католицької Церкви, який вийшов у 2004 році: «Любов Христа супроти мігрантів», дав певні напрямні щодо того, як Церква має поводитися супроти емігрантського руху. Акцентував на тому, що Церква мусить бути присутня там, де є мігранти, бо вони є люди. Він накреслив напрямні, але не установив певні стабільні ідеології, тому що це є фактором, який треба моніторингувати. До такої міграції, на мою думку, Церква не є готовою.
Модель душпастирства нашої Церкви побудована навколо парохії, але це є не тільки модель. У свідомості при навчанні нам закладають, що наша праця повинна бути пов’язана з парохією. Відповідно, семінарист, завершуючи 5 курс навчання, починає «рахувати душі» у своєму селі. І священики так «душами» і мислять. Таке мислення настільки нас прив’язує, що відійти від цього – досить важко. Натомість міграція ставить перед нами виклик – вийти зі своєї землі. Такий заклик дав Бог Авраамові. Нелегко їм було, не легко і нам тепер, але є виклик – потрібно знайти відповідь. Ми є в процесі пошуку того, як маємо відповідати на ті виклики, які ставить перед нами сучасний міграційний контекст. На мою думку, у здобуванні досвіду ми обігнали багато інших помісних Церков в Європі. Завдяки о. Василю Поточняку, в Італії розпочалося душпастирство наших мігрантів, і це було приватною ініціативою священика, яка з часом набрала певного розвитку і певної форми. Якщо є священик, який має ініціативу, – буде праця, якщо немає ініціативи – не буде праці.
У Європі на сьогодні, коли йдеться про українських емігрантів, є подвійні течії: є такі, які виїхали до країн-поселень, наприклад, Італія, Іспанія, Франція – і там знайшли роботу, але у зв’язку з різними причинами, зокрема тієї ж економічної кризи, яка також заполонила Європу, почалася внутрішньоєвропейська міграція, в тому числі українців. Наприклад, в Іспанії ви знайдете багато людей, котрі працювали у Португалії, або є значна кількість наших мігрантів, які знаходяться в Італії і на даний час мріють настало поселитися в Канаді або ж в Ірландії. У Франції наші заробітчани, з огляду на те, що їхні сім’ї знаходяться в Україні, планують при покращенні економічної ситуації у Польщі переселитися ближче до кордонів. Коли душпастир їде до місця свого душпастирства, то його спільнота може набути характеру постійно змінного, але сам факт, що там є люди, котрі мають душу і тіло, спонукає нас іти до них.
Інтеграція та інкультурація
Термін інкультурація вперше з’явився у 1979 році в офіційних Документах Церкви. Папа говорить, що сучасна Церква мусить звернути увагу на потребу інкультурації. Не використовувати і оцінювати надбання певного народу, культури, традиції, а використати їх для проголошення Божого Слова. Друге –використати таким чином, наприклад, надбання культури, щоби, передаючи Слово Боже, не знівелювати його. Багато інкультурацій виглядало неправильно, наприклад, Москва. Це приклад, коли не Євангеліє просвічує культуру, але місцева культура, будучи поганською, затемнює світло Євангелія. Важливо це знати, позаяк багато наших душпастирів, не будучи до кінця усвідомленими, ким я є, хто я є, хапаються за різне і, одночасно, нічого не осягають. Кожен із нас, хто входить у діалог із певною культурою, мусить знати, ким він є, чого він прийшов, яка його місія. За тим слідує потреба ідентичності своєї Церкви, свого обряду, своєї традиції, своєї історії, без того ми будемо безбатченками. На даний час це окреслюється словом – «космополіт». Це добре тоді, коли людина наставлена до всіх на мирне співжиття. Але це дуже трагічно закінчується тоді, коли наші люди, ідучи туди і не знаючи, ким вони є, переймають будь-які культури, тільки не своє. У сучасній Європі простежується тенденція до об’єднання Європи на загальноєвропейському рівні, але всі шукають різних шляхів. Спершу шукали економічного, тепер шукають політичного способу об’єднання Європи. Однак це неможливо зробити, тому що європейські народи є в більшості народами егоїстичними і, з огляду на те, у них існувало почуття патріотизму.
Для Церкви усвідомлення власної ідентичності тим корисне, що поняття здорового націоналізму несе в собі цінності. Нам, українцям, греко-католикам, дуже важко інтегруватися. Нас різнить з європейцями обряд, ментальність. Наша ментальність у більшості є алогічною, більш сентиментальною. Коли йдеться про обряд, то важко інтегруватися як нашим вірним, так і священикам. Вірним важко інтегруватися, бо проблемою є мова. Наш народ, який виїжджає у незнання, не є готовим до мовних труднощів. Долає цю проблему у вислові: «Якось воно буде». І це рятує людину. Потрапляючи туди, змушений вчитися. Міська влада організовує для них курси, але не всі їх відвідують.
Цього року почалася еміграція молодих людей, які приїжджають із знанням мови, з бажанням здобути фах з європейським дипломом і влаштуватися за спеціалізацією. Це є різницею між минулими роками і сьогоденням. Тенденція простежується не тільки між молодими. Навіть люди вже певного вікового рівня, емігруючи в країни Європи, хочуть працювати за фахом. Наші бізнесмени переносять свої статки. Наприклад, у Сардинії можна зустріти наших політиків, які мають там свої дачі.
Державний аспект
В Італії розвинена мова жестів, тому комунікація буде дещо легшою. Франція є дуже чутливою на мову, зазвичай «не прощає» помилок. Німці не приймуть на роботу, поки не пройдеш навчання на курсах мови. Іспанці – країна настрою. Створюють школи іспанської мови. Не тільки мова є чинником інтеграції, а також і робота, наука, спільне проживання. Тут різні країни по-різному сприймають цей процес. Наведу приклад трьох країн: Ірландії, Іспанії, Італії.
Італія – країна, де є багато емігрантів з інших країн. Вони є зацікавленими в тому, щоби кожні етнічні групи організовувалися в громади, тому що так їм легше контактувати, аніж з поодинокими індивідуумами, тому сприяють розвитку асоціацій. Наш народ це використовує. У Римі є 48 таких асоціацій.
Іспанці зацікавлені в інтеграції, але хочуть, щоб наші люди влилися і з часом стали іспанцями. Тому в Мадриді ви не знайдете української асоціації в офіційних документах. Буде іспансько-українська асоціація.
Ірландія – країна, яка зайняла подвійну позицію. Вони зосередилися на молодих емігрантах і хочуть, щоб ті стали невід’ємною частиною суспільства. Тому вони працюють над тим, щоб влитися під оглядом мовним, праці. Старших людей вони «залишили в спокою».
Погляд Церкви
Папський документ говорить, що в кожній країні мусить бути призначений координатор, який би координував усі емігрантські спільноти. Італійці мають структуру під назвою «Мігрантес», у якій є національний італійський координатор, котрий відповідає за етнічні спільноти, в тому числі за українців. Вони вирішили організувати це так: з-посеред представників духовенства якоїсь нації вибирають пасторального координатора, якщо він думає про людей і священиків, то буде розвивати сітку душпастирства. Наші церковні спільноти ризикують стати геттом, коли вважатимуть себе «пупом Землі».
Ми мусимо зайняти поважне місце в дискусії над майбутнім обличчям Європи. Душпастирі на власному рівні мають проявляти ініціативність співпраці з Римо-Католицькою єрархією, з місцевою спільнотою, тобто інтегруватися. Наш душпастир, котрий виїжджає, має вивчити мову, традицію, культуру – тоді стає повноправним членом дискусії щодо того, яким повинно бути місто, в якому він зупинився, село, чи країна. Без цього ми приречені на загибель.
Тому в Європі серед наших душпастирів є два типи людей: перші – душпастирі напрямку відкритого, вони дбають про літургійне правило, літургійне життя, а також і про суспільні справи: гуртують людей, користуються соціальними мережами. Але є й такі, котрі за парохіяльні моделі, за спільноту, не виходять.
Інтеграція є процесом, який закликає до пізнання і входження в іншу культуру, привносячи в туди свою ідентичність. Іншим процесом є асиміляція, яка передбачає прийняття ознак чужої культури, затрачуючи свої. Перше є дуже позитивним явищем, друге – негативним, як на суспільному рівні, так і на церковному.
«Виїжджаючи в іншу країну, важливо знати мову, історію, літургійний чин Римо-Католицької Церкви, це дозволить почутися вам співбратами», – завершує священик.
Довідка. Юстин Бойко, єромонах студійського уставу, навчається та служить нашим вірним в Італії; якийсь час був відповідальним за УГКЦ Святої Софії в Римі; доїжджав в різні міста цієї країни, працював в проекті «Карітасу» над дослідженням українського емігрантства в Європі; провідував різні країни Іспанії, Греції, Німеччини, Казахстану.
Іванна Рижан
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень