Три роки тому, 30 листопада 2013 року, зупинилося серце Лесі Гонгадзе, мами Георгія Гонгадзе. Гія, як його називали друзі, — грузин і українець, патріот і безстрашний журналіст, засновник Інтернет-ресурсу «Українська правда». Його ім`я стало легендарним, знаковим, воно і надалі залишається актуальним символом журналістики — якою вона повинна бути. Не служити владі, а служити правді. Не подавати інформацію через призму кривих дзеркал, а писати правду.
Чи знаємо ми достатньо про маму Георгія? Хто ця жінка? Яким було її життя? Як вона вплинула на зростання сина, формування його свідомості, громадянської позиції, патріотизму? Про це спілкуємося із В’ячеславом Бігуном, режисером фільму «Серце мами Гонгадзе». Цей фільм з успіхом демонструвався за кордоном, зокрема в Парижі. А в вересні 2016 року демонструвався в статусі допрем’єрного на Трускавецькому міжнародному кінофестивалі «Корона Карпат».
– Пане В’ячеславе, як у Вас виникла ідея зняти фільм про маму Георгія Гонгадзе?
– Ідея народилася у творчих муках. Це було однієї вітряно-мокрої ночі в ірландському місті Голвей. Там, перечитуючи лекції з режисури Тарковського, визначався з ідеєю кінопроекту. Тоді навчався в літній кіношколі з прав людини та кіно. Оскільки в ті часи ще працював у Європейському суді, то проект змістовно відображав проблематику прав людини. То вже згодом фільм став епічною документальною драмою.
Але найголовніше — це те, що стрічка стала моральним вчинком її творців. Це підтвердив і час: фільм «Серце мами Гонгадзе» — остання кіносповідь пані Лесі.
– Скільки часу знімали цей фільм, які були труднощі, де знайшли кошти на реалізацію творчого задуму?
– Розпочали восени 2012 й ще донині (листопад 2016) завершуємо. Наразі, поки на фільм чекає на свою прем’єру, ми демонструємо за можливості допрем’єрну версію. Труднощів чимало. Технічних, творчих. Фільмували ми в чотирьох країнах: окрім України, в Грузії, Естонії та Франції. Все зроблено власним коштом (моїм та Ю. І. Чижмаря зі Львова, родом, до речі з Волині та Закарпаття, який тонко відчув і повірив у мене та задум). Нам сприяло чимало людей, яких ми заслужено відзначили, зафіксували їхній внесок в писану історію кіно. Зазначу для прикладу, Володимира Гронського, який написав музику до фільму, Святослава Вакарчука, який надав свою пісню. А загалом, здається, фільм повторює долю пані Лесі: важку, але незабутню.
– Три роки тому Леся Гонгадзе відійшла у Вічність. Яку роль ця жінка відіграла у формуванні свого сина як особистості – творчої, незламної, гордої, справедливої?
– Це власне і намагається окреслити фільм. Кожна мама — це жива богиня-берегиня свого дитяти. Тільки богиня земна й невічна. Народити, викохати, виховати — її свята місія. Хтось це робить в один спосіб, хтось в інший, але віддано.
Що вирізняє пані Лесю — це те, що її син став жертвоприношенням України. Неочікуваним, непрошеним. «Його хтось вибрав», як каже один із героїв нашого фільму про це. Нині такі трагедії стають нормою: матері втрачають своїх синів на сході України. Тисячі з них залишилися без найдорожчого в житті. Їхні очі — їх треба бачити. Матері — це наші нові герої, точніше, героїні.
– Які ще таємниці криє постать Лесі Гонгадзе — таємниці, про які не знає більшість українців, але знаєте Ви, як режисер, що знімав фільм про неї?
– Цей фільм не про справу Гонгадзе, а про маму Гонгадзе. Звісно, не все увійшло до фільму. Зокрема, чимало інтерв’ю — як пані Лесі, так й інших. Є свідчення навіть чуда: вона з того світу повертала людей до життя, адже вона була медиком.
Загалом із фільму глядач дізнається чимало цікавого про походження пані Лесі та Георгія, її дітей! А найголовніше — побачить її живою, наче поспілкується з нею, відчує атмосферу її серця.
– «Серце мами Гонгадзе» — далеко не перший Ваш документальний фільм. Чим він відрізняється від інших, чи належить він до якоїсь особливої категорії?
– Це перший фільм, над яким я почав працювати, який привів мене в професійне кіно. На сьогодні в мене 12 завершених, переважно короткометражних, фільмів. Цікаво, що це переважно історичні, драматичні, соціальні фільми. Лейтмотив багатьох із них — доля жінки, України («Мати», «Я і є вона», «Її хліб насущний», «Найближчі до Бога», «Страсті», «Маруся» та інші).
Цей фільм вирізняється тим, що він про справді унікальну особистість пані Лесі, яка нам довірилася, розкрилася. Хоча цей фільм не вважаю своїм кіномистецьким досягненням, він, за словами пані Лесі, «дар Божий», творений «на межі фантастики».
– Пане В’ячеславе, де пересічний українець може подивитися фільм «Серце мами Гонгадзе»? Наскільки мені відомо, його немає у вільному доступі в Інтернеті, а в кінотеатрах зараз майже не показують документальне кіно…
– Ми сподіваємося показати його ширше по Україні. Є потенціал прокату, хоча в Україні документальне кіно не вабить в кінотеатри, в невеликих містах глядач майже не ходить в кіно. Між тим, наразі ми робимо спеціальні допрем’єрні покази там, де нас запрошують. Це трапляється зрідка. Сподіваємося на прем’єру.
Є відчуття, що цей фільм залюбки б подивилися глядачі по телевізору. Але мої знайомі, які займалися його розміщенням, кажуть, що інтересу в ТБ нема. Мені не віриться, бо після показів бачу очі глядачів, сповнені емоцій від фільму. Отож, «Серце мами Гонгадзе» відкривається глядачу.
Спілкувався Володимир Ключак
Коротка інформація про режисера фільму «Серце мами Гонгадзе»
В’ячеслав Бігун ― режисер і філософ права, родом із Закарпаття. Народився в Тячеві, навчався й працював у провідних університетах і наукових установах світу (Львівський університет, Інститут держави і права НАН України, Гейдельберг, Сорбонна та ін.), юристом ― в Європейському суді з прав людини. Нагороджений найвищою відомчою відзнакою Мін’юсту «Почесний знак Міністерства юстиції України», зокрема за започаткування Всеукраїнського тижня права, успішне керівництво Координаційної ради молодих юристів України. Кандидат юридичних наук, магістр кіномистецтв (кінорежисер). Автор більше 550 публікацій й більше 10 фільмів, нагороджених на українських і зарубіжних кінофестивалях.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень