Декан історичного факультету Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка, професор Леонід Тимошенко – автор багатьох краєзнавчих, культурологічних, науково-популярних публікацій про наш край. Ніхто так добре не знаю історію Дрогобиччини, як наш сьогоднішній співрозмовник. Його перу належать близько 300 наукових праць. Приблизно половина з написаного – дослідження про минуле Франкової землі. Одна з його останніх праць наукова розвідка про Лішню. Як жили люди в Лішні 300 – 500 років тому? Звідки росте лішнянське коріння? Із цього й почалася наша розмова.
– До якого висновку ви, пане Леоніде, дійшли, коли досліджували походження назви приміського села? Чому Лішня, а не, скажімо, Париж?
– Чому Лішня – знаю, чому не Париж – не знаю (сміється – М.Л.). Я так скажу: про існування поселення на території сучасного села у княжий період, тобто до приходу поляків, можна лише здогадуватися. Перші писемні згадки про Лішню датуються XV ст., коли в краю з’явилася польська адміністрація. У писемних згадках XV – XVIII ст. зафіксувалася польськомовна назва села – Лещно, Лешоно (1433 р.), Лешне (1515 р.), Лесня (1531 р.), Лешня Крулевська (1565 р.), Ліссня (1589), Лішня (1743р.). Лише у XIX столітті з’явилася українська форма Лішня (1851р.) Як уважає польський дослідник професор Влодзімеж Макарський, йдеться про фізіографічну назву села – від ліска як у назві ліскувате. Друга вживана в джерелах назва Королівська Лішня відбиває історичні стосунки власності. Краєзнавець Петро Сов’як обґрунтовує дещо іншу версію: він пригадує, що його односельці, йдучи на косовицю, говорили “косити лішню». Йдеться про лішню – заросле травою старе русло ріки. Від цієї назви, можливо, утворився топонім Лішня.
– Хто і на яких підставах у сиву давнину управляв селом-поселенням? Яке застосовувалося право?
– У XV – XVI столітті устрій Лішні, як і більшості сіл давнього Дрогобицького староства, характеризується тим, що село перебувало на волоському праві. Тобто існувала специфічна сільська адміністрація, на чолі якої стояв тивун (звідси тивунство, тивунат), в інших селах – князь( звідси – князьство). На той час вільними від податків була «тивунова чверть» і «дві чверті лісних». Тивун з Лішні з чверті поля «нічого не дає, тільки наглядає за підданими на роботі». Про поширення волоського права відомо, що в 30-х рр. XVI ст. у більшості сіл Дрогобичини сиділи тивуни та ватамани. За версією дослідника Василя Інкіна, тивунство в Лішні можна розглядати і як одну із форм німецького права. Багато ще тут «білих плям», недослідженого. Та все ж можна дійти до втішного для себе висновку: задніх село не пасло. Я не знаю наскільки коректним буде таке порівняння, та все ж ризикну припустити: якщо порівняти тодішніх лішнянців із, скажімо, тодішніми німцями, то тоді наші предки більше були «європейцями», ніж ми є сьогодні.
– А що можете сказати про церкву в Лішні? У церковних документах можна натрапити на цікаві історичні факти…
– Без сумніву, Лішнянська церква є однією із найстаріших святинь краю. Принаймні, парафія в Лішні фіксується за найдавнішим податковим реєстром Перемишльської землі, який був укладений на зламі XV – XVI ст. Для місцевої парафії ця дата є чітко окресленою – 1507 р. Перша із відомих грамота для церкви датується 1548 р. Реставратор Левко Скоп дослідив ікону з лішнянської церкви «Христос у славі». Датує її він кінцем XVI ст.., а автором вважає місцевого майстра, відомого як творця ікони «Богородиця Одигітрія» із Мражниці. Маємо знати, що XVI ст. вважається добою популярності композиції «Христос у славі» на теренах Перемишльщини. Це багато про що свідчить.
Марко Лесь, газета «Вільне слово»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень