Надскладне становище, в якому опинилася Українська Держава, не є спричинене подіями, які розпочалися 19 січня цього року чи 30 листопада року минулого. Всі двадцять два роки незалежності Україна йшла до цього становища, змінюючи на кожних виборах правила гри, постійно переписуючи закони, щоб було вигідно певній групі осіб (а не всьому народу), і або тупцювала на місці, або ж ішла «вперед» за відомим ленінським принципом «крок вперед – два назад».
Перманентна відсутність стабільності, розгул вседозволеності для олігархів, зубожіння народу, постійна брехня від найвищих осіб держави, маски-шоу та окозамилювання по «зомбоящику», відсутність незалежної суддівської гілки влади – ці та інші чинники неначе снігова куля формували в серці простого українця злість, ненависть до влади, почуття безвиході та справедливе «Та доки ж то буде тривати?». Помаранчевий зрив дав можливість вихлюпнути цю концентрацію енергії і, здавалося б, нарешті настали мир, спокій та благодать, але ідилія тривала десь півроку і все повернулося на круги своя. А партійна система, в лещатах якої виявилося затиснутими багато розумних синів та дочок українського народу, фактично зовсім усунула українців від мінімального впливу на своє майбутнє. Економічна несправедливість, політичний цинізм, вибіркове правосуддя, дерибани та свавілля чиновництва, корупція – чиряк почав набирати і ось він нарешті тріснув. Гній почав виливатися, тому простим дмуханням не обійдеться, потрібні більш радикальні дії.
Фактично все, що зараз відбувається, а це і протистояння в Києві, і штурми та захоплення ОДА, і формування Народної Ради, і створення облвиконкомів, і організація загонів самооборони, є незаконним (згідно виписаних не народом правил). Проте з іншого боку незаконну діяльність ведуть і судді, беззаконня покривають прокурори, а про так званих «правоохоронців» у формі й говорити не доводиться – давно вони не відповідають своїй назві. Однозначно, що не всі, бо нормальні, порядні люди є й серед них, як до речі і в середовищі остракованої нині Партії регіонів на місцях. Інше діло, що їх направду там небагато, на жаль…
Тому намагання народу взяти владу у свої руки – процес явно позитивний, легітимізований Конституцією України, яка недвозначно каже, що «джерелом влади в Україні є народ». І непевні кроки створення Народної Ради чи облвиконкомів повинні були бути зроблені як мінімум ще на початку грудня. Та партійні лідери, які є заручниками виписаного не народом, а в тому числі і ними, законодавства, не могли відважитися це зробити. І тільки втручання самого народу, радикалізм тих, хто готовий вмерти за Україну не на словах, а на ділі, змушує їх це робити.
Але чи цього достатньо? Чи задовольнить народ ситуація, коли створена з партійних опозиціонерів Народна Рада, яка потім поповниться депутатами, котрі вірно служили режимові, стане найвищим органом влади в Україні? Напевно, ні, бо однозначно може піти відкат революції і розпочнеться реакція, особливо якщо антиконституційні закони 16 січня не відмінять, а просто внесуть в них зміни. Мало стати змії на голову, її треба цю голову розчавити або відтяти. Інакше вжалить до смерті…
Чи зміниться щось в Україні без проведення повної люстрації, без кардинальної зміни в системі суду, прокуратури, силових відомств типу МВС? Чи процвітатиме Україна, коли в ній наче риби у воді плаватимуть собі спокійно представники спецслужб іноземних держав – в першу чергу Росії, але не тільки? Чи народ зможе спокійно та вільно дихати, коли радикально не буде змінено виборче законодавство? Бо зараз фактично нереально відкликати депутата місцевої чи Верховної ради, нереально змістити із займаної посади хабарника (не кажучи вже про покарання для нього), нереально змусити сільського, міського голову, керівника області чи Президента діяти в інтересах тих, які його обирали.
Але ХТО буде все це робити? Невже ті, хто зараз при владі, навіть якщо вони в опозиції? Невже ті, хто комфортно користав із беззаконня, зараз рішуче стануть на сторожі правди і справедливості? Ті, хто крав, каратимуть тих, хто крав? Ті, хто обманював, стануть творцями нового ладу? Ті, хто народ називав бидлом, стануть зараз «добрими пастирями»?
Щоб відвернути увагу від нагальних потреб – і то не потреб революції, а потреб життєдіяльності Української Держави у всіх її вимірах, увагу народу намагаються відвернути. Пошуком ворога у власному оточенні. Цькуванням мас на тих, хто фактично не мав тої влади, яку їм приписують. Закликами до погромів, пошуками винних у середовищі національних чи релігійних меншин. Чого вартують тільки «наміри» заборонити УПЦ МП чи погрози спалити об’єкти депутатів місцевих рад від Партії регіонів! А як нещадно дехто намагається експлуатувати єврейське чи російське питання, начебто етнічні євреї чи росіяни всі однакові. Таж серед українців були і є і герої, і зрадники, і так у всіх народів!
Що робити? З місцевим самоврядуванням найлегше – міські, районні, обласні ради як законодавча гілка влади на місцевому рівні залишаються. У повному складі, бо намагання їх переформатовувати чи змінювати, доукомплектовувати чи розганяти зараз не має сенсу. Міські голови можуть спокійно продовжувати працювати. На рівні районів та областей створювати райвиконкоми та облвиконкоми. Але цим не обмежуватися. Як альтернативу місцевим відділам чи управлінням внутрішніх справ міські, районні та обласні ради на певний термін (для прикладу, на рік часу) повинні призначити шерифа, якому б підпорядковувалися і відділи самооборони. Не виключено, що шерифами можуть стати керівники МВ чи РВ МВС, якщо громада їм довіряє. Потрібно провести розмови, викликати на сесію та заслухати керівників місцевих відділів СБУ та МНС, прокурорів, голів суду. Залучивши цих людей до формування нової влади, врахується чималий досвід роботи. Заручившись їхньою підтримкою, можна буде зменшити шоковий ефект перехідного періоду.
Фінанси. Є казначейство, є податкова, є банки. Кошти повинні залишатися на місцях, бо територіальні громади повинні функціонувати в нормальному режимі. Як це зробити? За чинним законодавством дійсно неможливо. Але все можливо, якщо захотіти. Щоб не давати козир в руки ворогам, не варто всі плани та наміри описувати, поширювати в соцмережах. В закритому режимі повинні проходити і засідання штабів національного опору, без анонсів та самохизувань. Треба просто від слів чи безглуздих поїздок «автомайданів» під розважальні заклади чи кафе у маленьких містечках перейти до перебирання на себе владних повноважень. І не забувати про функцію контролю, яка має залишатися за громадськістю.
Депутати місцевих рад, діяльні представники громадських організацій, небайдужі мешканці міст – всі провинні об`єднатися у справі зміни системи. Щоб не міняти шило на мило, одних «дійових осіб» на інших, а попробувати змінити систему. Спочатку в рамках територіальних громад, а згодом і в загальноукраїнському масштабі.
Хто як би не називав те, що діється зараз в Україні, факт залишається фактом: це війна. Громадянська війна, яка змінює Україну. Так, як було до листопада 2013 року, в Україні вже не буде. Буде або краще, або гірше. Як саме – залежить і від нас, простих смертних. Гаряче серце – це дуже добре, а от гарячі голови – це наша біда. Голова завжди повинна залишатися холодною. Крок за кроком потрібно закріплювати завойовані позиції і пам’ятати, що більше шансу повернути владу народу у нас може й не бути.
А навіть у випадку програшу, бо і від цього ніхто не застрахований, потрібно далі жити для України. Просто війна затягнеться і перейде у стадію партизанської, як у Білорусі. Але надія помирає останньою і приклад розвалу монстра СРСР, тюрми народів, показує – те, що здається неможливим для людей, легко робиться за Божої підтримки.
Володимир Справедливий
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень