Напередодні Дня шахтаря ми зустрілись з керівником Стебницького державного гірничо-хімічного підприємства “Полімінерал” Миколою Яковлєвим і попросили відповісти на ряд запитань.
“Зупинка підприємства позначилась на тому, що припинився розвиток міста”
– Пане Миколо, cкладається враження, що після відомої аварії на хвостосховищі підприємство не змогло й досі оговтатись.
– Так і є. Яскраво видно це на прикладі Стебника. Місто за ці роки майже нічого не додало в своєму розвитку – ні в промисловому, ні в культурному, ні в будівельному. Після тієї аварії потужність підприємства була зменшена на дві третини. Занепаду сприяв і розпад Радянського Союзу. Справа в тім, що реконструкція підприємства була запланована на 1988-1993 роки. Однак крім демонтажу старого обладнання і збагачувальної фабрики нічого не встигли зробити. Відсутність фабрики потягнула за собою і зупинку та консервацію рудника № 2. “Допоміг” ще й аварійний прорив розсолів після землетрусу в Бухаресті, коли пішла аварійна вода. Іншими словами, значно скоротився видобуток руди, й на перший план вийшли екологічні проблеми.
– Хіба їх не було раніше?
– Були, але підприємство за власний рахунок розв’язувало ці проблеми, так що екологічна складова цього питання не була такою помітною.
– А якою є сьогодні ситуація на підприємстві? Як це відбивається на розвитку Стебника?
– Зупинка підприємства позначилась на тому, що припинився розвиток міста. Основне виробництво зупинене ще в 2003 році. Коли перестала працювати збагачувальна фабрика, деякий час ще велись роботи на руднику № 1. У зв’язку з занепадом сільського господарства видобуток каїніту як мінеральної сировини щороку скорочувався. Через низький попит і аварійний стан технічного обладнання рудник № 1 також було зупинено.
– Якщо немає основного виробництва, то за які кошти існує підприємство?
– Нас повністю фінансують із державного бюджету. Але разові ін’єкції не можуть розв’язати проблем нашого підприємства.
– Але ж держава на рівні Кабінету Міністрів України, профільних міністерств розробляє різні комплексні програми, проекти, аби вивести “Полімінерал” із кризи.
– Звичайно, дещо робиться. Так, міністерство промислової політики розробило комплексний проект консервації рудника № 2, за яким передбачалась і рекультивація порушених земель. Цей проект пройшов усі контролюючі та інспектуючі експертизи, отримав позитивний висновок Укрдержголовекспертизи і в 2004 році був затверджений Кабінетом Міністрів України. Цим проектом передбачалось як розв’язання всіх екологічних проблем, що накопичились за період роботи підприємства, так і розвиток підприємства, відновлення виробництва мінеральних добрив, відновлення видобутку руди на руднику № 1.
– Чи вдалося втілити цей проект у життя?
– На превеликий жаль, незважаючи на затверджений Кабінетом Міністрів України чіткий графік фінансування, виділення коштів здійснювалося на рівні від 17 до 25 відсотків. У 2012-2013 роках ці роботи мали би завершуватися, але виконано лише 33 відсотки від запланованого. Я розумію, що державний бюджет бідний, на всіх коштів не вистачить. Але про що можна говорити, якщо за десять років у міністерстві промислової політики змінилося сім міністрів? У цій ситуації я не можу щось закинути міській чи обласній владі, міністерству, бо вони докладали певні зусилля, аби зрушити з місця цю проблему, але з того нічого не вийшло. Якось все робилося самопливом. Область від самого початку взагалі не хотіла розвитку підприємства, мотивуючи тим, що такого небезпечного сусідства Трускавцю не потрібно, бо має бути, мовляв, виключно туристична зона.
– Ви з цим не погоджуєтесь?
– Це в корені неправильна політика. Ми ж маємо неоціненні запаси полімінеральних руд. Італія мала такі запаси, але вже використала, Німеччина завершує використання. В Україні за німецькими мірками Стебник ми вже мали би порівнювати з Ерфуртом, земля Тюрінгія, де зосереджена калійна галузь.
“Інвестор зрозумів: мало того, що ціну загнули, так мільярд вкласти – це нереально”
– Яким чином можна розв’язати проблеми “Полімінералу” в сучасних умовах?
– Фінансування йшло і йде незадовільно. Підприємство стало важким тягарем на шиї у міністерства промислової політики. У Львові та Києві зрозуміли, що “Полімінерал” треба вивести зі списку тих підприємств, які заборонені до приватизації.
– Але вже минуло декілька років, як підприємство можуть приватизувати, проте віз, як кажуть, і нині там…
– Так, його віддали на приватизацію. Але чи то я нещасливий, чи завод нещасливий. Фонд Держмайна оголосив запит на своєму сайті, чи є зацікавленість у “Полімінералі”. Зголосилося шість підприємств. Це було в 2008 році. Якби хоч на рік раніше Президент України підписав відповідний указ про приватизацію підприємства, я переконаний, воно б уже було приватизоване.
– Що ж цьому завадило?
– Офіційно – організаційні питання. Довго тривала оцінка підприємства. Працювали дві бригади – одна із Києва, друга львівська. Залишкова вартість підприємства на сьогоднішній день становить 57 мільйонів гривень, а статутний фонд – всього 11 мільйонів. Кияни ж оцінили “Полімінерал ” … в один мільярд 900 мільйонів гривень.
– Але чи зголосяться інвестори при такій оцінці?
– Ото ж бо й воно! Коли Фонд Держмайна і Кабінет Міністрів України зрозуміли, що з такою оцінкою нема що виставляти на аукціон, приїхала інша бригада. Львів’яни оцінили підприємство в 207 мільйонів гривень. Але ж потенційні інвестори – та ж “Італкалій” – знають нашу ціну, знають залишкову вартість і запитують: “Навіщо ви так робите?”. Як кажуть, і сам не гам і другому не дам.
– Наскільки мені відомо, це призвело до зриву аукціону?
– Так, 17 липня аукціон не відбувся через зрив заявок. Мотивувалася вона стартовою ціною. Щоб взяти участь в аукціоні, треба заплатити понад 20 мільйонів гривень.
– Але ж умови приватизації прописані ніби грамотно й нормально?
– Так, все грамотно, враховані пропозиції підприємства, трудового колективу, міста, області, міністерств, Антимонопольного комітету. Єдине, що я пропонував, аби перші три роки інвестор вклав у розвиток підприємства 300—450 мільйонів гривень, а Фонд Держмайна наполіг на сумі в мільярд. Інвестор зрозумів: мало того, що ціну загнули, так мільярд вкласти – це нереально. А в умовах прописано чітко: якщо мільярд не надійде, контракт розривається.
– Чи буде повторний аукціон?
– Не знаю, чи це буде повторний аукціон, але всі матеріали підготовлені, й упродовж 45 днів такий аукціон з продажу має бути проведений. Хочу зауважити, що Фонд Держмайна не пішов на прохання “Полімінералу” і членів комісії, аби знизити ціну. Мовляв, це цілісний майновий комплекс, і ціну знижувати не можна.
– Приватизація – єдина надія для “Полімінералу”?
– Виходить, що так. Розумієте, будь-яка шахта – вугільна, калійна, залізорудна – не терпить порожнечі. Як ми можемо з таким фінансуванням підтримати виробки на першому руднику, та ще й коли працюємо три дні на тиждень? Можна лише говорити про умовну підтримку. Але обладнання зберігається, виробки зберігаються.
– А люди?
– Єдине, що не зберігається, – це трудовий потенціал. Люди старіють, нові не приходять. Якщо у нас колись було 200 підривників, то на сьогоднішній день залишився лише один. Те саме зі спеціалістами і прохідниками, машиністами бурових установок і навіть з кріпильниками. Ми можемо прийти до того, що років через десять-двадцять Стебник загубить свою шахтарську традицію. Кожного разу на День шахтаря, коли я виступаю перед стебничанами, то закликаю їх вірити, мати надію.
– Чи достатньою є наполегливість органів місцевого самоврядування щодо розв’язання цих проблем?
– Відповідь напрошується сама собою: недостатньою. Місцеві органи самоврядування працюють мало в цьому напрямку, недостатньо штурмують Кабінет Міністрів, Верховну Раду України, Адміністрацію Президента. Я як депутат Стебницької міської ради виявляю ініціативу, але такого ж нема ні від міських голів Стебника і Дрогобича, виконкомів.
– Миколо Івановичу, що би Ви хотіли побажати стебничанам напередодні Дня шахтаря?
– Це свято – особливе для стебничан, адже вони відзначають не лише День шахтаря, а й День міста. Насамперед хочу побажати міцного здоров’я, сімейного благополуччя, пристойної зарплати та пенсії. Вірю, що з відродженням “Полімінералу” Стебник зможе наблизитися до стандартів європейського міста. Все в наших руках. Треба, щоби до влади прийшла сильна команда професіоналів, яка зможе навести лад. Дорогі стебничани! Не втрачайте надії, бо ми вартуємо на краще життя.
Анатолій Власюк, газета «Воля громади»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень