На зорі української незалежності, в 1993 році, студія «Укртелефільм» зняла семисерійний телесеріал «Злочин з багатьма невідомими». У основу сюжету покладені реальні події, описані Іваном Франком в серії кримінальних репортажів для газети «Kurjer Lwowski» за 1889 рік. Мотиви цих подій використані письменником у повісті «Основи суспільности».
Перефразовуючи назву серіалу, скажемо, що у Трускавці теж можна було б знімати серіал – «Злочин з багатьма відомими». Цей серіал міг би перевершити своєю тривалістю навіть знамениту «Санту-Барбару», яку в нашій країні ніхто так і не зміг додивитися до кінця.
Тож Вашій увазі пропонуємо реальну трускавецьку історію, яка розпочалася ще за часів Другої Речі Посполитої, в 1930-х рр., а триває досі, причому в неї втягується щораз більше дійових осіб, що аж ніяк не сприяє її вирішенню. Це історія, яка має початок, але не має кінця, бо не може його мати в силу різних історичних обставин.
Отже, в 1930-х рр. у Трускавці будується вілла «Ольга». Причому будується не однією людиною, а на спілку, причому за гроші, взяті в кредит. Мета спорудження вілли зрозуміла – дохід від тримання відпочивальників. Дві будівлі, які зараз знаходяться за адресою вул. Шевченка, 17 та 19, у ті часи називали «Велика Ольга» (Шевченка, 19) та «Мала Ольга» (Шевченка, 17). Походження цих назв прозаїчне – «велика» була більшою від «малої». Є версія, що «мала» зовсім не була віллою, а будинком для прислуги, але це довести чи спростувати зараз важко. Станом на 1937 р. власником 1/3 ід. част. «Ольги» був Василь Гута, а 2/3 – Василь Білас, обидва – мешканці Трускавця. Але саме тоді за несплату боргів Василь Гута міг позбутися «Ольги», принаймні річний дохід від вілли, який обраховувався орієнтовно у 2 (дві) тисячі злотих, ішов на покриття боргу.
Довоєнна історія нічого нам не говорить про те, чи втратив Василь Гута свою частку у віллі «Ольга» за борги, чи виліз із боргової кабали, чи, може, став власником всієї вілли. Принаймні, документів, які би свідчили, що Василь Гута розрахувався з кредиторами, не виявлено. Тож тепер можна робити тільки припущення, як воно тоді було насправді. І якщо для більшості мешканців Трускавця це питання навряд чи цікаве, то воно є питанням життя та смерті кількох десятків людей, яких доля пов`язала з будівлями на Шевченка, 17 та Шевченка, 19. Практично кожна людина, яка має певний стосунок до цього будинку, являлася чи й далі являється суб`єктом судових процесів, які точаться роками. Дійшли навіть до Європейського суду з прав людини, але жоден суд, ні Трускавецький, ні Львівський, ні Вищі апеляційні, ні Європейський не зможуть задовільнити позивачів, зробити так, щоб і вовк був ситий, і коза ціла. Бо порушення закону було з самого початку, були злочини, в яких є багато відомих і невідомих. Тому суддям та сторонам судових процесів можна лише поспівчувати, у жодному разі не стаючи на нічию сторону. Бо, як не парадоксально, праві тут всі, але визнання правди одного ущемлює право іншого.
Та повернімося до нашої історії з віллою «Ольга». Невідомо, як розвивалися події навколо цієї будівлі в часи німецької окупації 1941-1944 років, та після приходу на наші терени радянської влади розпочалися репресії. Василя Гуту, про якого ми згадували вище, ці репресії оминули, зате не оминули вони його дочку Віру. Понад десять років сибірської каторги – за членство в ОУН-УПА…
Не вникаючи у особисте життя пані Віри, зазначимо лише, що у 1993 році Віра Богач, донька Василя Гути, який, до речі, помер ще у 1959 році, рішенням комісії Трускавецької міської ради народних депутатів отримує у власність ці два будинки – 17 та 19 на вулиці Шевченка. Комісія вирішила, що якщо ці два будинки належали її батькові, а Віра Василівна була репресована, то до неї можна застосувати норму закону про реабілітацію і повернути родинне майно. Будинки віддали їй фактично разом з людьми, не відселивши їх, а навіть не повідомивши про таке рішення тодішньої трускавецької влади. Чому – можна лише спитати…
Тут слід уточнити, що після націоналізації Василь Гута все ж залишався жити в одній із квартир двоповерхової «великої» «Ольги». Свідомо не торкаємося питання, чи дійсно це все майно було родинним і чи законним було віддавати його спадкоємиці Василя Гути, який все-таки не був репресованим. Юристи сторін нового власника та жителів, яких тут поселили після війни, шукають правди у судах. В кожного із них ця правда – своя. Нас натомість цікавить інше – чому були порушені права і Віри Богач, і інших людей, які зараз вийдуть на сцену нашої розповіді.
А для цього потрібно повернутися у післявоєнні роки – тоді радянською владою будівлі були націоналізовані і, як свідчать документи, на Шевченка, 17 (подаємо адресу за сучасною нумерацією будинків), розмістився «гараж» «Курортторгу», інакше кажучи, конюшня. Але оскільки з часом радянська влада вирішила відмовитися від ідеї залишати Трускавець колгоспом імені Шевченка і почала перетворювати його на всесоюзну оздоровницю, то виникала потреба житла для людей, які йшли та їхали сюди у пошуках кращої долі. І вже на початку 1950-х рр. почалося заселення цих двох будинків.
У будинку на вулиці Шевченка, 17 – шість помешкань. В квартирі № 1 поселилися Ковальчуки. Коли поселялися, то на місці квартир № 1 та № 2 була конюшня, звідси вивозили гній. Міська влада, надаючи житло людям, обумовила у своєму рішенні: всі ремонти – за кошти мешканців, ніякого відшкодування не буде. Фактично зараз пані Ковальчук тут не проживає, бо житло – аварійне. Втім, тут аварійне все, але люди не мають іншого виходу, бо якщо житлом їх не забезпечили в кращі для Трускавця часи, то зараз тим більше надії нема. Жодної.
Але не проживає пані Ковальчук ще з однієї причини – нові власники її просто «вижили» звідси (інформація з зали суду – прим. авт.). На момент написання цієї статті подружжя Ковальчуків – на заробітках за кордоном. Не прописаний за цією адресою ніхто, на дверях висить колодка.
Першими мешканцями квартири № 2 були Петрушаки. Пані Петрушак завідувала гастрономом «Вишенька» на вулиці Калініна (тепер Сагайдачного) і отримала це помешкання як працівниця «Курортторгу». Пройшов час і тут оселився інвалід війни, остарбайтер Онуфрій Яворський із сім`єю. Згодом його сім`я розпалася, дружина та донька зараз проживають у багатоповерхівці на вулиці Данилишиних, а пан Онуфрій так і не дочекався нового житла. Помер у фактично нелюдських умовах, в приміщенні, де колись, за часів війни та після неї, тримали коней. Його донька, Галина Яворська-Мадика, показує цілі стоси документів, які свідчать про недотримання закону різними інстанціями. Колишня працівниця міського відділу освіти домагалася отримання нового помешкання для інваліда-батька, тим більше, що всі підстави отримати квартиру у неї були. Та хтось виявлявся спритнішим, хитрішим, потрібнішим. Немає вже Онуфрія Яворського на цьому світі, не дожив він до того, щоб хоча б останні дні провести у великій та світлій власній квартирі…
Квартира № 3. Після війни тут знаходився склад. Сюди на квартиру до першої мешканки, своєї приятельки Тетяни Боровіцької (яку згодом за щось посадили в тюрму) поселилася і молода тоді Віта Семенова. Бо життя Семенових на горищі одного з ветхих будинків на вулиці Дрогобицькій було нелегке. Тому з часом помешкання на Шевченка, 17/3 для Семенової (а згодом після заміжжя – Бріліантової) стало рідним, як і для всіх інших мешканців цих двох будинків, прізвища яких поступово появлятимуться в подальшому. Щоб завершити розповідь про Віту Бріліантову, зазначимо, що на сьогодні це вже 80-тилітня жінка, яка ледве пересувається. Разом з нею проживають її донька Тетяна Кушніренко, онуки та двоє правнуків. Поки жив Петро, чоловік пані Тетяни Кушніренко, ніхто не смів ображати ні її саму, ні її матір. Сусідські війни почалися, коли його не стало…
По сусідству з Бріліантовими-Кушніренками, а вірніше, прямо над ними, в кв. № 4, проживає Галина Яцків – вона поселилася тут після свого одруження. Чоловік Сергій помер у 2005, а вона так тут і залишилася – не сама, а з сином Олександром Кукурудзою, якому зараз 13 років. Родина Кукурудзів (Євген та Емілія) проживали в квартирі № 4 з 1950-х, коли тут ще туалет був на вулиці, і замість газових плит чи колонок – печі…
В квартирі № 5 на Шевченка, 17 проживали Яворські. «Дід і баба», як їх тут називають, померли до отримання повноліття їхнім онуком Іваном, котрий тут мешкав разом з ними. Сусіди не дали виселити 17-річного Івана, заступилися за нього і він залишився тут мешкати. Цей Іван Яворський – двоюрідний брат згадуваної вище Галини Яворської-Мадики. Але тепер він проживає у квартирі № 6, а за квартиру № 5 судиться із її теперішніми жильцями.
Як так сталося, що він живе в квартирі № 6? Першими жильцями тут був скляр Єрмолаєв з дружиною, а згодом оселилося подружжя Кронштейнів. Коли в кінці 1980-х Кронштейни емігрували в Ізраїль, Іван Яворський здійснив самозахоплення їхньої квартири, яка була значно більшою за площею. А чому більшою? Тому що з обидвох сторін будинку були здійснені добудови самими ж мешканцями. Це був 1959 рік, коли фактично і постав другий поверх у тому вигляді, яким він є зараз. Тому мешканці і апелюють до здорового глузду, що не можна було віддавати будівлю попередньому власнику, адже це не той самий будинок, що був раніше, а повністю реконструйований, добудований та перепланований.
Іван Яворський розлучений, його дружина мешкає в Стрию, так само і двоє дітей Івана – Петро та Уляна. Хоча Петро і на даний момент прописаний біля батька. Іван Яворський зараз інвалід, визнаний судом недієздатним. Він – один з тих, хто дійшов до Європейського суду, розповів адвокат, який представляє інтереси опікуна Івана Яворського, його брата Михайла Колодія. Ці люди не мають претензій до нового власника будинків, у них суперечки з сусідами, які зараз живуть у квартирі № 5. Після узаконення самозахоплення квартири № 6 попередня квартира Івана Яворського (№5) відійшла у підпорядкування відділу культури, і сюди (в новостворений гуртожиток з однієї кімнати) поселили двох бібліотекарок. Залишилася одна, Романія Фігель, яка з чоловіком зараз і відстоює своє право на житло не тільки у нових власників, а й у Івана Яворського. Хоча Романія Фігель часто буває за кордоном, та тут, у квартирі № 5, живуть її діти. Сусіди звинувачують інваліда Івана Яворського у порушенні їхніх прав та нормального сусідського співжиття. Мовляв, шкодить, захаращує загальний коридор, лається. Він же звинувачує їх. Словом, війна всіх з усіма. Як кажуть, куди не кинь – всюди клин, тобто суд.
На Шевченка, 17 та 19 прописано багато людей, одні з них проживають тут, інші ні. На Шевченка, 19 на першому поверсі та в підвальному приміщенні – комерційні об`єкти. Цей будинок у дещо кращому стані, ніж Шевченка, 17. Про те, хто тут проживав та чому пішов звідси, розповідати не будемо, щоб не ускладнювати цю і так занадто заплутану історію з багатьма відомими і невідомими. Назвемо тільки прізвища Шпигальських, Липа, Баблідзе, Додатко, Метіль, Тиводар… Зауважимо, що зараз весь цей будинок належить спадкоємцям пані Віри Богач. І на цьому крапка.
У мешканців Шевченка, 17 є одна проблема – своє житло вони приватизувати не можуть, бо будинок належить власнику. Тож давайте спробуємо розібратися, хто ж власник будинку і в чому суть проблеми.
Після смерті Віри Василівни Богач спадкоємицею стала її донька Роксоляна Дюк. Але Роксоляна – не єдина дитина покійної пані Віри, про яку, до речі, відгукуються всі дуже добре, у тому числі і всі мешканці будинку 17 на Шевченка. Всі визнають, що це була чесна, справедлива та порядна людина. Вона дожила свого віку у родинній колишній «Ользі» («великій», Шевченка, 19). Проблеми в жильців сусіднього будинку почалися після її смерті.
Отже, Надія, Ростислав та Роксоляна – троє дітей пані Віри Богач, мають відношення до цієї справи. Чоловіком доньки пані Віри, померлої пані Надії, був Юрій Мацюрак, засновник партії «Батьківщина» у Трускавці, депутат Дрогобицької міської ради, який і на сьогодні є не останньою людиною у дрогобицькому політикумі. Ростислав Палфьоров, син пані Віри Богач, працює лікарем у Стебнику, йому належить половина будинку № 19. Чи живе він там чи ні – не наша справа. Живе тут онучка пані Віри Ілона Коломієць. А управляючим майном є чоловік іншої онуки пані Віри, Роман Дурбак, депутат Дрогобицької районної ради та перший заступник міського голови Борислава. Жильці будинку № 17 просять додатково вказати на той факт, що Роман Дурбак є кумом Віктора Конца, який працює у Києві в ДУСІ (Державне управління справами).
Окремо варто зазначити, що у 1998 році був протест прокурора Трускавця, який вказував, що будинки повертаються лише репресованим особам, а не їхнім спадкоємцям. 20 квітня 1999 року Трускавецька міська рада задовольнила цей протест, проте у 2002 році комісія з питань поновлення прав реабілітованих Львівської обласної ради повернула ситуацію до статусу кво, тобто, Віра Богач добилася визнання своїх прав як репресована. Фактично добивався поновлення цих прав реабілітованої згадуваний вище Юрій Мацюрак, зять пані Віри Богач. Тож зараз саме це рішення комісії ЛОР і оспорюють окремі жильці будинку 17 на вулиці Шевченка. Звичайно ж, оспорюють вони і рішення комісії Трускавецької міської ради від 1993 року, від якого фактично все й почалося. Мешканці вважають, що свідоцтво про право власності не могло бути видане на померлу людину (Василя Гуту), а його донька не була власником цих будівель, бо жодні документи це не підтверджують…
Чи порушені права власника будинків, навіть якщо у власність споруди повернуті з порушенням процедурних питань? Безсумнівно. Бо куди подіти людей, які тут проживають? Тому не дивно, що інколи представник власника впадав у емоції та, що там казати, були і словесні перепалки, погрози загнати бульдозер та все зрівняти з землею.
А чи порушені права людей, які тут проживають? Однозначно, що так. Бо коли приймалося рішення про передачу будівель власнику, то людей треба було відселити. Тим більше, що у 1993-1994 роках житло у Трускавці для таких потреб було. Але міська рада після прийняття рішення комісії про повернення будинків власнику навіть не поінформувала тих, кого воно безпосередньо стосувалося – жильців Шевченка, 17 та 19. І тільки той, хто звертався з якогось приводу до міськвиконкому, із відповідей дізнавався, що квартира і його, і не його, бо знаходиться в будинку, відданому власникові. Ті ж, хто нікуди не звертався, дізналися про це аж у 2008 році, коли пройшло вже 15 (!) років від 1993. Всі процедури, які проходять через паспортний стіл, зокрема приписка нових членів сім`ї (при одруженні чи народженні дітей) проходили без жодних ускладнень, принаймні для сімей Кушніренків та Яцківих. Чому так було – зараз вияснити практично неможливо.
І аж коли КП «Наше місто» у 2008 році почало пропонувати мешканцям будинку 17 встановлювати автономне опалення, щоб від`єднати будинок від централізованого опалення з економічних міркувань, вияснилося, що люди мають інвестувати у те, що їм не належить. Для сімей Бріліантових-Кушніренко та Яцківих аж тепер розпочалися судові процеси, які їхні сусіди ведуть ще з 1990-х. В 2010 році вони подали свій перший позов до суду, процес триває досі…
Свідомо не пишемо про ряд інших моментів цієї фактично детективної історії. Ці моменти стосуються приватного життя різних людей і хоча вони є важливими у тому, наскільки міцно та чи інша сторона почуває себе у цих безкінечних спорах, утримаємося від оприлюднення інформації особистого характеру. А підводячи підсумки, повторимо слова юриста Трускавецької міської ради Олени Савченко: «порушення закону тут були із самого початку». Сказані ці слова були на суді 10 жовтня при розгляді справи, яка тягнеться ще з 2010 року. Наступне судове засідання призначено на 5 листопада ц.р., а коли буде кінець тільки по цьому позову – сказати важко. Коли ж буде кінець взагалі всім судовим тяганина у справах будинків на Шевченка, 17 та 19, сказати не візьметься ніхто. Бо цілком імовірно, що судові процеси триватимуть навіть тоді, коли вже й тих будинків не буде (а Шевченка, 17 може завалитися в будь-який момент, він є ветхою аварійною спорудою, де люди живуть із загрозою для життя).
Втім, люди тут проживають, справно сплачують квартплату (хоча невідомо, за що?). Правова колізія полягає ще й у тому, що будинок передано з балансу КП «Наше місто» на баланс КП «Трускавецьжитло». Чому власник це не опротестовує – невідомо. Власник хоча й отримав свідоцтво про право на нерухоме майно, але у фактичне користування ніби й не вступив, бо ж не викинеш людей на вулицю. І хоча мешканці говорять про погрози типу «це не ваше, ви тут не проживаєте; я вас викину на вулицю, будете жити в палатках перед міською радою», але у міліцію чи в інші правоохоронні органи вони з цього приводу жодного разу не зверталися. Власник позрізав дерева на прибудинковій території, яку садили батьки теперішніх жильців, та знищив гойдалку, встановлену силами одного з мешканців, але в цілому його поведінка все ж заслуговує на повагу – міг би в наших українських умовах поводити себе більш зухвало, нахабно та цинічно. Принаймні людям цей же власник каже «доживайте, але нікуди не рипайтеся…».
Яка мораль у цій історії? Досить один раз порушити закон, щоб почалася ціла ланцюгова реакція порушень, виправити які не в змозі ніхто. Нема бажання виправляти, нема підстав, нема можливостей маневру у правовому полі, нема механізмів, як це зробити. Приклад із будинками на Шевченка, 17 та 19 показує, що тут порушень закону було кілька: і репресії проти доньки можливого власника, і повернення будинків без попереднього відселення жильців, і неінформування мешканців про ситуацію, в яку їх поставило рішення комісії міської ради, і халатне ставлення органів місцевого самоврядування до потреб простих жителів, і навіть ймовірна підробка документів. Якщо ж до цього додати ще й амбіції окремих посадових осіб, неприязні стосунки між сусідами, небажання всіх сторін цього конфлікту сісти за стіл переговорів та піти на якийсь компроміс, то й виходить така-от безкінечна історія. Як кажуть, щоб ніколи вам не потрапити в подібну ситуацію!
Не можемо обійтися без того, щоб не кинути камінець в город міської влади – вона повинна стояти на захисті інтересів мешканців і допомагати їм. А позиція «справа знаходиться в суді, ми не втручаємося» – це позиція страуса, який ховає голову в пісок. Якби органи місцевого самоврядування самі не порушували закон – не було б і цієї детективної історії, де всі почувають себе несправедливо ображеними. А хто у виграші – залишається лише здогадуватися…
Володимир Ключак
P.S. Завтра, 5 листопада, о 10.00 розпочнеться чергове судове засідання у справі по будинку 17 на вулиці Шевченка.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень