Це була дуже змістовна поїздка. Такий собі ковток свіжого повітря після тривалого перебування в замкнутому інформаційному просторі міста. Ми їхали не просто на чергову банальну зустріч з активом села, їхали, щоб розповісти про нього іншим. Натомість так захопилися, що самі залюбилися в його краєвиди, людей, атмосферу Уличного та його молодого очільника, активного учасника Євромайдану, волонтера, господарника, сільського голову Святослава Стефанківа.
Призначена на ранок зустріч замість двох-трьох годин тривала у часі значно довше, адже об’єкти, на які ми навідалися того дня, вартували особливої уваги. Кожен з них свідчив, що у селі діє активна громада, котра повсякчас допомагає ініціативному молодому менеджеру втілювати його задуми: неймовірної краси сучасний садок для сільської малечі, Народним домом (який до ремонту пропонували знести), бібліотека з модерновим музеєм та просторою відпочинковою зоною для молоді, повернення в комунальну власність колишньої аптеки та реконструкція приміщення для потреб сільської ради… А скільки ще не втілених проектів, для яких потрібно лише одне – час та потужна підтримка з боку односельчан, районного та обласного керівництва. Але згодом багато чого зміниться, адже Уличне невдовзі стане часткою великої Трускавецької громади. Про те, як ґаздують уличняни сьогодні, читайте в репортажі зі світлинами.
Уличнянський куферок
Уличняни добре знають та люблять свою історію. У цьому чималому селі вона зберігається в артефактах, дбайливо складених у місцевий краєзнавчий куферок. Що таке куферок я дізналася вже після невеличкої екскурсії імпровізованою кімнатою-музеєм. Виявляється, колись місцевий люд так називав скриню, в якій зберігалися коштовності сільських панянок. Сам куферок у міні-музеї також є, і він став знаковим надбанням кімнати, адже його сюди символічно занесли першим.
От така собі скринька, в якій зібрані історичні цікавинки: усе від знахідок доби палеоліту до тарілки Степана Бандери, привезеної з Мюнхена. Скільки історії в одній кімнаті! А головне, що ініціатор та виконавець цієї атракції – місцевий учитель історії, краєзнавець, один із засновників колишній керівник громадської організації «Маю право» Володимир Савчин. Він і розповів нам про коштовності, які зберігаються в Уличнянському куферку, про найважливіші віхи розвитку, і про кожен знаковий артефакт. А ще акцентував, що окрім мюнхенської тарілки Степана Бандери, усі знахідки, фото та предмети старожитності тут місцеві, викопані на території села,знайдені в людських садибах. Люди, як дізналися про створення музею-скриньки, самі викликалися допомогти: зносили хто що мав, допомагали хто чим міг під час облаштування. Але не лише музей-скриня дав нам зрозуміти про активну позицію місцевої громади. Протягом наступних кількох годин ми ще не одного разу зачудуємося-задивуємося активною підтримкою неординарних проектів очільника села.
Інтерактивний простір замість звичної бібліотеки
Ця сільська громада, що йде у ногу з часом, гарно ілюструє ті зміни, що відбуваються у суспільстві. Небайдужих людей стає чимдалі більше і тут, в Уличному, зокрема. У селі, де мешкає понад 3, 5 тисячі осіб, відбуваються важливі зміни і в них беруть безпосередню участь самі уличняни. Нещодавно у них з’явилася можливість переобладнати місцевий культурний простір – бібліотеку. Її керівник Наталія Ничик показує нам переформатоване на культурний простір горище бібліотеки. Воно поєднуватиме одразу кілька локацій: тут, окрім бібліотечних полиць з книгами, розташується міні-кінотеатр, експозиція старожитностей та ігрова зона для наймолодших читачів.
Цей бібліотечно-музейно-дозвіллєвий центр – реалізація проекту конкурсу місцевих ініціатив Львівської обласної ради. Однак коштів для облаштування задуманого не вистачило, і тоді за роботу взялися активні представники громади разом з її очільником. Кошти, робоча сила, будматеріали, мінімальне оздоблення та меблі – так реальну собівартість проекту було збільшено втричі за рахунок вкладень самих уличнян, але проект перевершив усі сподівання. Залишилося лише умеблювати простір стелажами, безкаркасними меблями, дочекатися завершення карантинних обмежень і це затишне горище бібліотеки стане центром для гуртування місцевої молоді. На місці діючої бібліотеки імовірно буде спортивна зала, яка при необхідності трансформуватиметься в кімнату для занять творчістю чи хореографією. Уличняни задумали – уличняни реалізували. Такі вони ініціативні і дивовижно вперті.
Як в Уличному з’явилося «Диво»
Це справжнє диво, той уличнянський дитячий садок. Що зовні, що зсередини. Таке враження немов саме звідси бере початок веселка. Яскравий, сучасний, компактний і водночас потужний об’єкт – гордість і предмет для нетривіальних спогадів сільського голови Святослава Стефанківа. Це було випробовування, гартування його як непересічного керівника, особистість і людини слова. Це було важко від початку до кінця, суцільна тривала боротьба: за проект, за підтримку, за його досконале втілення. Пробачте за тавтологію, але садок «Диво» в Уличному примусив дивуватися нас, трускавчан, яких насправді важко здивувати таким речами, як сучасний об’єкт. Ми ж у Трускавці балувані)))). А тут така краса! Милуємося і водночас уважно слухаємо, як самовіддано трудилися тут цілеспрямовані та творчі мешканці села, власноруч розмальовуючи стіни. Як Святослав придумав пересвічувати малюнки через проектор на стіну, так щоб кожен міг їх розмалювати, як випробовував терпіння дружини та родини через цю будову.
– До слова, садок – це колишня будівля сільської ради, – розповідає Святослав Стефанків, – вона була одноповерховою, ще й не в найкращому стані. А перебудовувати старе, самі знаєте… Тож був час, коли голова кипіла від напруги і сон не йшов, і снилися недобудовані стіни. А нині – це казкове містечко. Перша, але, дай Боже, не остання окраса і гордість села.
Хоча нині про це він розповідає жартома, та забути не може, як дружина мало не виселила його з домівки, як просинався серед ночі або під ранок, згадавши про силовий кабель у стіні, з якою мали працювати майстри. Усе це виснажувало, і сам організм не витримував його цілодобової варти на будові. Але він виявився упертим. Упертим і затятим. І вчасно завершив свою роботу.
Відкриття такого об’єкту не пройшло повз увагу керівництва. Його роботу оцінив очільник Львівської ОДА Олег Синютка, а на відкриття приїхав голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин. З дарунками приїхали мери сусідніх міст, зокрема, не з порожніми руками на свято завітав мер Трускавця Андрій Кульчинський.
Наталія Братковська, директор садка «Диво», теж згадує ту зустріч, вітання та багато подарунків:
– Нам тоді подарували скільки всього для діток: меблі, іграшки, постіль, посуд. Це настільки розчулило. Це було приємно, адже ми скільки вклали власних зусиль! Відтоді ми вирішили започаткувати таку акцію – «Подаруй садочку іграшку», яка стала гарною підтримкою для нас, – задоволено розповідає пані Наталія.
Край, що пахне хлібом
Бувало подорожуєш всякими там європами і намагаєшся за запахом чи смаком страв запам’ятати місцину. Уличне в моїй уяві пахне хлібом. Це той аромат, який я почула, вийшовши з салону авто, як виявилося, поруч з пекарнею. Її нам теж показали. Вона у самому центрі села, тож аромати свіжої випічки – це те, що відчуваєш одразу і тягнуться за тобою куди б не ходив.
Про роботу та історію пекарні розповідають працівниці бухгалтерії, поки поруч бігає заклопотана власниця – Дарія Габчак. Саме вона започаткувала власну пекарську справу ще наприкінці 90-их років. Відтоді тут трудиться більш-менш сталий колектив з 15 чоловік. Веселі та вправні панянки, які щодня напікають гори золотавих батонів, багетів, плетенок, рогаликів, струцлів, колачів, розмаїтих хлібів та булок, із задоволенням демонструють процес. До речі, тут випікають понад 30 різновидів хліба, здоби та інших смаколиків, а їдять їх не тільки в Уличному, а ще у сусідніх Бориславі, Стрию, Стебнику, Доброгостові, Сколівському районі. Поласувати уличнянською випічкою можна і в Трускавці, в магазинах «Окей», «Горішок», «Колосок» та ще кількох мінімаркетах.
Ми поїхали з пекарні не з порожніми руками, адже дбайлива Дарія Михайлівна нагородила нас чималим пакунком смачної здоби. Відмовок не прийняла, наказала приїжджати ще. Кажуть, тут так годиться, адже село і люди тут гостинні, а хлібосольні традиції передаються у спадок.
Допоки є глина, тут буде цегла
На виробництво з виготовлення цегли ми теж потрапили не випадково. Про цей невеличкий цегельний завод ми вже чули раніше. Тепер була нагода поглянути. І не тільки поглянути, ми із задоволенням побували в осерді виробництва – мурованій австрійській печі. Зовні вона схожа на казковий будинок з арочними віконцями, навколо якого кружляють каруселі. Насправді ця кам’яниця щоліта витримує навантаження високою температурою, а каруселі це не що інше, як конвеєр, що доправляє кавалки висушеної цегли в осердя печі. Ціла система мурів та підмурівків з витяжками, шахтами та віконцями – людині, яка ніколи не була присутня на виробництві важко пояснити, чому усе це існує і як воно функціонує. Але процес цікавий. Овальна споруда – це довгий коридор, в який поступово закладають сотні цеглин по черзі, потім підпалюють і вогонь іде по колу, поступово випікаючи міцну, як криця цеглину. На розпал такої печі треба витратити машину дров, а скільки йде вугілля на підтримання температури – не злічити. Будівля печі справді унікальна, виготовлена за стародавнім австрійським проектом архітектора Гофмана і має назву «кільцева піч». Більшість роботи тут виконують вручну, не зважаючи на те, що є автоматизована лінія подачі глиняного полотна, яке ріжуть на бруски та викладають на сушку.
В іншому кутку території є більш сучасне устаткування – тут працюють молоді хлопці та жінки. Особливо здивувала наявність жінок на такому важкому виробництві, адже щодня тендітні жіночі руки перетягують сотні кілограм сирої цегли. Заробітна плата нараховується від виробітку. До того ж місцевих тут десь 10 відсотків, головна робоча сила – з сусідньої Довголуки, де свого часу також функціонував завод, але закрився.
Власник бізнесу Андрій Ковальський успадкував цей бізнес від батька. Свого часу дещо його удосконалив, але каже, що на особливі заробітки ніколи не розраховував. Потужність заводу – це відносно невеликий об’єм у 1 млн. цеглин за сезон, а для модернізації та розвитку потужності потрібні великі кошти. Та чи й потрібні вони, пан Андрій сумнівається, адже родовище глини тут невелике. Якщо поставить великий завод, воно вичерпається за три роки. А так щосезону він та його працівники мають роботу та які не які прибутки. На сьогодні пан Андрій має договір з кількома будівельними мережами, куди постачає свій товар, місцевих роздрібних покупців теж не густо, всього 10 відсотків від об’єму проданого. Попри те нині цей завод зі своїми невеличкими об’ємами залишається на плаву останні 10 років.
Хороший тандем вправних та результативних. Поїхати до села нам випало з міським головою Трускавця Андрієм Кульчинським. Щоправда, тільки до села, бо за півгодини – у мера справи в Трускавці, мусив повертатися швидше. Пан Андрій тут буває частіше за нас, тому дорогою зорієнтував куди сходити, що подивитися. Вони навіть чимось схожі наші ґазди: швидкі, меткі, вправні. Якщо усе вдасться і обидва переможуть на виборах (Андрій Кульчинський очолить ОТГ, а Святослав Стефанків лобіюватиме інтереси ОТГ в обласній раді від політичної сили «Європейська Солідарність»), то певно працюватимуть у тандемі. Хотілося б. Уличняни теж не проти такої співпраці, матимуть двох молодих очільників, що зацікавлені у розвитку села.
До наступної зустрічі, нові друзі!
Про наступний візит говорили цілком серйозно, адже в Уличному ми ще не бачили старе німецьке поселення, не каталися на фірі, а якщо дуже треба, навіть педикюр з манікюром зроблять тут, у місцевому салоні краси. І зроблять, без сумнівів, якнайкраще (не те, що у тому вашому Трускавці)! Ми із задоволенням погодилися приїхати. Можливо, десь за місяць-другий, адже восени тут чудово, а в жовтні і офіційна причина для візиту буде: поглянемо на новий об’єкт – відремонтоване приміщення сільради. Крім того, на Покрови тут планують відкриття пам’ятного знаку родині Євгена та Марії Гарабачів, яка свого часу допомагала Степанові Бандері.
На останок заїжджаємо на озеро. Гарне. Віддзеркалює небо, шелестить очеретом. Скоро тут з’являться нові орендарі. А значить буде ще й рибка в уличнян. Відомо, що на часі проект на нову дорогу, а значить і дорога має бути файна та міцна. Та зрештою усе в них буде, бо вміють дати собі ради, знають, як розбудовувати село і можуть похвалитися результатом.
Тож успіхів тобі, Уличне!
Галина Носова, ТрускавецьІнфо
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень